Андрій з Петром були погодками. Старший Андрій, незграбний, весь у батька, був працьовитим хлопцем, з раннього дитинства завжди на підмозі і в хаті по господарству, і на городі.
Молодший Петро був схожим на матір і зовнішністю і за характером. Стрункий, з темними очима, він завжди був улюбленцем що у вчителів, що у дівчат.
Різні були брати, та й дружби особливої у них не виходило, хоч і не сварилися. Все більше мовчки. Інтереси різні. Андрій хазяйновитий, а Петро то книжки читає, то малює в альбомі, то у клубі з молоддю спілкується.
Андрій теж у клуб ходив іноді, особливо коли туди навідувалися хлопці й дівчата із сусіднього села. І з ними завжди русява Катруся – дівчина, яка Андрієві давно подобалася.
– Що ти в ній знайшов? – питав його брат, а сам ні-ні, та й поглядав у її бік.
Але коли обидва вивчалися в місті і повернулися в рідне село, то з’ясувалося, що Катя все ще одна, коханого в неї немає, працює продавчинею в крамниці.
Погарнішала вона дуже.
Андрій зволікати не став, одразу залицятися почав. А що? Працював в агрофірмі, заробляв непогано, молодий, сильний.
Та й незграбність його змінилася. Але коли повернувся брат через рік, він раптом зрозумів, що з ним йому не вийде змагатися.
Той і вищий, і стрункіший, і дівчата з ніг збилися, щоб у подружки нав’язатися.
Петро поки що ніде не працював, відлежувався, малював, читав і мріяв про краще життя.
Батько бурчав, мати не поспішала: нехай відпочине син, сил набереться. Так з дитинства повелося: старший брат помічник, молодший – лежень.
Кілька разів Андрій приводив додому Катю. Приймали її привітно, навіть Петро з дивана вставав привітати гостею. У розмову особливо він не вступав із нею, але Андрій помічав, як його дівчина червоніла у присутності брата, соромилася.
Вирішив він не тягнути і покликати її заміж. Далося йому це нелегко. Запросив якось прогулятись до озера. Вечір був прохолодний. Катя, кутаючись у його куртку, стояла і дивилася на воду задумливим поглядом. А Андрій ходив у розмові колами: як, мовляв, погано одному, як хочеться сім’ю, діток виховувати. Ну, щоб усе як у людей…
Він відганяв від Каті комарів, обмахуючи її гнучкою гілочкою, а вона посміхалася.
Але нічого не говорила у відповідь на його одкровення. Було таке відчуття, що хлопець готовий зістрибнути з дерева, але все ще чіпляється за гілки, боячись, що стрибок буде невдалим. А якщо Катя відмовить йому? І нарешті він наважився:
– Катю, ти вийдеш за мене? – спитав він прямо.
Дівчина зачекала з відповіддю, потім подивилася на нього і запитала:
– А як ти собі це уявляєш, Андрію? Ти приведеш мене додому, де живуть твої батьки, брат, так? І ми всі разом житимемо однією дружною родиною. Дітлахів хочеш. А їх куди? Ти подумав про це?
– Ну, так багато хто так живе, – збентежено відповів він. – Розселимося якось.
– Ні, – твердо сказала Катя. – Починати сімейне життя за фіранкою я не згодна. Вибач…
…Того ж вечора за вечерею Андрій вирішив поговорити з батьками: так, мовляв, і так, пропозицію Каті зробив. Тільки жити нам ніде.
У брата неприємно звузилися очі, мама знизала плечима, нічого не сказавши.
Відповів тільки батько:
– Квартира в місті стоїть, тітка твоя тобі її заповіла, – звернувся він до дружини. – Підремонтуємо, та й хай живуть. Роботу в місті знайти можна.
– Ну, не знаю, – відповіла нерішуче мати. – Чи захоче Катерина в місто переїжджати? Спочатку б дізнатись в неї.
– А в мене спитати не хочете? – раптом сказав Петро. – Змигнути не встиг, а ви вже розпорядились. А я, між іншим, вирішив у місто поїхати, роботу знайти, влаштуватися.
Мати одразу пожвавішала:
– От і правильно, синку. Вчитися тобі треба. А переїдеш, кімната вільнішою стане, там молоді оселяться, так, батьку?
– Прибудову можна зробити з окремим входом до цієї кімнати. А кухня спільна буде, їсти разом будемо.
Так і вирішилося це питання на сімейній раді. Андрій надихнувся, вони з батьком прикинули, у що обійдеться будівництво невеликої прибудови. Батько сказав, що знає, де дістати будматеріали дешевше.
