Ця ніч на роботі для Юлії, здавалося, повинна була бути спокійною.
Вже було далеко за північ, коли раптом пролунав дзвінок від її начальника:
– Юліє Олексіївно, у п’ятому відділі працює Іван Панченко, по-батькові не пам’ятаю. Він із другої зміни залишився до ранку. Подивіться, чи з ним все гаразд, бо він на дзвінки не відповідає. Заодно гляньте, чим їхній начальник займається, у них там хтось тимчасово, він теж на дзвінки не відповідає. Вони удвох.
– Зрозуміло, зараз сходжу.
– Дізнайтеся, скільки він встигне до ранку зробити. І мені передзвоніть. Нехай хоч половину зробить. Прослідкуйте за цим!
– Добре.
Юлія підійшла до потрібного відділу. Ворота зачинені, але вона не перший рік на цьому підприємстві працює, підійшла до інших воріт, які теж були зачинені, але, худенька, вона між воротами та стіною могла пройти без проблем.
Світло було лише в одному місці, і вона попрямувала туди. Непоказний чоловік, оброслий і неголений, стояв біля столу і наливав у кухоль чай.
– Ви Іван? – запитала вона, якомога суворіше.
– Так.
Він дістав інший кухоль, налив:
– Сідайте! Одному нудно.
Погляд жінки ковзнув по дорогих шоколадних цукерках, але все ж таки вона сказала приготовану фразу:
– Скільки ви зробите до ранку деталей?
– Все зроблю. Сідайте! Пригощайтеся!
Чай був ароматним, а цукерки такими спокусливими, і вона сіла на край стільця. Взяла одну цукерку, не кваплячись розгорнула.
– Вас як звуть? – запитав чоловік, сідаючи, навпроти.
– Юлія.
– Гарне ім’я.
Жінка зніяковіла, трохи зніяковів і він, але першим прийшов до тями:
– Ви беріть цукерки, не соромтеся!
– Дякую!
Обоє замовкли, дивлячись у свої чашки, але варто було підняти очі, погляди на мить зустрічалися, але одразу знову опускалися.
– Здрастуйте, Юліє Олексіївно!
До них підійшов начальник. Точніше, виконуючий обов’язки начальника, поки той був у відпустці.
– Миколо, ти чого на дзвінки не відповідаєш? – знову якомога суворіше, запитала диспетчер, але голос чомусь тремтів.
– Не чув.
– Гаразд, я йду! Зачини за мною двері! – і не озираючись Юлія, пішла до виходу.
– Що, Іване, сподобалася тобі? – перехопив Микола погляд колеги.
– Нормальна жінка.
– Незаміжня. Чоловіка її два роки тому не стало. Жили вони погано. Зараз одна, діти дорослі, у них десь у центрі квартири.
– Гаразд, мені треба працювати, – й Іван пішов до роботи.
Юлія здала зміну, переодягнулась і попрямувала до прохідної. Чомусь із голови не виходив цей працівник із п’ятого відділу:
– Якийсь він простакуватий, але… Добрий. Чомусь я на нього ніколи не звертала уваги. Хоча фірма наша велика. Та й не цікавили мене останніми роками чоловіки.
Вона вийшла на вулицю і… Побачила свого нового знайомого.
– Юлю, ви не проти, якщо я вас додому проведу.
– Не проти…
Хотіло сказати це, якомога спокійніше, але куди там, на обличчі просто засяяла щаслива посмішка.
– Тоді ходімо!
– Я далеко живу…
– У мене машина, – кивнув той головою. – Он стоїть.
Юлії було дуже приємно, коли перед нею відчинили дверцята і запросили всередину автівки. Чомусь стало ще приємніше, коли Іван допоміг розібратися з ременем безпеки.
– Куди їдемо?
Юлія назвала адресу. Це пішки довго, а машиною, здалося, не встигли сісти, а вже приїхали.
– Ось тут я живу, – сказала Юлія і чомусь додала: – На другому поверсі у тридцять шостій квартирі.
– Юліє, – чоловік на секунду нерішуче замовк. – Може ми трохи відпочинемо і ввечері зустрінемося, погуляємо.
Це було так несподівано й хвилююче. З нею такого ніколи не було, навіть у далекій юності.
– Так, – кивнула вона головою.
– Тоді я прийду о п’ятій!
– Добре, – в голові у жінки перемішалося все і, що-небудь зрозуміле вона сказати не змогла.
– Юлю, переходимо на «ти», – на обличчі чоловіка була радість.
– Так.
Іван вийшов, обійшов машину, відчинив дверцята, а вона все не могла звільнитися від ременя безпеки. Він усміхнувся і простягнув руку, щоб допомогти. Їхні обличчя опинилися поруч, очі мимоволі заплющилися, серце затремтіло.
