Тамара Петрівна дивилася улюблений турецький серіал, коли раптом рипнули вхідні двері.
– Бабусю, а я до тебе з проханням, – на порозі стояв її онук Андрій. – Пам’ятаєш ти мені казала, що в тебе на балконі валіза стоїть?
Тамара Петрівна встала з дивана.
– Яка ще валіза, Андрійку? – здивувалася старенька з питання онука.
– Звичайна, бабусю! – посміхнувся той. – В ній одяг, який ти на поминки собі зібрала.
– Так, є така валіза, а що трапилося? – насторожилася Тамара Петрівна.
– Та нічого не трапилося, хай стоїть на балконі ця валіза, скільки треба, з нею нічого не буде, – сказав Андрій. – А ось із твоїми грошима, що ти на поминки відклала, дещо станеться.
– Що станеться?! – ахнула жінка.
Вона не розуміла, про що він таке говорить.
– Знеціняться вони зовсім, бабусю! – сказав онук.
– Та як же ж так, Андрію?!
– Та дуже просто, бабусю. Ціни ж ростуть! А ти пам’ятаєш хотіла, щоб я тебе на батьківщину твою до рідні звозив, пам’ятаєш?
– Так, пам’ятаю…
– А машина ж у мене зовсім стара, бабусю, ми на ній не доїдемо, вона дорогою зламається. А кредит мені більше не дають, кажуть, досить мені. Історія у мене погана кредитна, бабусю…
– Знаю, знаю, що кредити ти брав, та начебто ж віддав уже? То чого ж ти хочеш тепер, Андрійку? – ніяк не могла зрозуміти бабуся.
– Ти ж відклала на поминки? Сама казала, та ще й таку суму назвала, ніби не на поминки, а на весілля. Ти що, хочеш, щоб там усі наїлися, напилися і в танець пустилися? Це ж поминки, бабусю, навіщо це потрібно, та ще й так багато?
Ти що, думаєш я тебе не проведу в останню путь по-людськи чи що?
І проведу, і пам’ятник поставлю, у мене ж, окрім тебе і немає рахуй нікого.
Та тільки я хочу, щоб ти ще пожила добре. Тобі он пальто нове, й чоботи треба, якщо до рідні поїдемо, та й взагалі все треба.
А мені на машину докласти грошей треба. Я стару продам, і куплю машину новішу. А то старою можна і не доїхати, вона зовсім розвалюється. На зовсім нову мені не вистачить, та й гаразд. Головне, щоб їздила.
А ще на море тебе повезу, ми з Оленкою на море хочемо поїхати, то ми й тебе візьмемо.
Оленка знаєш яка в мене хороша? Я з нею одружуватися хочу, але тільки в нас грошей поки немає…
…Тамара Петрівна довго слухала онука, не зупиняла.
Андрій у неї й справді хлопець хороший, непосидючий тільки.
Як прийде йому щось у голову, так все рахуй! То раптом гітару купив дорогу, музикою захоплювався, а тепер каже – ніколи йому.
На старій машині він після роботи таксистом підробляв. На вокзал людей возив і з вокзалу до будинку.
Та тільки бач, каже його машина стара зовсім, зламалася.
– Не зрозумію тільки я, Андрійку, а хто ж зламану машину твою купить? Кому ж така потрібна?
– Та яка тобі різниця, бабусю? Ну, є люди, на запчастини машину розберуть і окремо продадуть вигідніше. Або, може, майстри хороші, самі зможуть її полагодити. А мені за гроші ремонтувати її немає сенсу, продати і додати вигідніше. То що, віддаси мені твої поховальні?
Замислилась бабуся.
Андрія Тамара Петрівна з трьох років виховувала.
Донька її Маринка вдруге заміж як вискочила, так одразу приїхала до матері.
– Мамо, нехай Андрійко в тебе поки поживе? Нам з Ігорем треба життя сімейне налагодити. А потім ми його заберемо.
Але Тамара Петрівна одразу зрозуміла, що не заберуть вони Андрійка.
І як у воду дивилася.
Маринка доньку народила, у Аліси то складочки на ніжках були не симетричні, то зубки не так, як треба, прорізалися. То літери вона не вимовляла і тому треба було возити Алісу по фахівцям і було не до Андрійка.
Там інша бабуся командувала і з онукою сиділа. А у Тамари Петрівни Аліса рідко бувала, як чужої цуралася. Мабуть, наговорили їй чогось?
Тож потім просто всі звикли, та й Андрій хотів жити тільки з улюбленою бабусею і більше ні з ким.
І вона сама була не проти, онука вона щиро полюбила.
Маринка трохи грошей на Андрійко давала, але хіба їх вистачить? Хлопець же ж росте не по днях, а по годинах.
І Тамара Петрівна на собі частенько економила, тільки щоб Андрій був у неї не гірший за інших.
Був і важкий вік, коли Андрій начебто великий виріс, а розум його ще дитячий був.
Працювати онук пішов після навчання, то хочеться одне, то інше, а на все не вистачає.
