Ніна поклала онука спати і вирішила попити чаю. Сергійко засинав швидко і спав міцно. І цей час належав їй. Можна полежати, дати відпочинок ногам та попереку. Восени в неї завжди ломило суглоби від негоди та вітрів. А можна подрімати чи почитати. Але часто Ніна сідала до комп’ютера, гортала новини, вибирала, що купити в інтернет-магазині собі чи подарунок комусь. З онуком втомлювалася за цілий день, та й часу ходити магазинами не залишалося.
Сергійку ще не було трьох років, у садок віддавати шкода. А Ніна на пенсії, от і сиділа у няньках із єдиним онуком. Їй подобалося. Та й у садочок краще дитину віддавати підготовленим до суворого колективного життя, щоб умів сам одягатися і їсти.
Засвистів чайник на плиті, і Ніна відразу вимкнула його, щоб не встиг розбудити Сергійка. Тільки налила в чашку чаю, відпила, насолоджуючись спокоєм, як за стіною запрацювала електродриль. Стіни тонкі, чутність така, немов дриль дзижчить у сусідній кімнаті.
Будинок дев’ятиповерховий, у центрі міста, з гарним плануванням квартир, тож сусіди змінювалися досить часто. І кожен, хто знову переїхав, починав, як правило, з ремонту квартири. Майже цілий рік стіни здригалися від стуку та роботи електродрилі. Якби це відбувалося нечасто, можна було б потерпіти, миритися. Але коли, то один, то інший сусіди починали ремонт, це виводило з себе, діяло на нерви і порядком набридало.
І найчастіше дриль працював саме вчас сну Сергійка. І не важливо, на якому поверсі свердлили, чути майже однаково сильно. А Сергійко боявся гучних звуків. Ніна почула його плач і побігла заспокоїти. За стіною настала пауза. Сергійко заспокоївся, ліг, прислухався, чекаючи вереску дрилі. А потім знову заснув. «Не дзижчи годинку, нехай поспит малюк», – молилася Ніна про себе. Але сусід не прислухався до її благань і знову включив електродриль.
– Та що це таке?! Як спеціально, ні раніше, ні пізніше. Малюк, посидь тут, я швидко. – Вона вибігла з квартири, прислухалася до сусідніх дверей, намагаючись вирахувати джерело шуму. Дзвонила, але ніхто не відкривав.
Спати Сергійко відмовився, і вони вийшли надвір. По вікнах визначити, в якій квартирі йде ремонт, також не вийшло. Ніна ще влітку роздрукувала на яскраво-жовтому аркуші паперу звернення до сусідів, з проханням не шуміти дві години вдень. Оголошення на кислотному листку навряд чи залишилося непоміченим, але, мабуть, сусіди чи майстри, яких вони наймали для ремонту, були неписьменними. Яскравий листок швидко зірвали підлітки, дриль продовжувала діяти на нерви, як за розкладом – у години сну Сергійка.
Якось Ніна поскаржилася сусідці на галас.
– Та це не в нашому під’їзді, а у сусідньому. Мабуть квартири у вас поряд. Але в якій ремонт – не знаю. – Пояснила та.
За два дні повторилася та сама історія. Сергійко поспав годину і прокинувся від гучного вереску дрилі. Більше Ніна не могла терпіти. Вона одягла онука, і вони разом пішли до сусіднього під’їзду шукати квартиру, де йде ремонт.
Поверхом вище працювали двоє молодих людей у робочих комбінезонах – встановлювали металеві двері. Ось чому сьогодні шум був особливо верескливий і нетерпимий. Ніна підійшла і постукала одного по спині, просячи повернутися.
– Молоді люди, – Ніна намагалася говорити спокійно. Дриль вимкнули, і Сергійко припинив плакати. – Хто господар?
З квартири вийшов чоловік приблизно її віку. Ніна накинулася на нього. Спокійно вона говорити не могла. Він вибачився, сказав, що іншим часом майстри не мають можливості прийти. Що скоро вони закінчать.
– А вчора, а щодня вже протягом двох місяців? Іншим часом не вдається робити ремонт? Дитина не спить. Якщо ви робите на зло, я обіцяю, ще раз увімкніть дриль з першої до третьої дня, я ночами стукатиму по батареях. Запевняю вас, через тиждень ви прибіжите скаржитися, – вимовляючи загрозу, Ніна метала блискавки з очей, ніби намагалася спопелити сусіда на місці.
– В решту часу можете руйнувати стіни відбійним молотком, свердлити та шуміти. Але не з першої до третьої. Ви змушуєте мене йти на крайні заходи. – Випалив це, Ніна замовкла, чекаючи погроз або образ у відповідь.
