Зранку погода за вікном була похмурою, і, напевно, тому настрій у Діани був дуже поганий. Вона, з тужливим виразом обличчя, сиділа за робочим столом і чекала на дзвінок з однієї організації.
Нарешті задзвонив мобільний телефон, і вона квапливо піднесла його до вуха.
– Так, я вас слухаю!
– Як добре, що ви мені відповіли! – пролунав у телефоні чоловічий голос. – Ви, Діана?
– Так, Діана… – обережно відповіла дівчина, вже здогадуючись, що вона даремно відповіла на дзвінок. – А ви хто?
– Я – Петро. Доброго дня, Діано.
– Петро? Який ще Петро? – невдоволено спитала вона.
– Тільки благаю вас, не відключайте зв’язок! – ніби прочитавши її думки, заволав чоловік у слухавку. – Я не пройдисвіт якийсь, і я не стану у вас нічого випитувати. Я ледь знайшов ваш телефон! Мені треба багато чого вам сказати, Діано.
– Мені?! Сказати?! Що саме сказати?
Діана застигла з телефоном в руках, не розуміючи, що відбувається.
– Спочатку я хочу запитати вас, про всяк випадок, щоб переконатися, що я дзвоню тій, кому хотів додзвонитися. Це ж ви щодня ходили по вулиці Квітковій у бік університету? Щоранку, десь, приблизно, о дев’ятій годині. Адже так?
– Слухайте, ви хто? – Ще раз, вже роздратовано, запитала Діана.
– Спершу скажіть, чи це були ви? Ви – красуня блондинка, зазвичай – у строгому чорному брючному костюмі, з червоною сумочкою на плечі. І в червоних черевичках на середньому підборі. Ну, скажіть! Щоб я був певен, що я не помиляюся.
– Ну, припустимо, так, я ходила вранці цією вулицею… Раніше… Коли працювала в університеті. І що?
– Слава Богу, це ви… – полегшено зітхнув голос. – Але вже майже місяць, як ви кудись зникли. Ви зникли з мого поля зору. І я вже почав переживати.
– Послухайте! – різко вигукнула Діана. – Що означає, я зникла з поля зору? Ви що, за мною стежили?
– Так. Я стежив, – зізнався чоловік. – Щоранку близько дев’ятої я припадав до вікна і чекав вашої появи. Я мріяв, що колись ви зайдете до нашого кафе, але ви завжди проходили повз…
– Послухайте, не морочте мені голову! Останній раз питаю – хто ви? Кажіть, чи я зараз же припиню цю недолугу розмову.
– Діано, благаю, не відключайтеся! Я – бариста. Я готую людям каву. Дуже смачну. Вже кілька років я працюю в кафе, і ви щодня проходили повз мене. Куди ви зникли?
– Що значить – зникла? – Діана чомусь розгубилася. – Просто я звільнилася з університету і тепер ходжу іншими дорогами. Але, зачекайте! Адже ми з вами не знайомі, так?
– Чому? – злякався чоловік. – Ми знайомі!
– Коли ми з вами знайомились?
– Як це коли? Щойно!
– Ах, щойно? – Вона мимоволі посміхнулася. – Але до цього ми ж жодного разу не бачилися? Адже так? Як же ж ви дізналися моє ім’я та мій номер телефону? Звідки? Хто дав вам цю інформацію?
– Ім’я та номер? – Він знову зітхнув. – Я дізнався про все це випадково. Я, вже зневірившись, майже поховав своє кохання, і раптом…
– Чекайте, яке кохання ви поховали?
– Ну як яке? Я в вас майже закоханий… Хіба ви не зрозуміли?
– Майже… – Діані стало трохи незатишно. – Ви якийсь дивний…
– Я, розумію, що моє кохання вам аж ніяк не цікаве… – сказав він квапливо. – Вам цікавіше дізнатись, як я знайшов ваш номер. Зараз поясню. Одного разу, ви проходили повз наше кафе з якоюсь – теж гарною – дівчиною, і весело з нею розмовляли. А вчора я побачив її знову. Я вискочив зі свого кафе. А потім описав вас, і вона зрозуміла, про кого я питаю. Правда, щоб дізнатися хоч щось, мені довелося її трохи обманути.
– Що значить – обманути?
– Я сказав, що ви заборгували мені грошей, і мені потрібен ваш номер телефону, щоб нагадати вам про це.
– Що? Я заборгувала вам?!
– Я ж кажу, мені довелося збрехати. Я придумав, що ви заходили до нашого кафе і замовили у мене чашку кави. Але ваша картка чомусь не спрацювала. Вона була заблокована. І я заплатив за вас. Ви обіцяли мені повернути борг і забули. Розумієте? Мені довелося їй збрехати, показуючи із себе жадібну людину. Скнару. Щоб у мене з’явилася можливість вам зателефонувати і сказати головне.
– А що – головне?
– Так я ж вже сказав… – Він сумно зітхнув. – Я майже закоханий у вас, Діано. І я дуже переживаю. Переживаю від того, що ви тепер не проходите повз моє кафе, і я не можу бачити вас. Адже я все збирався з духом, готуючись вийти одного разу з кафе, стати на дорозі, і, нарешті, познайомитися. І раптом ви зникли. Я запізнився…
– Дивно… Я працювала в університеті майже два роки… А ви весь цей час просто дивилися…
– Але ж ви жодного разу не зайшли в наше кафе. Чому?
– Я не люблю каву.
– Ну, так… – пробурмотів він приречено. – Так іноді буває. Але це не погано. Погано, що я вас ніколи не побачу. Чи я не правий?
– Що – не правий? – Не зрозуміла вона.
– Я зможу вас колись побачити?
– Коли?
– Коли ви мені скажете, тоді я й прийду.
– Куди ви прийдете?
– Я ж говорю, куди ви скажете. У моє кафе ви не прийдете, бо ви не любите каву. Але ж є в місті інші місця. Говоріть самі, де я вас можу побачити і коли?
– Стривайте, Петре, я не розумію… – Діана, справді, не розуміла, чому розмова різко повернула в цей бік. – З чого я мушу раптом вам щось говорити?
– Ви вважаєте, що місце побачення маю призначати я? – зрадів він. – Добре. Я згоден. Давайте сьогодні зустрінемося. Сьогодні увечері, ви вільні?
– Ви це серйозно?
– Я не просто – серйозно, а дуже–дуже серйозно. Якщо ми з вами не побачимось, я ж заслабну.
– Дивно… – пробурмотіла вона, і чомусь усміхнулася.
– Вам дивно, що люди іноді переживають від нездійснених надій?
– Дивно, що я терпляче продовжую вас слухати… – зізналася вона. – І, напевно, я навіть погоджуся зустрітися з вами…
– Сьогодні?! – Вигукнув він.
– Ну, а коли ще? У мене сьогодні якраз вільний вечір. Призначайте місце та час. Тільки – швидше. Мені повинні зателефонувати у важливій справі, а мій телефон все ще зайнятий.
– Ой, що ж ви одразу не сказали! – поквапився він. – А давайте, я вам зараз повідомлення надішлю. На цей номер. Добре?
– Ні, вже кажіть місце і час! – наполегливо промовила Діана. – А потім ще й напишіть. А то ви й мене обманете, як мою подругу.
Вона сказала це, і засміялася.
Петро чітко назвав місце, де він її чекатиме, та час.
Коли зв’язок відключився, Діана подивилася у вікно, і їй здалося, що на вулиці не так уже й похмуро.
– І взагалі все в цьому житті прекрасно, – ще подумала вона. – Головне, іноді дослухати людину до кінця…
