– Твоє це, звісно, діло, але не подобається він мені, – казала Антоніна Петрівна доньці. – От зовсім!
– А тобі, матусю, він і не має подобатися! – відповідала Настя. – За нього заміж я збираюся, а ти вже за тата вийшла. Ось так. Але вас обох я запрошую на весілля головними гостями!
Не подобався Антоніні Петрівні її зять, ох як не подобався.
І виглядає якось занадто вже просто, не пара її Насті, і говорити зовсім не вміє.
– Ой, Господи, – нарікала Антоніна. – Худенький який, може, слабий? Та й як до Насті ставитися буде – теж невідомо… А вона вперлася – заміж, люблю! Он, Маринка моя, старша, ні з першим не вжилася, ні з другим. Але ті були ого-го! А тут… Ох…
В той день теща, яка перебралася з настанням теплого сезону на дачу, чекала гостей.
Настя казала, що приїде з чоловіком. Ну треба ж гостей зустрічати? Хай не подобається їй зять, але прибрати в хаті потрібно!
А як же ж?
Нехай все сяє чистотою, не може бути навіть однієї порошинки!
Хазяйка уважно оглядала підсумки свого прибирання, як раптом…
– Ох ти ж! – сплеснула руками Антоніна від побаченого. – Та що ж ти робитимеш! От же ж який! Ну, куди ти лізеш, га? Не твоє ж! Додому йди! Ну?
Ці слова адресувалася сусідському коту. Той недовірливо зиркаючи очима, підійшов до миски кота Петрівни, що стояла без нагляду, і жадібно почало їсти.
– Ну це вже нікуди не годиться, – сплеснула руками господиня. – Агов, Тимко, ти тут головний чи як? У нього їжу беруть, а ти що? Я кого годую? Він же ж змете все за секунду!
Жінка встала, але чомусь раптом зупинилася. У цей момент кіт позадкував від миски.
Антоніна жалісно зітхнула, дивлячись на нього – бідолашний якийсь… Худий, насторожений весь…
– Так, невеселе у тебе життя, кіт, зовсім невеселе…
Господиня знову зітхнула:
– Мабуть, не годують тебе зовсім, га? Гаразд, що вже там, їж, я Тимкові ще покладу, а тобі потрібніше… Їж…
Хазяйкою сусідського кота була Катерина. Сусідки шепотілися, що в неї й узимку снігу не допроситися. Яке там кота нагодувати, сама намагалася харчуватися задарма. Тому давно вже припинили водитися з нею – як з’явиться, то одразу хапати все найсмачніше, та не просто їсть, а про запас набирає.
І хай би бідувала, тоді хоч зрозуміло все. Так і заробляла непогано, і не потребувала ні в чому – все діти привозять. Але з невідомої причини вона тримала кота…
– Ох, бідолаха, – зітхали сусіди, побачивши худого кота.
Від людей той намагався ховатись, нікому не довіряв. Це теж не йшло на користь репутації власниці.
Ближче до вечора Антоніна щедро поклала в миску їжі Рудьку, песику, який вже п’ятий рік вірно сторожив будинок, а на зиму перебирався в місто, ближче до господаря.
Чимало перепало й Тимку – балуваний кіт отримував найсмачніше, знав, що він улюбленець господині.
– Ох, багато щось я йому поклала, – розгубилася жінка, захопившись роздумами. – А нічого, прийде ж їсти сусідський, вистачить двом якраз…
…На вихідні приїхали гості. Ось уже й прибули обидві сестри з чоловіками, за стіл посідали всією родиною.
Дивиться Антоніна – а чоловік Насті все ніяк не вгамується, так і в’ється навколо дочки, тобто дружини своєї.
То стілець їй поправить, то відсуне навпаки, і все турбується, все питає, чи зручно їй, чи не тісно комусь із їхніх гостей і господарів від таких змін.
– Ой, та заспокойся, нарешті, Микольцю, – сказала Настя. – Сідай, місця всім вистачає.
А сама з гордістю поглядала навкруги – он яка про неї турбота.
І за столом Микола освоївся дуже швидко, і з чоловіком старшої сестри знайшов спільну мову, і розмовляє з тестем про все.
