– Привіт, Галино, дивлюся ти на городі пораєшся, ось вирішила зайти привітатися, – Тетяна Петрівна тупцювала біля хвіртки.
Із Галиною Іванівною вони жили на різних кінцях села. Петрівна зі своїм дідом Віктором біля річки, а Галина ближче до лісу.
Раніше вони майже й не спілкувалися, поруч і так повно сусідів. Але тільки у сусідів онуки вже всі дорослі. А на це літо до Тетяни з чоловіком діти хочуть онуків Вадима й Дениса на цілий місяць привезти. Кажуть, що ті вже втомилися в місті сидіти.
Минули роки у сім’ї сина доходи були кращими, так вони все за кордон відпочивати їздили. А тут ситуація змінилася, от і згадали, що мати з батьком на природі біля річки живуть. І вирішили не просто на вихідні, як іноді приїжджають, а на цілий місяць хлопчаків привезти.
– Тільки, мамо, вони не дуже ладнають між собою, – попередив їхній син Микола, – Денис у свої тринадцять уявив себе дорослим. А Вадим не хоче йому підкорятися, от і сваряться постійно!
– Та гаразд, що ми, з онуками своїми не впораємося? Привозьте, розберемося, – бадьоро заявила Тетяна. А слухавку поклала і передумала – діти зараз не такі, як раніше. До них іноді і не підійдеш. Надовго їх до них тільки малих привозили. А як зараз вони поводитимуться? Навіть боязко якось, раптом вона з ними не впорається?
Дід Віктор у Тетяни Петрівни мужик різкий, не буде непослуху терпіти. А сварки їм не потрібні.
І вирішила Тетяна Петрівна підстрахуватися, до Галини сходити, у неї начебто теж онуки приблизно такого ж віку приїжджають.
По собі Тетяна пам’ятала, що дітей треба чимось зайняти. Тоді і проблем буде менше, якщо здружаться.
– Проходь, Тетяно! – Побачила далеку сусідку Галина Іванівна, – З чим до мене завітала?
– Та ось онуків до нас на місяць привезуть, а в тебе начебто за віком хлопці приблизно такі самі? Треба їх познайомити, якщо подружаться, то й нам, і їм добре буде, – запропонувала Тетяна Петрівна.
– Та ти, мабуть, нинішніх діток погано знаєш! – Засміялася Галина Іванівна, – Не боїшся так надовго їх до себе брати? Мені так мої онуки всі нерви вимотали, а дід наш взагалі хотів їх додому відправити. Ну раз погодилася, то приводь, познайомимо їх. Що ще нам залишається, це ж наші онуки!
На вихідні приїхав син Микола з дружиною Поліною й синами Денисом та Вадимом.
Хлопці підросли, видно було, що діду та бабусі вони раді. І у Тетяни Петрівни від серця відлягло.
І що її Галина Іванівна лякала? Це в неї можуть такі хлопці невиховані бути. А в них он які ввічливі й добре виховані! І навчаються теж добре, нема про що переживати.
– Мамо, ти якщо щось дзвони, я з ними поговорю, – їдучи сказав Микола, але Тетяна Петрівна впевнено рукою махнула, – Та годі тобі, синку, ми що дітей не виховували чи що?
Увечері Денис і Вадим довго не могли вгамуватися. Спати їх поклали у сусідній кімнаті. Раніше це була кімната сина Миколи.
Але видно від зміни місця хлопці були схвильовані і ніяк не засинали. Гучно розмовляли, їхня метушня заважала спати і Віктор Григорович, дід Віктор, був незадоволений.
– І навіщо ти, Таню, погодилася? Не потрібне їм було наше село, а тут приїхали!
Зате вранці онуків було не добудитися.
Час вже до обіду йде, а вони сплять!
– Бабусю, дай ще поспати, – бурмотів старший Денис.
А молодший Вадим так міцно спав, що навіть не чув слова бабусі.
– Та скільки ж можна спати?! – обурилася Тетяна Петрівна.
А потім вона помітила що на підлозі щось лежить. Жінка придивилася й руками сплеснула від побаченого.
На підлозі їхні телефони валяються!
