Тетяна та Олег жили у шлюбі вже десять років.
У Тані була мати і вітчим, який виховував її з трьох років.
Молодший брат Тані Артем був вітчиму теж не рідний.
Лише сестричка Наталка була від нього. Але жодної різниці він між дітьми не робив.
Коли Таня одружилася і поїхала до чоловіка, Наталці було вісім років.
З вітчимом дружини Олег одразу порозумівся. Це й не дивно, Микола Андрійович міг і з сусідськими дітьми щиро спілкуватися. Йому було байдуже дитина перед ним, юнак чи дорослий чоловік.
Він говорив на рівних, знаходив спільні теми та інтереси.
Про тещу Олег нічого поганого теж не міг сказати, але з Миколою Андрійовичем одразу зблизився і почав називати його татом.
Його батька вже не стало.
Мати поїхала до бабусі, бо заслабла. Поїхала та так і залишилася там. Будинок вона залишила синові.
Тетяна й Олег все переробили під себе. Допомагав батько. Мати Тані бурчала, вона не розуміла дочку – як це переїхати з міста в село?
– Мамо, це містечко. Велике містечко. Тут п’ятиповерхівки у центрі навіть є.
– А ти в селі, у хаті. Це околиця, значить, село…
…Минуло десять років. У сім’ї підростали син і донька. Брат Тані після навчання вирішив залишитися у місті, далеко від рідного дому. Молодша сестра вийшла заміж. Житла у них не було, і вони почали орендувати. Квартиру оплачували мати та батько Наталії.
– Нехай живуть у нас, – сказав Микола дружині.
– Я не проти, але нам треба з тобою поговорити.
– Про що?
– Навіщо ти змінив роботу?
– Ми вже про це говорили. Діти дорослі самі заробляють. Мені вже тяжко на двох роботах, після того як був заслаб стало ще гірше. Витрат уже трохи менше.
– Наталці потрібна квартира.
– У неї чоловік є.
– Не забувай, що ти живеш у моїй квартирі і все життя прожив.
– Ти знову починаєш. Ти мене цим тепер дорікатимеш до кінця життя.
– Вибирай! Потрібно працювати на квартиру доньки!
– А вибір у чому? Працювати на квартиру чи що?
– Або йди.
– Я не зможу так працювати, ти ж знаєш.
– Тоді я подаю на розлучення. Іди. В тебя є будинок.
– Будинок? Ти його бачила? Що з ним стало за стільки років.
– Мене не цікавить. Ти ж не хотів його продавати.
Микола Андрійович мовчки зібрав найнеобхідніші речі.
– Все забирай інакше я викину решту.
– Ми життя майже прожили, тобі на пенсію через рік. Мені вже шістдесят три.
– Треба було молодшу знайти, дарма я погодилася тоді, за тебе вийшла заміж. Вибору не було, хто б мене з двома дітьми взяв. Причепи заважали.
– Це ти про дітей? Я піду. Речі інші протягом тижня заберу. Потерпи…
…– Мамо, а тато де?
– Ти знаєш, що він тобі не батько.
– І що це змінює? Він мій батько й іншого немає.
– Ми розійшлися. Сюди переїжджає Наталя із чоловіком.
– Що? А тато де?
– У своєму селі.
– І Наталка погодилася відправити слабого батька туди? А ти, як ти могла?
– А що ти так переживаєш?
– Не по-людськи так робити. А Артем знає?
– Навіщо йому знати, він далеко. А навіщо ви приїхали?
– Просто заїхати вирішили, ми у відпустку завтра їдемо. А потім вирішили до Артема заїхати, там близько.
– А від мене що треба? Мені тепер гроші на ремонт потрібні, сестра твоя з чоловіком скоро переїдуть, вона вагітна. Тож нічого не дам. Дітей привезли? Мені ніколи сидіти з ними.
– Нічого не треба. Гроші є, діти їдуть із нами. Ми не за цим і приїхали. А коли ти збиралася нам про розлучення говорити?
– Навіщо вам? Він тільки Наталці рідний.
– Коли нас любив і утримував, то був рідним, а тепер чужим? Не правильно це, мамо…
– Не тобі мене судити! Я старалася для вас!
Олег знову зайшов у квартиру. Він вийшов на початку розмови Тані з матір’ю, коли зрозумів, що батька вже немає і не буде тут. Він ледь йому додзвонився. Телефон Микола Андрійович із собою не носив, залишав удома. Але пощастило, і він відповів.
– Звичайно, не мені. Це він для нас старався. Час покаже.
– Тетянко, ходімо, – Олег потягнув її за руку. – Я все дізнався. Діти – в машину. Ми їдемо до діда.
– Дізнався? Їдемо.
– Дізнався. Ледве випитав. Не хотів він казати.
– Ти молодець. Я ж ніколи не знала адресу. Нам не говорили, і ми сюди ніколи не їздили.
…Микола Андрійович зустрів їх біля старого будинку.
– Діду, а в тебе бабця зла живе в домі? – запитали його радісні онуки.
– Ні. Вона залишилася у місті.