Пролунало клацання… Юля відкрила очі і побачила сусідку, яка дивилася в їх бік. Вона спробувала вибратися з машини, мимоволі схопилася за руку Івана. Він допоміг вийти, схвально посміхнувся.
– До вечора, Юлю!
– Так, – похитала вона головою і кинулася в під’їзд.
– Юлю, це хто? – єхидно запитала сусідка.
– Разом працюємо, – сказала вона, відчинила двері і зникла у під’їзді.
– Ну, ну, – пробурчала та вслід.
Юля забігла у свою квартиру. Серце продовжувало стукати, наче хотіла вистрибнути:
– Що відбувається? Зі мною такого ніколи не було.
Юля кинулася до вікна. Він все ще стояв біля машини і дивився у бік вікон. Вона відкрила вікно, й помахала рукою. Чоловік радісно підняв руку.
Він поїхав, а Юля довго не могла заспокоїтись. Приготувала нехитрий сніданок, поїла, помила посуд.
Після нічної зміни, вона зазвичай засинала одразу, але сьогодні одразу заснути, щось не виходило. Таке відчуття, ніби починається зовсім інше життя, таке незрозуміле і таке хвилююче.
Трохи згодом очі все ж таки зімкнулися, і Юля заснула зі щасливою усмішкою на обличчі…
Спала вона наче недовго, і сон такий гарний снився. Прокинулася і, як пружиною підкинуло з ліжка:
– Час уже перша! Він же ж о п’ятій прийде!
Юля кинулася наводити лад у квартирі, готувати обід, чепуритися, а в голову такі цікаві думки лізли:
– Що він неодружений, це зрозуміло, судячи зі щетини, і волосся, яке він не часто стриже. Не гульбанить, а якщо й гульбанить, то рідко. Хто гуляє, машиною на роботу не їздить. То чому ж не одружений? Так, звичайно, не красень, – на її обличчі з’явилася ніжна усмішка. – Але добрий.
Перебравши в голові всі плюси і мінуси свого друга, Юля задумалася про інше:
– Сьогодні ввечері всі сусідки обговорюватимуть, що в мене з’явився залицяльник. Ну і нехай обговорюють!
Пролунав дзвінок домофону. Юлія миттю глянула на годинник, що показував за кілька хвилин п’яту, й підняла слухавку.
– Хто це? – навіщось запитала вона.
– Юлю, це я, Іван.
Вона натиснула кнопку. Про всяк випадок кілька разів. Глянула в дзеркало і відчинила двері, а він уже на сходах, пострижений і поголений, і симпатичний.
Чоловік зайшов у квартиру і дістав з-за спини букет квітів.
– Це тобі, Юлю!
– Дякую!
Вона не могла повірити у таке диво. Їй, звичайно, чоловіки дарували на восьме березня квіти, та це ніби входило в обов’язок колег по роботі, але щоб ось так…
– Проходь! Я зараз квіти поставлю у вазу.
Юля дістала вазу поставила троянди, довго ними милувалася, а потім із усмішкою запитала:
– Іванку, а куди ми підемо?
– Не знаю.
– Зате я знаю. Ходімо!
Вони вийшли з під’їзду і… Юлія стрепенулася, побачивши сусідок, які з цікавістю роздивлялися їх. Іван з подивом подивився на неї, простежив за її поглядом і одразу все зрозумів. Він узяв її руку і поклав на свою.
– Здрастуйте! – кивнув він головою, проходячи повз цих жіночок.
– Здрастуйте! – одночасно сказали ті.
Руку Юля забрала аж біля магазину:
– Зайдемо сюди!
– Сюди?! В оцей магазин? – Іван дивився на магазин і не розумів, що відбувається.
А в магазині продавався одяг і на його подив, вони підійшли до чоловічого відділу.
– Навіщо? – не зрозумів він.
– Іванку, хочу, щоб ти був гарний.
Вони довго вибирали. Нарешті, щаслива посмішка осяяла обличчя Юлі:
– Беремо! – і вона попрямувала до каси.
– Я сам заплачу.
– Ні, – твердо сказала Юля. – Це мій подарунок тобі!
– Я досить добре заробляю.
– А у мене через тиждень день народження…
– А-а-а, зрозумів, – засміявся чоловік.
– Куди йдемо? – запитала Юлія.
– До мене. Занесемо одяг і перекусимо.
– Краще до мене. Я там дещо смачненьке приготувала.
– В магазину зайдемо?
– Зайдемо.
Ще день тому вони жили своїм життям як самотні половинки, не підозрюючи, що на світі існує щастя.
І от вони зустрілися і зрозуміли, що щастя, ось воно, зовсім поруч весь час було!