Кредитів він тоді набрав, цю стару машину вже тоді, за недорого купив. Перед дівчатами красувався, катав їх машиною.
Але потім одумався начебто, почав з усіх сил працювати. І на заводі, а потім ще й вечорами на цій машині підробляв.
Борги свої закрив, а останнім часом Андрій взагалі дуже подорослішав, дівчина в нього гарна й розумна – Оленка. Схоже, це вона на онука так впливає позитивно.
Бач, одружитися скоро хочуть, мабуть і житимуть у Тамари Петрівни.
Чи вживуться вони з онуковою невісткою чи справді пора вже у засвіти?
Вдивлялася запитально в обличчя бабуся онука. Раптом вона віддасть йому останнє, а він її обмане?
Хоча в неї пенсія хороша, вистачить їй. Адже для літніх людей найважливіше, щоб прикро не було.
А щоб було заради чого пожити ще трішки, ну хоч трохи ще подивитися, як онук її улюблений сімейне життя налагоджуватиме. Та Андрій останнім часом і продукти купує, і за квартиру платить, бабусю шкодує. А вона ще вагається! Будь що буде, не зможе погано з нею Андрій вчинити. А якщо зможе, значить даремно вона життя прожила…
– Добре, Андрійку, дам я тобі свої поховальні. Але дивись, на твоїй совісті буде, якщо що! – прийняла нарешті рішення Тамара Петрівна.
– Та ну, бабусю, все буде добре, – обійняв її Андрій.
…Машину він купив гарну, очей не відвести. Навіть не скажеш, що стара. Вишнева, вся блищить!
Тамара Петрівна навколо ходить, охає, а крісла які тут зручні, дивовижно!
– Подобається, бабусю? – Андрій і сам радів, як дитина. – Бабусю, давай сідай, поїхали тебе покатаю!
Їхав обережно Андрій, дбайливо. До торгового центру під’їхали, зупинилися.
– Ну-но, бабусю, виходь! Ходімо тепер тобі обновки купувати.
Вибрали пальто гарне, не чорне, а бордове, як для молодої. Ще чоботи купили, сукню й кофту.
— Досить уже, Андрійку, на що будемо жити?
– Бабусю, я ще й премію отримав за хорошу роботу. Так що не хвилюйся, на все вистачить…
…А невдовзі поїхала Тамара Петрівна з онуком та його нареченою Оленою у рідні місця. З усіма побачилася, і з сестрою, і з братом, і з племінниками. І наплакалася, і натішилися.
А Оленка їм усім листівки-запрошення дає на весілля.
Весілля в ресторані гуляли. Добре ж як було… Тамара Петрівна танцювала у новій сукні.
Навіть донька Маринка, вічно чимось незадоволена, і то сказала, що весілля вдалось. Приїхала вона до сина правда одна, чоловік її Ігор знову у відрядженні був.
Аліса теж не змогла, а скоріше не захотіла. Але Тамара Петрівна вирішила собі не псувати настрій. Їй є за кого радіти.
Коли після весілля Андрій з Оленкою на море зібралися їхати, Тамара Петрівна спочатку відмовилася,
– Та куди ж вам у медовий місяць бабця стара?! Нащо я вам, та й дорого!
Але молоді, хоч і жартома, але розсердилися:
– Бабусю, та ти ж нам з Оленою як талісман, чесне слово! У Оленки бабусі не було, а ти їй дуже подобаєшся, каже, що наша бабуся – супер просто. Щастя нам принесла.
– Правда, правда, – сказала Оленка. – А якщо ви про гроші, то машину все одно туди й назад гнати. Без різниці дві там людини, або три. А житло ми орендували недорого, прямо біля моря, в двоповерховому будинку. Ми на другому поверсі, а ви, Тамаро Петрівно, на першому. А там такі заходи сонця, пісочок морський, хоч раз у житті треба на морі побувати.
І Тамара Петрівна ризикнула і погодилася. Що їй тепер втрачати? Гроші онуку віддала, а більше й нема в неї нічого!
Хоча що вона говорить. Вона має найголовніше. Он вона онука якого виростила, хоч і важко було.
Біля моря Тамара Петрівна всі вечори проводила у кріслі. Вдень спекотно, а ввечері людей мало. А вода яка тепла й ласкава, не те що в річці. Та й музика навколо, люди веселі, як же ж добре!
– Ну ось, бабусю, репетиція сімейного життя пройшла чудово, значить і в квартирі вживемося, ще й як! – радів Андрій, цілуючи засмаглу усміхнену Олену.
А коли Оленка сказала, що у них дитина буде і вона на неї трошки теж розраховує, Тамара Петрівна відчула себе повністю щасливою!
Вона має все, що потрібно для щастя. Сім’ю, повагу, любов і незабаром у її будинку знову буде дзвеніти дитячий голосок.
Та й загадала вона тепер, що поки не назбирає собі поминальних, той не піде…
Може, навіть на море ще раз з’їздить, так вже сподобалося.
А збирати вона тепер більше й не поспішає! Поки що про життя більше думає!