– То ви що, грали допізна? Та хіба ж так можна, я у вас ці телефони заберу, ось що!
Денис одразу ж скочив.
– Віддай, це не твоє! Мама дозволяє!
– А ось я їй подзвоню і дізнаюся, що вона дозволяє! – сказала Тетяна Петрівна, і Денис перестав забирати з її рук телефон, надувся, пішов і дверима гримнув, буркнув тільки їй: – Ну і дзвони!
Години дві не виходили, дід Віктор вже хотів розбиратися йти – що за бойкот такий у перший же день? Але хлопці вийшли, обидва не в настрої:
– Ми кашу їсти не будемо, нагетси хочемо чи гарячі бутерброди.
– Ах так?! Каша вам не до вподоби, то ходіть голодні, – зовсім тоді вже розсердився Віктор Григорович. – А ліжка свої застелили? Ну но я подивлюся, що там у вас? Це звідки у вас від чіпсів порожні пакети й від цукерок фантики у ліжку. І не прибрано нічого? Та ви навіть на кашу не заробили, ану збирайте сміття, застилайте ліжка!
– Не можна нам голодними ходити! – Вадим дивився спідлоба на діда Віктора. – Ви злі!
Віктор Григорович мало не розлютився, але Тетяна Петрівна втрутилася. – Так, ходімо покажу, як треба ліжко застеляти, а завтра самі, підходить? А канапки тільки після каші, ну що, домовились?
– Балуєш ти їх, треба з ними суворіше, – бурчав Віктор Григорович, – Он які лоби виросли, а совісті у них немає!
З онуками Галини Іванівни Денис та Вадим подружилися.
Але що вони вчотирьох виробляли!
Якщо вони гралися у дворі в Тетяни Петрівни, то вона потім нишком від діда Віктора збирала по всьому двору гілки, палиці, що казна–звідки взялися. Квіти поламали, додому туди сюди бігають, трави на ногах натягнуть в хату, поїдять – кругом крихти. На стільцях ніжки розгойдали, двері вхідні від їхнього ляскання ледь з завісів не зіскочили.
Одні збитки!
– Та що це за діти такі?! – обурювався Віктор Григорович. – Більше ніколи, щоб вони до нас не приїжджали, раз немає з ними ладу! Ну но Денис ходімо зі мною, допомагатимеш велосипеди вам з Вадимом ремонтувати. А бабуся з Вадимом нехай обід готують, треба ж нам на обід щось заробити?
– І ти теж будеш діду його заробляти? – здивувався Денис.
– А ти як думав? Ти бачив, щоб я без діла сидів, чи спав до обіду? Безкоштовно в житті нічого не дається, все треба заробити, ось так! А то он ви в перший день штани й сорочки порвали, добре у бабусі від тата вашого одяг залишився. Бігаєте в його штанах тепер, так і нізвідки нічого не візьметься, доки праця не додасться!
– Ти сам, діду, не бурчи на них дуже, згадай себе! – застерігала чоловіка Тетяна Петрівна, – Ти янголом не прикидайся, знаю я тебе!
Виїжджали від діда з бабусею онуки з радістю, скаржилися батькам:
– Дід нас так змучив, не давав телефонів і працювати казав!
А через тиждень зателефонував здивований Микола.
– Мамо, тату, як це вам вдалося? Вадим картоплю чистити навчився й пилососити! А Денис сам шкарпетки пере і взагалі зговірливий став. І ліжка свої вони тепер прибирають самі, і навіть дещо готувати навчилися?
– А що ж нам бути слугами для онуків? – обурилася Тетяна Петрівна, – Вони, звичайно, ображалися, поїхали з радістю, не знаю, чи приїдуть ще?
Але через рік Вадим та Денис на літо знову до бабусі з дідом попросились. Навіть на відпочинок їхати відмовилася. Адже в селі на них чекали друзі.
І ще так приємно було їсти чесно зароблену смачну бабусину кашу, пиріжки, та й усе, що вона готувала.
Адже хто працює, тому є чим пишатися і навіть можна похвалитися своїми вміннями, а це виявляється так приємно!