Але чоловік мовчав, дивлячись на Ніну визнаючи свою провину та зацікавлено.
– Ходімо. – Ніна потягла Сергійка до ліфта, а за її спиною знову запрацювала дриль.
Але денний сон Сергійка проходив спокійно. Сусід шумів до обіду або після четвертої години. А незабаром ремонт закінчився. Якось Ніна з онуком гуляли біля будинку, коли під’їхала “Ауді”. З салону вийшли довгонога молода жінка та двоє досить великих дітей. Вони попрямували до сусіднього під’їзду, звідки вийшов їх зустріти докучливий сусід Ніни. Діти кинулися до нього, а жінка підійшла і чмокнула його в щоку.
«Застарілий ловелас. Ось для кого він ремонтував гніздечко – для молодої дружини», – подумала Ніна зі злістю, одразу незлюбивши й довгоногу дружину ненависного сусіда.
Наприкінці вересня Ніна застудилася. Вона поверталася із магазину з продуктами. Біля сусіднього під’їзду її застав такий напад кашлю, що Ніна зупинилася. Поруч звідкись виявився її мучитель і взяв пакет. Ніна не могла відповісти, вона випустила пакет і знову зігнулась у приступі кашлю.
– Дякую, – сказала, коли напад пройшов, і вона змогла говорити.
Але сусід не думав йти і тим більше повертати їй пакет.
– Застудилися, а в магазин ходете. Нема кому допомогти? Ходімо, я проведу вас. – І він попрямував до її під’їзду.
– А вам яка діло? – Ніна трохи розгубилася на зауваження сусіда.
Згадала свою загрозу стукати по батареї. Через їхні квартири проходять різні стояки труб, вона ніяк не могла помститися йому за шум. Та й не почала б цього робити. Просто лякала. Ніна відчинила кодовий замок на вхідних дверях і простягла руку за пакетом. Чоловік зволікав, не квапився віддавати.
– А ви… Ти не впізнаєш мене? – Раптом спитав він.
Ніна здивовано підвела на нього очі. Вдивлялася, намагалася знайти у схованках пам’яті підказку, але не знаходила чиїсь віддалено знайомі риси.
– Невже я так змінився? Я Володимир. Ми навчалися разом у інституті. Пам’ятаєш, на квартирі мого друга Марка ми зустрічали Новий Рік? Ми навіть танцювали з тобою кілька разів. А влітку разом проходили практику.
– Треба ж, Володя… – Ніна намагалася пригадати його прізвище, якщо взагалі його знала. – Не впізнала. Отже, ти тепер живеш у моєму будинкку, і два місяці випробовував моє терпіння.
– Ти тоді здорово на мене наїхала. Я навіть дар мови втратив. – Володимир дивився зверху вниз на Ніну. – Я помітив, який погляд ти кинула, коли моя дочка з онуками приїхала до мене в гості.
– Дочка? А я подумала, твоя молода дружина, для якої літній ловелас гніздечко облаштовував. – Ніна зніяковіло засміялася.
– Із дружиною розлучився давно, а квартиру купити тільки зараз вийшло. Нашу їй залишив. Можна я прийду в гості, коли видужаєш? А краще дзвони, коли до магазину треба сходити. – Володимир подав Ніні пакет.
Він справді за тиждень прийшов у гості, не чекаючи запрошення. Вони пили чай із тортом і згадували їхнє коротке знайомство. Восени темніє рано. У будинку через дорогу горіли великі червоні літери вивіски крамниці.
– У тебе червоне волосся. Красиве. Як німб, – тихо сказав Володимир.
Ніна сиділа за столом спиною до вікна.
– А в тебе червоні очі, як на старій фотографії. – Ніна зніяковіло засміялася.
Так зазвичай починаються романи. Випадкова зустріч через багато років, спогади молодості, самотність.
Можливо, потім, потім, у них щось і вийде. Але зараз Ніна попередила, що звикла жити одна, онук та дочка – її сім’я, вона не готова і не хоче нічого міняти у своєму житті.
Володимир приходив на допомогу в чоловічій роботі по дому: відремонтувати, прибити, налаштувати. А вона пригощала його пирогами, допомагала накрити святковий стіл до приходу гостей.
Коли випадково зустрічалися на вулиці чи у магазині, йшли додому разом, розмовляли. Не змовляючись, вибирали найдовшу дорогу. Іноді, забувшись, йшли повз будинок і схаменулися, пройшовши дві зупинки.
І обох мучило питання, якщо нічого не склалося тоді, в молодості, навіщо на схилі років життя раптом звело їх? Збіг, випадковість, чи примхливий збій у програмі доль?
