Марина наварила цілу каструлю зеленого борщу, пообідала і вирішила прогулятися.
– Піду-но я в наш лісок пройдуся, – подумала вона. – По гриби люди наче ходять, треба й мені піти…
Жінка зібралася й вирушила у ліс сама. А з ким же ж іще?!
Вона – самотня. Сусідка Марини зараз на роботі.
Ліс був майже біля села. Ще в молодості чоловік Микола пропонував Марині поїхати жити в райцентр, але Марина була надто сільська, любила тишу, свою хату.
Так і лишилися тут, хоч чоловік був із міста…
Микола працював у майстерні з ремонту сільгосптехніки, вона працювала лікаркою, але нещодавно пішла на пенсію.
Десять років тому Миколи не стало. Серце…
Виростили вони з Миколою двох синів. Зараз обоє одружені й живуть у місті.
Тому жила Марина одна у своєму будинку, який вони збудували разом із чоловіком.
Будинок був хороший, добротний. Не вистачало звісно чоловічих рук, але сини часто приїжджали й допомагали.
Тут у селі жили й батьки Марини. Батькові Іванові сімдесят два роки, а матері Катерині – сімдесят.
Марині – п’ятдесят років. Жінка мала приємну зовнішність, лагідну вдачу.
В селі її поважали, а вона теж ставилася по доброму до односельців.
…Марина зайшла в ліс. Жінка вирішила далеко від села не відходити.
Погода була прекрасна. Тепло, птахи в лісі щебечуть, гриби досить частенько траплялися.
Марина тільки-но нахилилася над великим білим грибом, як раптом почула за спиною хрускіт зламаної гілки!
Жінка здивовано озирнулася і застигла від несподіванки.
Позаду неї стояв хлопчик років дванадцяти з кошиком у руках.
І було видно… Що він нещодавно плакав!
– Привіт, ти хто і звідки?! – здивовано запитала Марина.
– Я – Сашко… Заблукав от трохи. Пішов один по гриби і не можу знайти дорогу до села. Хоч і казав мені батько, що можу заблукати…
– Щось я тебе не знаю, у нашому селі ти не живеш. Наше тут неподалік. А ти де живеш?
– У Зеленому…
– От тобі й маєш! – сплеснула руками Марина. – Так це ж село від нас за чотири кілометри! Звісно ти далеко вбік пішов. Ну добре, ходімо до мене додому, вирішимо потім, що робити…
Марина з Сашком вийшли з лісу.
– Ти з ким живеш, хто твої батьки? – запитала жінка.
– Ми з батьком живемо вдвох у старенькому будинку, Будинок не наш. Ми приїхали з ним сюди нещодавно.
У нього загубилися документи, він поїхав на заробітки, а його там щось обманули, забрали документи. Ну ми й вирішили оселитися тут. Так і живемо собі вже другий рік.
– А де ж твоя мама?
– Так мами не стало, коли мені було сім років, вона була важко занедужала…
– Зрозуміло, ти напевно, зголоднів, зараз я тебе нагодую, проходь, – сказала Марина, відчиняючи хвіртку. – Став кошик на ґанку і мий руки.
Сашко наминав свіженький борщик за обидві щоки. Було видно, що він дуже зголоднів, а попивши чаю, подякував:
– Тітка Марина, дякую, я давно так смачно не їв! Смакота!
– Ну, що тепер нам з тобою робити? Батько, мабуть, переживає, ти давно пішов.
– Він поки що на роботі, у селі працює, хтось що попросить, те й робить, цим і живемо. Я рік, як відучився у школі. Документи на мене всі були, а батько свої по трохи відновлює.
– Ваше село від нас за чотири кілометри. Зараз я сусіда дідуся попрошу, він відвезе нас. Має стареньку машину. Втомилися ми з тобою, по лісі находилися…
Через деякий час сусід Петрович уже віз їх у те село.
– Знаю я це село, в молодості часто там бував, – весело говорив чоловік. – Моя Ганна з цього села. Бігав я туди часто до неї. А потім побралися ми, то привіз я Ганну до нас. От і живемо з того часу тут…
– Дідусю, ось тут я живу! – раптом вигукнув Сашко і показав на стареньку хатинку. – Дякую. А от і мій батько йде.
– Сашко, я вже не знаю, що з тобою робити! Заблукав бачу… Ой, вибачте, здрастуйте! Дякую, що сина привезли, – схаменувся він, побачивши Марину і діда Петровича. – Мене Олег звуть, а вас?
– Доброго дня, мене всі в селі Петровичем називають, – відповів дідусь. – Це Марині дякуй, вона знайшла Сашка в лісі. А я просто їх підвіз.
– Здрастуйте, я Марина, – скромно привіталася жінка, а сама відзначила, що чоловік був приблизно її віку.
Марина розповіла, як зустріла Сашка в лісі неподалік свого села, а хлопчик скромно мовчав.
Поговоривши, Марина з Петровичем зібралися додому.
– Марино, дякую вам за Сашка, якщо щось треба зробити, допомогти по господарству, я завжди радий, тільки скажіть. Тут недалеко.
– Добре, заходьте в гості, якщо що, Сашко знає тепер, де я живу, – сказала вона.
