Сусіди не любили Ольгу.
Була вона жінкою сварливою й прискіпливою. У під’їзді часто можна було почути її незадоволений голос, коли вона сварилася до всіх, хто примудрився насмітити на сходовому майданчику.
Діло було ввечері. На вулиці дув холодний вітер.
Вже стемніло. Вона поверталася надвечір додому з магазину, де обійшла кілька відділів і встигла посваритися з продавцями.
Вона зайшла у підʼїзд і зупинилася на мить від несподіванки.
Біля дверей її квартири на першому поверсі стояв якийсь незнайомий молодий чоловік.
– Ти до кого, хлопче? – здивовано запитала Ольга.
– Доброго вечора. Ви ж Ольга? – трохи невпевнено запитав молодик.
– Ось уже скільки років, як Ольга, слава Богу, – жінка недовірливо зиркнула на хлопця.
– Тоді я до вас, – у голосі незнайомця відчувалася нерішучість.
– І в якій же ж справі? Кімнату я не здаю в оренду. Ти не тягни. Говори прямо, що тобі треба.
– Мені нічого не треба. Просто хотів побачити… Вас…
Ольга саме хотіла вставити ключ у замок, але застигла від почутого й повільно обернулася.
– Що? Що ти сказав?
Вона не розуміла, що відбувається.
– Розумію, що це несподівано. Але я шукав вас… Довго шукав… Тільки щоб побачити, – пробурмотів чоловік.
Жінка відвернулася. Її руки стали тремтіти, і вона ніяк не могла втрапити ключем у замок.
– Давайте я спробую…
Чоловік наблизився. Взявши ключ із руки жінки, він повернув його двічі в замку і відчинив двері.
– Ну ось…
Злегка похитуючись, Ольга зайшла й квартиру й промовила:
– Заходь.
Розстебнувши пухову куртку, чоловік дістав заховані від холоду три троянди й коробку цукерок.
– Це вам…
Ольга почепила пальто на вішалку, накинула на плечі стареньку пухову хустку і розгубленим поглядом подивилася на квіти й цукерки. Взявши їх, вона несподівано заплакала.
– Господи! Господи…
– Що ви?! Перестаньте будь ласка. Я хотів сказати…
Чоловік не знав, як йому поводитися. Швидко почепивши куртку, він обійняв жінку за плечі й обережно повів її на кухню.
Випивши склянку води, Ольга трохи заспокоїлася.
– Ти мені часто являвся уві сні… Раніше я бачила тебе зовсім крихітним. Останнім часом почала бачити тебе уві сні щоночі. Синку, скільки разів я пошкодувала, що залишила тебе тоді в пологовому будинку…
Чоловік зіщулився, неначе від холоду, і тільки згодом почав говорити:
– Але річ у тому, що я…
Ольга не дала йому договорити. Вона взяла його за руку і почала розглядати його обличчя почервонілими від сліз очима.
– Як я рада, що ти знайшов мене, синку. Тепер, сподіваюся, ми не розлучимося. Це ж правда? Як тебе звуть?
– Павло.
– Я хотіла назвати тебе на честь свого батька Миколою. Значить, назвали інакше…
Павло промовчав. Він не міг набратися сміливості і сказати Ользі, що її сина більше нема…
Вони разом повечеряли. За чаєм Ольга слухала розповідь Павла про життя в дитбудинку. Про те, як у школі він заздрив тим, хто мав маму. У старших класах він дав собі слово знайти її. Хоча б тільки побачити… Хоч здалеку…
…Ольга подорослішала рано. Виглядала старшою за свої роки..
По сусідству жив хлопець Степан. Він приїхав на канікули влітку в село, і ахнув, побачивши Ольгу, яка дуже змінилася за рік.
– Ого! – захоплено присвиснув він.
Після цього хлопець став частенько ходити, насвистуючи, повз її вікна. Увага гарного кароокого хлопця з пишним чубом тішила дівчину, і вона незабаром відповіла йому згодою прогулятися ввечері біля річки.