Таня й Олег засміялися. Жарт вдався, хоча настрій у батька був дуже поганий. Він звичайно зрадів їхньому приїзду, і вигляду намагався не показувати, але все було видно і так.
– Навіщо ви мене знайшли?
– Як тут можна жити?! Ми приїхали подивитися й вирішити всі питання. Чому ти одразу не сказав?
– Навіщо турбувати вас? Мені твоя мати все сказала, що хотіла і я все зрозумів.
– Я її теж зрозуміла. Як ти збираєшся тут жити? Зараз літо, а взимку? Ти всі речі перевіз?
– Всі. Тут взагалі нічого немає, тільки старий посуд і згодився. Але нічого. Раз так вийшло, то житиму.
– Звичайно, будеш. Збирай речі, тату. Їдемо до нас, там і житимеш.
– Так, тату, збирайся. Речі можемо потім забрати. Бери найнеобхідніше та й все.
– Не можу я нікуди їхати, не один я.
– Бачимо, що не один. А ми так і не зібралися взяти собачку. Діти просять.
– Підкинули його, ще маленький…
– Давай його теж у машину. Буде наш дім охороняти.
Батько не плакав, просто сльози самі лилися з очей.
– Тату, ми завтра поїдемо на десять днів. Ти тут керуй. Ось твоя кімната. Продукти є, магазин поряд, гроші залишили. Ми до Артема заїдемо. Ти тільки будь завжди на зв’язку…
…– Тату, ми повернулися! – гукнула Тетяна, як тільки переступила поріг свого будинку.
Олег з дітьми зайшли слідом за нею.
Але чомусь ніхто не відгукнувся.
Замість Миколи Андрійовича до них раптом вийшла… Мати Тетяни!
– Мамо, ти що тут робиш?! – ахнула Тетяна. – Де батько?!
– Я приїхала перевірити ваш будинок, ви ж поїхали були, – як нічого й не сталося сказала та. – А тут, дивлюся, чужа людина! Та ще й із собачкою…
– Де батько?! – вже запитав тещу Олег.
– Наталка з чоловіком переїхали до моєї квартири. Я житиму з вами. Тут від міста недалеко, та й добре.
– Ти чуєш? Де тато?!
Олег з Тетяною не розуміли, що відбувається.
– А я звідки знаю, – скривилася теща. – Напевно, там же ж, де й був.
– Люба, тещо. Погостювали та й досить. Ми вдома так що…
– Тетяно! Як він зі мною розмовляє?
– Мамо, тобі пора. Не варто сюди перевозити свої речі. Збирайся назад.
…Батька знову знайшли у тому самому старому будинку. Він лежав на дивані, поряд на килимку спав песик.
– Це ви знову? Навіщо? Мені й тут добре. Ось вирішив полежати по обіді, – чоловік підвівся. – Там є кому жити.
– Теща в моєму домі не житиме. Навіть якщо ти з нами не поїдеш, їй там місця немає.
– А вона іншої думки. Квартиру звільнила дочці.
– Їдемо. Сідай у машину, тобі онуки подарунки привезли. І песика не забудь. Речі можеш поки що не брати. Все потім вирішимо.
– Він уже там чекає, сам стрибнув і сидить. – сказав Олег. – Таню, там тобі Наталка дзвонить, ти телефон у машині залишила.
– Значить мама добралася, чи просто нажалилася. Не відповідатиму поки що.
…Микола Андрійович так і став жити у Тані з Олегом. Його колишня дружина ніколи більше не з’являлася. Артем вважав за краще приїжджати в гості до них, а не до матері. Там для його родини місця мало.
– Ми вирішили переїжджати, – сказав він одного разу. – Хочемо бути ближчими до вас…
– Чудово.
– Квартиру купуватимеш?
– Ні. Хочу дім. Ділянку куплю.
– А в мене є земля, синку. Якщо ти не проти, то побачимо.
– Земля?
– Так. Будинок уже розвалився, а земля є. Але якщо не сподобається, можна продати його і купити в іншому місці.
– Ділянка твоя, мій дім, значить і ти будеш жити з нами. – сказав Артем.
– Ні. Тато наш.
– Ні. Досить, у вас пожив, буде наш.
Таня, Олег та Артем весело сперечалися. Ніхто не збирався ділити батька. Все було так добре. Ось тільки рідна дочка не поспішала бачитись з ним.
Зʼявилася вона набагато пізніше, та й то матір відправила. Дім Артема вже стояв на землі батька.
– Тату, я в тебе єдина донька. Це ти будинок новий збудував?
– Ні. Це дім твого брата.
– На моїй землі?
– Твоїй?
– Я твоя єдина рідна дочка, значить земля перейде до мене.
– Не перейде. Тобі дістанеться квартира матері. І це все!
– Вона вже моя. Мама сказала, що старші мають усе. Земля мені дуже потрібна.
– Он як. А я тобі потрібний?
– Навіщо так говорити?! Ти мій батько. Я єдина дочка.
– У мене троє дітей. Тебе я не забував, а ось ти мене не згадувала. Мати заборонила?
– Як щодо землі? Може одразу вирішимо це питання.
– Питання давно вирішене… Вона не твоя. І проблеми в майбутньому нам не потрібні…
