У батьків Олександра було золоте весілля. Він приїхав здалеку зі своєю родиною – дружиною й донькою.
Олександр служив в іншому місті і родина жила з ним.
Зібралися майже всі рідні. Багато хто з них знав незвичайну історію його життя. Воно було складне, але головне щасливе.
Олександр привітав батьків:
– Любі мої мама й тату, здоров’я вам і довгих років життя, дякую вам за все!
У моєму житті було багато батьків, спочатку ті, що народили мене на світ, а потім ті, які хотіли заповнити мною порожнечу в своєму житті.
А ви, любі мої, повернули мене в дитинство. Це з вами я став людиною! Завдяки вам. Низький вам уклін!
Живіть довго, і я готовий для цього зробити все!
Мати з батьком дивилися на сина зі сльозами на очах і ніжністю, з любов’ю і гордістю…
…Сашко вже не вірив, що чергова прийомна родина – це надовго.
Йому вже й не хотілося йти з дитбудинку, але літня вихователька тітка Зіна погладила його по голові й ласкаво сказала:
– Нічого Сашко, можливо цього разу пощастить, все буде добре, але якщо що, ти знай, ми завжди на тебе тут чекаємо.
– Ага чекаєте, мені вихователька Валерія Сергіївна сказала, що перехреститься, якщо знайдуться прийомні батьки для мене, і я там залишусь.
– Не звертай уваги, вона сама ще молоденька, поки не може знайти підходу до дітей, от і бовкнула не подумавши.
Тітка Зіна любила цього одинадцятирічного Сашка, шкодувала його, і він до неї ставився з добром та повагою.
Ось і зараз вона його заспокоювала, щоб він не переживав, якщо знову не залагодиться з прийомними батьками.
– А як же ж, чекаємо, звичайно, навіть директорка сказала, щоб на твоє місце поки я нікого не приводила. Новеньких в інших кімнатах поселимо.
Сашко кивнув, окинув поглядом усе довкола подумавши, що можливо скоро повернеться сюди назад. Якось їхати з дитбудинку йому вже не хотілося.
– І навіщо я погодився, – розмірковував він. – Хотів же ж хотів відмовитися, так ні, вмовили. Ці двоє так дивилися на мене, з якоюсь надією, шкода їх стало. Мені що, мені не перший раз, та й дорослий я майже, це маленьким я плакав, коли мене повертали назад.
А в останні рази мені було байдуже, що бачте прийомні батьки раптом дізналися, що в них буде своя дитина і відмовилися від мене, що не потрібен я їм став. Навіщо тоді забирали?
Сашко пам’ятав, як він ненароком розбив телефон у інших прийомних батьків, так вони так сварилися, казали, що він невдячний і повернули в дитбудинок, сказавши, що він їм не підходить.
Були різні опікуни, але Сашко став старшим і досвідченішим. Якщо не подобалося йому в сім’ї, він навмисно виробляв всіляке, щоб його повернули назад.
Він добре став розбиратися, у кого до нього справжня любов, а в кого ні.
Якось взяли його в одну родину, де Ірина Петрівна називала його Лесик. Ну, який він Лесик?! Він Сашко, Олександр, а вона «Лесик», ніби навмисне так називала.
Він вважав себе вже майже дорослим і не хотів, щоб із ним сюсюкалися. Жили ці прийомні батьки у величезному будинку, але своїх дітей не мали.
І та прийомна матуся поселила його в кімнату, де все було в рожевому кольорі.
– Мабуть, хотіли дівчинку. – подумав тоді він. – А взяли мене чомусь.
У кімнаті стояли дві великі машинки, футбольний м’яч лежав у кутку, рожеві фіранки, ліжко заправлене рожевим пледом, стояв низький стіл і два стільці.
Все Сашку не за розміром, не за кольором і не за його душею.
Не сподобалося йому, коротше кажучи, одразу.
Спілкувалася з ним переважно Ірина Петрівна, а прийомний батько ніби й не помічав, що в будинку з’явився новий мешканець.
Він був постійно на роботі, жив так, ніби купив дружині нову іграшку, щоб вона не чіплялася до нього і не заважала працювати. Зайняв її час, який вона не знала куди подіти.
Ірина Петрівна справді займалася і гралася з Сашком, вдягала його щодня в нові речі, фотографувала, просила посміхатися, а потім відправляла фото своїм подругам і годинами обговорювала з ними, який її Лесик красунчик.
Іноді вони разом ходили в парк, де вона катала його на каруселях для найменших, і Сашку навіть незручно було поряд з малюками.
Іноді Сашкові було шкода цю Ірину Петрівну. Вона часто плакала і скаржилася подругам по телефону, що чоловік її не любить, що вона для нього порожнє місце, і що вона не може народити чоловікові дитину.
Він дивився на неї дорослим поглядом і думав:
– Звичайно, шкода її, але тут все одно краще, аніж у рідної матері…
Від тієї він не знав куди подітися, добре, що сусіди подзвонили куди треба і його забрали.
У той час Сашку було п’ять років, але він добре пам’ятав усе. Добре, що вчасно його забрали від матері.
У дитбудинку він зітхнув вільно, у нього була чиста постіль, друзі й добра вихователька тітка Зіна.
Пройшло трохи часу, Сашко жив у Ірини Петрівни в будинку і йому дуже набридла її опіка. Ставилася жінка до нього, як до п’ятирічної дитині.