Вдома Марина втратила спокій. Олег їй дуже сподобався, його теплий погляд, усмішка… І так переживав за сина. Жаль що в такій хатинці старій живуть…
А Олег не міг заснути тієї ночі, крутився, все думав про Марину.
– Яка приємна і симпатична жінка. Якось треба ближче познайомитися, – думав Олег.
Він заснув аж під ранок із твердим рішенням відвідати Марину.
Дні через три Марина побачила, що до неї на подвірʼя увійшли гості – Сашко з Олегом. Вона вийшла з хати.
– Доброго дня, – привіталися вони з нею.
– Доброго, – посміхнусялась вона, проходьте до хати, а можна і тут у альтанці посидіти. Я зараз хоч чайник поставлю, якось ви несподівано так в гості навідалися.
– Тітко Марино, а ми печиво й цукерки принесли, – радісно сказав Сашко, передаючи їй пакет.
– Ну, дякую, тим більше зараз пригощу вас чаєм. У мене і борщик є, можу вас нагодувати?
– Я хочу, – весело сказав Сашко. – Тату, тітка Марина знаєш, як смачно готує!
Довго сиділи в гостях Олег із Сашком, а ближче до вечора пішли. Через день вони прийшли знову вже з інструментами.
– Я того разу побачив, що вам тут дещо на подвірʼї треба підремонтувати, – діловито сказав Олег і не питаючи господині, взявся до справи.
Сашко крутився поряд.
До вечора закінчив Олег всі справи.
Марина нагодувала їх, ще хотіла грошей дати, але Олег одразу зупинив її.
– Не по гроші ми прийшли! За добро добром платять…
…Минуло трохи часу, Марина з Олегом зрозуміли, що їх тягне один до одного.
Якось жінка запропонувала їм із Сашком переїхати до неї.
Вона вже знала, що Олег мав другий шлюб, тому Сашко ще був у такому віці.
Стали вони жити разом. Олег дооформив всі свої документи.
А потім чоловік запропонував Марині вийти за нього заміж!
Вона погодилася.
Та батьки Марини були проти.
– Ти зовсім чи що! – сварився батько. – Якийсь мужик не зрозуміло звідки, син у нього. Може вони пройдисвіти якісь, а ти заміж зібралася.
Мати підтримувала батька.
– Мені п’ятдесят років і я не збираюся питати у вас дозволу. У мене своя голова на плечах. Я просто сказала вам. Хотіла в гості до вас прийти з Олегом, познайомити, але бачу, що тут діла не буде…
Вперше в житті Марина опинилася в такій ситуації. З батьками теж не хотілося сваритися, а вони стояли на своєму.
Але все-таки вона запросила Олега і Сашка до батьків.
Вони гарно вдягнулися, купили солодощів і пішли в гості.
Напруга за столом таки була, спілкування було натягнутим.
Як не намагалася Марина розрядити обстановку, та у неї не виходило.
Так і пішли додому.
Марина зрозуміла, що стоїть перед вибором – або батьки, або Олег.
І вона зробила вибір у бік Олега.
Але, мабуть, Бог він бачить все, і ситуація вирішилася абсолютно непередбачуваним чином.
…Через два дні Марина раптом прокинулася від того, що хтось голосно стукав до них у вікно.
Жінка скочила з ліжка, накинула домашній халатик.
За вікном стояв сусід Петрович і махав рукою.
Марина вискочила на ганок і побачила заграву і дим…
– Марино, твої батьки… – тільки й сказав сусід.
Жінка прямо в халаті побігла до батьківської хати, а слідом за нею Олег і Сашко.
Під’їхала пожежна машина. Марина нарешті побачила батька з матір’ю, вони стояли, опустивши руки.
Мати плакала, а батько стояв розгублений. Була знищена половина будинку. Інша половина була не придатна для життя.
Отаке потрясіння батькам в сімдесят років… Все втратили…
Марина з Олегом відвели батьків до себе. Поступово вони отямилися.
Батько навіть вибачення попросив в Олега, що тоді так погано його зустрів, а він тепер їх заспокоює і підтримує.
Та Олег зла не тримав, добре спілкувався з батьками Марини.
Потім вони пішли на згарище, дещо позбирали. Олег сказав, оглядаючи половину, що залишилася:
– Я міг би заново відбудувати вам будинок, але потрібні будматеріали.
– Ти можеш відбудувати? – здивувалася мати.
– Звісно, я ж будівельник, мені головне будматеріали…
Батьки зняли гроші, які збирали, а потім ще довелося взяти кредит.
Вони закупили будматеріали разом з Олегом і розпочалася робота.
Батько допомагав Олегу, бачив, що той справді майстер своєї справи.
Тут же ж крутився й Сашко, теж щось допомагав.
Робота згуртувала Олега й батька Марини, вони вже спілкувалися, як старі друзі, бурхливо обговорювали будівництво будинку.
За два місяці будинок був готовий. Батьки були щасливі.
– Жаль, що в мене раніше не було такого зятя, – зітхав батько. – Ох і попрацювали б ми з тобою, Олеже!
Так і живуть Марина з Олегом, вже й Сашко школу скоро закінчить.
Батьки раді, постійно ходять у гості, допомагають один одному.
Олег працює в селі, керує будівництвом нової ферми.
А Марина натішитися не може зі своєї великої родини і завжди частує всіх своїми смаколиками…