Он, і Маринка вже посміхається, киває, подобаються їй його розповіді. Тільки теща недовірливо поглядала на зятя:
– Ну так, спочатку кожен ого-го, та тільки потім свій характер як покаже…
Ну яка це її Насті пара? Настя красуня – і статна, і яскрава, і роботяща. А як одягнеться – очей не відвести. А Микола… Високий, худий, а сам сірий якийсь, наче вилиняв після прання.
А гості ніби не щойно познайомилися, а як все життя один одного знають і про все говорять. Набридло тільки молоді за столом сидіти: почали шурхати то на ґанок, то на терасу.
Подивилася на всю біганину Антоніна, та й пішла у літню кухню – там у неї стояли вергуни, спеціально для дочок приготувала, обидві обожнювали ці ласощі.
Вже біля самої кухні теща так і стала від несподіваного видовища.
Вона побачила цікаву картину – сидить Микола і кота сусідського гладить:
– Не бійся, ніхто тебе тут не образить, їж, давай спокійно, голодний же ж, одразу видно.
Антоніна застигла – надто вже несподіваною виявилася для жінки така сцена. А зять, який чимось нагадував того самого кота, підкликав тим часом до себе хазяйського Тимка:
– А ти сюди теж іди, підходь, ну давай, – і той подумавши, почав обережно наближатися. – Ну, всім вистачить, не переживай, підходь, разом і поїсте…
Щойно Тимко разом із сусідським котом припали до миски, Микола нарешті підвівся, випроставшись на весь зріст. Тільки тоді він помітив тещу.
– Вибачте, господарюю я тут, – ніяково посміхнувся він. – Часто їсть сусідський кіт у вас?
– Та постійно. Спочатку намагалася ганяти, а потім якось шкода стало його. Дім же ж ніби в нього є, а от їжа… Та й не шкода мені для нього – моєму вистачить і цьому дістанеться.
Микола схвально кивнув, якось тепло глянувши на матір дружини.
– А ми з Настею теж кішку завели, Маркіза назвали. На вулиці знайшли. Вона спочатку боялася, а потім звикла на колінах сидіти, розпушиться вся, муркоче – заслухаєшся. А що? З ними добре, затишніше якось… Ой, що це я все говорю… Допомогти вам? – підвівся Микола, дивлячись, як теща потяглася за чашками.
– Ага, он миску з вергунами прихопи, а то мені за раз не донести.
– Які гарні! Як теж люблю! Мама часто готувала раніше, в дитинстві мені ніяких ласощів і не треба було більше… – у передчутті Микола поглядав на миску.
Антоніна й не зрозуміла, чому їй стало якось спокійніше, тепліше. А коли побачила, як Микола, намагаючись не привертати до себе уваги, непомітно для решти, як він думав, присуває до Насті улюблене варення, теща й зовсім зворушилася…
…Перед від’їздом гостей Антоніна підійшла до зятя і вручила йому пакет із вергунами:
– Чаю вдома поп’єте, – посміхнулася вона, побачивши задоволений погляд доньки і зовсім зворушивши своєю увагою Миколу.
А потім втомлена, але задоволена Антоніна сиділа з чоловіком біля літньої кухні, спостерігаючи, як Тимко, незграбно спустившись із паркану, береться за їжу. Майже одразу за ним раптом з’явився той самий сусідський кіт. Тимко зненацька забурчав, намагаючись відігнати конкурента.
– Ой, та годі тобі, Тимко, ти ж не жадібний, вистачить вам обом, – дорікнула улюбленця господиня.
А сама встала і пішла в хату.
– Ти куди? – гукнув її чоловік.
– По другу миску, – сказала Антоніна. – Навряд чи ці двоє будуть їсти з однієї.
Так і розширилася котяча їдальня. А яку миску вибирати кожному – вони вирішували самі…
…Нарікати на вибір доньки з того дня Антоніна припинила. Мати зробила висновки:
– Якщо вже чужого кота не образив, то немає в ньому поганого і до людей.
Ніяк не могла забути Петрівна, як височенний Микола, зігнувшись у незручній позі, вмовляв поїсти недовірливого кота.
А чотирилапий сусід незабаром остаточно змінив місце проживання. З Тимком він подружилися, отримав ім’я, Рудько. І в місто на зимівлю вирушив разом із усіма…