– А бригада нам не потрібна. За цю осінь і наступне літо збудуємо, сину. І одружуйся собі.
Так і змирилися брати з батьківським рішенням. У кожного своя дорога, свій шлях.
Петро у серпні поїхав у місто обживатися. На ремонт квартири грошей зажадав, довелося поки що з Андрієвою прибудовою почекати. Але за осінь їм таки вдалося залити фундамент. А як зима настала, накрили все брезентом і почали чекати весни.
Катя приходила, оцінила розміри житла, залишилася задоволеною.
– Наступного літа добудуємо, Катрусю, – сказав Андрій. – А восени й весілля відгуляємо. Ти не журись. Мені й самому хочеться якнайшвидше тебе в дім як дружину привести.
Дівчина тільки знизала плечима і пішла собі, навіть у хату не зайшла, з батьками не привіталася. Андрій засмутився, провів її. На більше поки що він розраховувати не міг…
…Петро роботи знайти не міг, але назад повертатися не захотів. Заманило його міське життя вогнями вітрин, шумом вулиць, необмеженими можливостями.
Влаштувався нарешті в ресторан офіціантом, а потім продавцем у великий меблевий магазин.
Мати пишалася молодшим сином, нишком від батька надсилала гроші, а батько свою пенсію майже повністю відкладав на будівництво. Жили небагато, на Андрієву зарплату. Але їм вистачало. Зате до весни і матеріал закупили, добре, що кум на тартаку працював. Допоміг чим зміг.
Катя приходила не часто, і з кожним разом все невдоволенішим ставало її обличчя. Її батьки прийшли якось до нареченого додому для розмови: що ж це, мовляв, майбутні свати не навідалися жодного разу?
Батько з матір’ю зніяковіли, накрили на стіл, поговорили.
Розповіли про прибудову, показали, як іде будівництво, відзначили сватання і розійшлися по-доброму. От тільки Катя так і сиділа мовчки, ніби її без її волі сватають.
Влітку в спеку батько з сином працювали, не покладаючи рук.
А вечорами Катерина забігала: то танцювати, то в кіно хоче. Андрій відмовлявся часом, сил просто не було. Дівчина ображатися почала. І якось увечері, вже під осінь, батько сказав:
– Іди, Андрію. Я тут один без тебе впораюсь зараз.
Як же ж пожалкував син, що піддався на вмовляння Катерини. Пізно вночі сусідський хлопчик прибіг до них на танці:
– Там батьку твоєму недобре стало. Біжи додому.
Але Андрій не встиг. Коли примчав, то застав маму в сльозах, а поряд сільського лікаря з опущеною головою.
– Серце: спека, навантаження…
На поминки приїхав Петро на старенькому, але все ж таки своєму автомобілі.
Сам похмуріший за хмару, матір підтримав, а з братом і словом не обмовився.
Але будівництво обійшов, все оглянув, а потім зник десь на всю ніч.
Сусіди донесли, що у сусідньому селі його бачили.
Поки Андрій з матір’ю сидів, а та плакала після поминок, молодший відвіз сімейство Каті додому. У них, мабуть, і лишився ночувати. Все спокійніше, аніж вдома, де сльози й туга.
На ранок з’явився Петро, похмурий, небалакучий. День-другий провів у родинному колі і став назад у місто збиратися. Набрався мужності й сказав:
– Ви до мене не сваріться, так вийшло. Катерина зі мною поїде. Ти, Андрію, затягнув зі сватанням своїм. А дівки цього не люблять…
Він став складати свої сумки в багажник, матері було неприємно й гірко, що син її знову їде.
Андрій же ж дивився на брата, і йому здавалося, що все це йому сниться. Ну, просто не може такого бути. Не може!
А після їхнього від’їзду Катя написала повідомлення:
«Не хочу я, Андрію, у цій дірі жити. Вибач мене вже. На мене ображайся, а на брата зла не тримай. Він через тебе тільки до мене і не підходив. А тепер я сама йому зізналася, що чекати втомилася, і в місто хочу, і заміж. Ось він і взяв мене. Прощавай. Катерина».
Видалив він це повідомлення одразу. А на серці така злість на лиху долю стала! Не стільки через Катю, скільки через втрату батька. Було таке відчуття, що він один і любив його. Мама більше Петра любила. Але на неї він не ображався, шкодував, бачачи, як вона за батьком сумує.
Але час іде. Допомогли Андрію, добудували прибудову. До зими все було готове. Добротний ґанок, дах із черепиці, простора кімната з дверима у його спальню, де планувалося колись зробити дитячу кімнату. Палац!