Сашко нервував, а потім розгромив усе в рожевій кімнаті, занервував. Навіть хотів подряпати машину батька, але передумав.
Прийомний батько швидко відправив Сашка назад у дитбудинок, а дружину на море – нехай відпочине і провітриться.
І ось Сашко знову чекає. Зараз прийдуть його нові прийомні батьки.
Він вийшов до них у фойє. Перед ним стояли чоловік і жінка, зовсім не схожі на Ірину Петрівну.
– Доброго дня, Олександре, – простягнув руку чоловік і привітався, а хлопчик у відповідь подав свою руку і теж серйозно відповів:
– Здрастуйте.
Жінка спокійно теж привіталася і злегка пригорнула його до себе.
Від цього Сашку стало навіть тепло і затишно.
Вона сказала, що її ім’я – Віра Яківна, можна тітка Віра.
Йому дуже сподобалося, як привітався з ним Павло Іванович, по-чоловічому й серйозно.
У новій родині все було по-іншому.
Йому відразу ж показали його кімнату, де не було нічого рожевого й іграшкових ведмедів, навіть кольорових кульок не було. Все просто.
Біля стіни стіни ліжко, застелене пледом у клітинку, стіл біля вікна, на ньому невеликий стос книжок.
Найвища книга – «Подорожі Гулівера». Цому ця книга подобалася, а ще про тварин і найцікавіша про космос і планети.
На спинці стільця були джинси й спортивний костюм, майже такий самий, як і у дядька Павла.
Сашко побоювався відкривати шафу з речами. Не хотілося йому там побачити такі речі для нього, які купувала Ірина Петрівна.
Та шафу відкрила тітка Віра й сказала:
– Ось тут твої речі, Сашко!
Він глянув і видихнув.
– Ох, та тут повно гарних речей! Переважно темні, або з таким малюнком, що можна буде ганяти у футбол, і навіть по деревах лазити! Класно! – подумав він одразу й усміхнувся.
– Сашко, ходи обідати, – покликала його тітка Віра, і він послухався.
Обідали спокійно, поглядали один на одного, перезиралися, а потім дружно всі розсміялися і напруга одразу зникла.
– Ну, як тобі борщ, Олександре? – спитав його дядько Павло, а той у відповідь кивнув, і посміхнувся.
– Смачно, я такого борщу ніколи не їв!
У понеділок вони пішли до школи з тіткою Вірою, батько був на роботі. Сашко познайомився із вчителькою, класною керівницею. Вона сказала матері:
– В клас я відведу Сашка сама.
Вона завела його в клас і вказала, де сісти. І ніяких більше слів, окрім як:
– Хлопці у нас новенький, знайомтеся, Сашко.
Сашку в школі сподобалося. Вона була проста, хлопці теж усі «свої», з розпитуваннями не чіплялися.
Вдома жили теж спокійно, з надмірною любов’ю та сюсюканнями до нього не лізли.
У вихідні вони з батьками ходили в парк або кіно. При цьому з ним всі радилися, який фільм він хоче подивитися.
У парк водили не на дитячі каруселі, а на справжній лабіринт зроблений з мотузок.
Сашко там перевірив свої сили й успішно впорався, а тато Павло знову міцно потис йому руку, як справжньому чоловікові.
Сашко відчував себе переможцем.
А потім поїхали в село до бабусі й дідуся. Там ще були гості – сестра Павла Івановича зі своїми дітьми.
Всі весело спілкувалися, Сашка дуже не розпитували, і він відчував себе у своєму середовищі.
Він швидко подружився з хлопцями. Вони сказали, що вони тепер його двоюрідні брати.
Бабуся нагодувала їх млинцями зі сметаною чи медом, на вибір.
У діда була своя невелика пасіка.
Сашку дуже сподобалося в селі, а коли вони поверталися назад додому, він все думав:
– У них я залишився б назавжди…
Він уже боявся, що його повернуть назад, вже й не хотілося туди повертатися.
А ввечері сталося несподіване.
Мама Віра зайшла до нього в кімнату й, побажавши надобраніч, раптом поцілувала його в чоло.
І Сашку стало так тепло, що він мало не заплакав.
Але закутавшись в ковдру, хлопець спокійно заснув…
…Незабаром у нього з’явилися справжні друзі, сусідські хлопці й однокласники.
Ну а сім’я у нього теж тепер була справжня – і мама, і тато. Він уже так їх і називав.
Сашко нарешті зрозумів, що вони в нього є і завжди будуть!
Батько його завжди підтримував у всьому, подобалося йому, що син займається спортом, поважний, проблем жодних вони з Сашком не мали.
Всі були раді і любили один одного…
…І ось тепер, через роки, сидячи за столом, Павло з Вірою, оглядали родичів, дивилися на свого улюбленого сина Олександра й невістку з онукою, яких теж просто обожнювали.
Олександр уже й забув про те, що він думав перед тим, як його взяли в цю сім’ю:
– Поживу з ними трохи, як на канікулах, і назад повернуся!
Сашко привітав своїх батьків і подякувавши за своє виховання і щасливу долю сказав:
– Мамо й тату, ви в мене найкращі! Щиро дякую вам за моє виховання, і дорогу в житті, на яку ви мене направили.
Не всім під силу така ноша.
Я дуже люблю вас…
