– Тату? – Віра не повірила, що чує голос батька. – Невже це ти?
– Я, дочко. Дзвоню привітати тебе з ювілеєм. Тридцять п’ять – чудовий вік.
– Де ти був так довго? – Віра не стала чекати на привітання. – Чому не дзвонив, не приїжджав? Я так чекала… Потім вирішила, що ти про мене забув…
– Не забув… І дзвонив спочатку… і приїжджав… Просто твоя мама не хотіла, щоби ти знала про це. Забороняла зустрічатися з тобою. Говорила, що буде краще, якщо ти мене забудеш… А я не наполягав… Зараз дуже шкодую про це. А потім… Доля так мене закрутила…
– Мама казала що тобі дали термін.
– Дали, доню. Ти вже пробач, що так вийшло… Знаєш, були дні, коли думки про тебе допомагали мені впоратися з усім… Я все розповім тобі, якщо доведеться побачитися…
– А що заважає, тату, приїдь, я буду дуже рада, – Віра вимовила ці слова щиро.
Відколи батьки розлучилися, вона не забувала батька. Адже їй тоді було лише п’ять! Неймовірно: тридцять років минуло!
Але досі вона пам’ятала те відчуття щастя, коли тато був поруч… Коли підкидав її прямо до неба, коли катався з нею з гірки на санчатах і читав на ніч казки.
Мама цього ніколи не робила.
А потім все звалилося. Тато не повернувся додому. Мама стала холодною та неприступною. Дивилася на дочку і, здавалося, не бачила її… Заміж більше не вийшла. Казала, що нажилася… Але Віра знала: вона так і не змогла розлюбити батька. Як не намагалася…
Що там між ними сталося, Віра не знала й досі. Та й яка різниця? Вона любила батька попри все. Хіба може бути інакше?
– Я поки що не зможу приїхати, – голос батька повернув Віру до реальності. – Занедужав… І шлях не близький. До того ж у мене дружина злягла… Більше десяти років… Залишити нема на кого… Так що вибач, але я не можу нічого обіцяти… Дякую тобі…
– За що? – тихо спитала Віра…
– За те, що пам’ятаєш, образи не тримаєш… Адже я переживав дзвонити… Не хотів тебе турбувати…
– Ну що ти, тату! Я така рада тебе чути! Ти дзвони, не пропадай. І обов’язково приїдь, як тільки зможеш! З онуком познайомишся, рідних побачиш. Це ж неможливо: стільки років у рідних місцях не був! Мені здається, мама теж буде рада…
– Дякую тобі ще раз. За ці слова дякую. А у рідних місцях я був. Якраз того дня, коли ти заміж виходила.
– Як? Чому ти не прийшов до нас?
– То ви в місті розписувалися, а я в село приїхав. Твого дядька зустрів з тіткою. Вони й сказали, що на весілля їдуть. А в мене всього доба була в розпорядженні… Адже я приїхав до батьків: мати повідомила, що батько зовсім поганий…
Коли їхав, думав через них тобі листа та гроші передати. Тобі особисто. Аліменти на той час уже закінчилися… Ось я й зібрав кругленьку суму…
А як про весілля почув, то твоїм родичам і листа, і гроші віддав. Попросив тобі вручити як подарунок…
– Листа? – Розгубилася Віра …
– Ну так, – батько насторожився, – І гроші… Стривай, ти що, не отримала?
– Ні…, – озвалася Віра, – і багато там було грошей? Вибач, що питаю. Просто цікаво…
– 10 000 доларів …
– Доларів? – ахнула Віра…
– Ну так…
– І ти віддав їх дядькові з тіткою? Ось так, запросто?
– То я ж не в борг давав, щоб розписку брати, я тобі передав… їхній рідній племінниці… Невже не віддали?
– Забули напевно, – упустила Віра з сарказмом, – і ось вже дванадцять років згадати не можуть… І в гості приходять… От тільки пішли, перед твоїм дзвінком…
– Так…, – зітхнув батько, – А я думав: раз назад не прийшли, отже, прийняла ти подарунок. Адже я там, у листі, і адресу свою написав, і телефон… Чекав, що ти подзвониш… Потім змирився: мовляв, не гідний ти, тату, щоб дочка з тобою розмовляла. Прийняла подарунок – і дякую. А воно – он як вийшло …
– Нічого, тату, я їм нагадаю…
– Може, не варто стосунки псувати?
– Які стосунки? Ти думаєш, що я тепер зможу підтримувати з ними хоч якісь стосунки? Вони ж пройдисвіти та лицеміри! Як з’ясувалося…
– Даремно я тобі сказав…
– Нічого не дарма! – Вигукнула Віра. – Тепер я знатиму, хто є хто. Гаразд, не будемо про них… А що з твоєю дружиною, тату? Так довго нездужає?
– Біда з нею сталася…Після того і злягла
– І ти всі ці роки…
– А як інакше? Вона в мене дивовижна … Дуже на твою маму схожа … Стривай, кличе … Гаразд, Вірочко, пора мені. Щастя тобі, дочко! Дивись, необдуманих речей не нароби. Гроші у житті – не головне…
– Бувай, тату…, – Віра поклала слухавку і розплакалася.
Ось це «Вірочко» остаточно розчулило іменинницю: так батько кликав її в дитинстві.
Заспокоївшись, трохи подумавши, Віра набрала телефону дядька: брата її матері:
– Дядьку Василю, ну як ви, дісталися?
– Так, ми вже вдома, – озвався той…
– А чому ви мені листа не передали на весіллі? – Віра вирішила, що питання у лоб одразу виведе родича на чисту воду.
– Листа? – розгубився дядько. – Якого листа?
– Від батька…
– Ах так… Забули якось…
– А про гроші також забули?
– Гроші…?
– Так-так, гроші. То ж завдяки їм ви тоді будинок відремонтували, дах перекрили? Чи я щось плутаю?
– Стривай, – дядько не знав, що відповісти, – Я тобі зараз тітку дам…
Віра почула, як він двома словами переказує дружині суть розмови…
– Віро, які ще гроші?! – здивувалася тітка. – Ти що, повірила цьому негіднику?
– Повірила.
– Звідки в нього могли бути такі гроші?
– Які такі?
– Ну…, – тітка зрозуміла, що по суті проговорилася…
– То повернете чи ні? – прямо спитала Віра.
– Повернемо…, – крізь зуби процідила тітка і поклала трубку…
***
Гроші ніхто не повернув і, швидше за все, не збирається.
Тепер у Віри немає ні дядька, ні тітки.
Мати Віри з братом не спілкується.
Натомість у найближчу відпустку Віра з чоловіком та сином збираються у велику подорож, знайомитись з дідом.