Тільки великої радості й це не принесло. Мати злягла. Спочатку заслабла при перших холодах. Все до чоловіка на могилку бігала.
Ну а потім і зовсім занедужала і навесні її не стало.
Петро із Катею приїхали. Він діловитий, строгий. Вона з животом, похмура.
Якось через силу відбула поминки і з батьками до себе в село подалася. Брати одні залишились.
А говорити не було про що.
За столом тільки дитинство згадали, школу, друзів.
Андрій розповів, хто куди поїхав, хто з ким одружився. Запитав, як у них із Катериною.
Петро тільки плечима знизав: нормально, мовляв.
– Я її просто у місто хотів вивезти, сама просила. Оселилася в мене, та й… Завагітніла, довелося розписатися. А з тобою виявляється вона нічого не мала, я аж здивувався…
– Давай без цих подробиць! – зупинив його Андрій. – Ти в мене її з-під носа відвів, коли вона тільки поманила. От і живіть. Я без вас обійдусь.
– У нас з тобою справи важливіші є. Нам з тобою, брате, не жінку ділити треба, а хату, – раптом сказав Петро.
– Яку хату? Ти що, зовсім вже? – здивувався Андрій.
– А ось глянь, – брат витяг із комода якісь папери.
Андрій глянув на них й оторопів від несподіваної здогадки.
– Будинок цей матері був, від її батьків дістався, – сказав Петро. – Батько свого житла тут ніколи не мав, приїжджий він. А вона цей дім і землю мені відписала.
Він простягнув Андрієві папери з печатками, списані дрібним шрифтом. Вникати в написане в нього не було ані сил, ані бажання…
– І що тепер? І квартира у місті тобі, і будинок. А мені куди?
– Та гаразд, живи поки що. Але гроші на половину збирай. Ми теж з Катрусею не шикуємо. Дитину чекаємо. Сюди я повертатись не збираюся. Тут ціна будинку прописана, без прибудови, правда. Ось половину цієї вартості і віддаси мені. Можна частинами. Мати просила тебе звідси не виставляти, а зберуся продати, то щоб навпіл.
Андрій не вірив своїм вухам.
Вже пізніше він таки дізнався, що нерідний він матері син. Так, батько приїжджий, із піврічним сином у селі з’явився.
Дружини не стало в нього, а житла свого чоловік не мав. От і вирішив в селі оселитися. Познайомився з матірʼю, та так і прожили разом все життя. Все село зберігало цю таємницю.
Але все таємне рано чи пізно стає очевидним. Дізнався Андрій про це, коли у сільраду приїхав, щоб дізнатися все про будинок. Там у паперах і знайшлися ці подробиці.
Засумував Андрій за батьком, за матірʼю… Гіркота всередині пішла така, що сил не було.
А тут Поліна заходити стала, колишня однокласниця. Прийде, посидить, поп’є чаю. Іноді принесе пиріжків чи булочок домашніх.
– Ти, Андрію, не журись. Я теж із бабусею залишилася. Мої рано пішли. Розумію тебе. Але треба жити далі.
Придивився він до молодої жінки. Спокійна, розважлива. А невдовзі й пропозицію зробив. Поліна погодилась. Про будинок він їй усе чесно розповів.
– Не став я позиватися, Поліно. Хоч і порадили мені у сільраді. Який не який, а брат все ж таки. Віддам йому половину, і наш будинок буде.
– Можна й у мене жити, якщо що. Не журись, Андрійку. Разом легше буде.
Весілля гуляли всім селом. Брат один приїхав без дружини. Грошей їм на весілля надарували плюс Андрієві заощадження ще були. Відкупився він. А Петро сказав:
– Син у мене, викапаний наш батько, і на тебе схожий. Приїжджайте з Поліною, хоч із племінником познайомитеся.
– Приїдемо, – відповів Андрій. – Та й ви – ласкаво просимо. Ціла прибудова он, місце є.
Пішли всі недомовки з роками, стерлися в пам’яті. У Андрія з Поліною через рік після весілля двійнята народилися, дві донечки.
Не до міста їм було.
А ось Петро із Катериною та зі своїм сином Олежиком були частими гостями. І на Новий рік приїдуть, щоб відзначити по-сімейному. І влітку часом приїдуть.
Не тримав Андрій на них зла.
Напевно тому, що сам щасливий був у своїй сім’ї, у своїй хаті.
Брат більше не говорив за свої права.
Налагодилося все, через терни до хорошого життя прийшли, без недомовок і образ.
А хто старе згадає…