Промчали літні канікули. Хлопець поїхав у місто закінчувати технікум. Ольга вірно на нього чекала, радіючи коротким зустрічам, що відбувалися іноді раз на місяць.
Після закінчення навчання Степана забрали на службу. Проводячи його, Ольга плакала, ніби відчуваючи, що скоро їхні шляхи розійдуться.
Через місяць вона зрозуміла, що чекає дитину… Першою здогадалася мати і дуже сварилася.
Вона наполягла, щоб Ольга сказала Степанові про те, що вагітна.
Хлопець написав у відповідь, що стати батьком так рано в його плани не входило і сказав іти на процедури…
Ольга була вражена. Мати і бабуся ледве її заспокоїли.
Але Ольга не хотіла вже цієї дитини. Через неї вона не змогла закінчити школу. У селі на неї поглядали скоса і говорили вслід різні неприємні слова…
Коли настав час народжувати, мати відвезла Ольгу до своєї двоюрідної сестри. Народився хлопчик, але Ольга на нього навіть не захотіла подивитись. Не порадившись ні з ким, вона написала відмову й залишила малюка у пологовому будинку.
У село вона вирішила не повертатися. Пішла працювати. Пізніше закінчила вечірню школу й отримала атестат про освіту.
Тітка одразу дала їй зрозуміти, що може пустити її до себе пожити лише на якийсь час. І Ольга одразу переїхала від неї, як тільки знайшла місце в гуртожитку.
Згодом вона дізналася, що Степан, відслуживши, приїхав не один, а з дружиною. Але сільське життя не сподобалося його молодій дружині, і вона незабаром поїхала. Степан лишився сам. Тоді він згадав про Ольгу. Дізнавшись адресу її гуртожитку, він приїхав до неї і почав просити її вибачення.
Ольга, яка натерпілася з його вини всякого і втративши малюка, не змогла вибачити його і виставила за двері.
Через кілька років до Ольги почав залицятися молодий чоловік, який працював на будівництві. Пів року вони зустрічалися. Одружившись, переїхали у квартиру, яку він отримав.
Ольга завагітніла, але все закінчилося невдало: вона втратила малюка. Більше завагітніти їй не вдалося, і радість материнства жінка так і не пізнала…
З чоловіком вони жили в душу. У сорок сім років її чоловіка раптово не стало – серце. Ольга залишилася сама…
…Наступного дня Павло почав збиратися.
Ользі дуже не хотілося розлучатися з ним, і вона почала вмовляти його переїхати до неї, знайти роботу в цьому місті.
Павло сказав, що подумає й поїхав.
Після від’їзду від нього довго не було жодних звісток, і одного дня у двері квартири, де жила Ольга, хтось постукав. З валізою на порозі стояв Павло.
З його появою жінка змінилася. Вона стала доброзичливою та ввічливою з усіма. Зміну в ній помітили одразу всі мешканці під’їзду і всього будинку.
Якось за вечерею Ольга розповіла, що на двох поверхах вище живе Поліна, молода приємна жінка. Вона була одружена, але її подружнє життя не склалося.
Поліна працювала у лікарні медсестрою. Повернувшись після нічного чергування, вона застала чоловіка з іншою.
Соромлячись, Павло сказав матері, що познайомиться з нею за зручної нагоди. Але мати вирішила взяти все у свої руки.
Під приводом, що заслабла, вона попросила Поліну прийти до неї й поміряти тиск. Вона затримала її попити з ними чай.
– Тату, бабуся тебе кличе. Каже, що хоче серйозно з тобою поговорити, – сказав Володимир, заглядаю в кімнату, де Павло чіпляв дерев’яну полицю на стіну.
Павло зайшов у кімнату. Він сів поруч із матірʼю.
– Ти щось хотіла мені сказати, мама?
– Так. Павлику, зле мені зовсім останніми днями. Може, мої дні добігли кінця. Хочу покаятися перед тобою. Жаль, що пізно зрозуміла свою помилку. Молода була, нерозумна…
Ти вже пробач мені, синку…
– Все добре, мамо. Все вже позаду…
Через місяць Ольги не стало.
У похмурий осінній день Павло сидів біля могилки жінки, якій він сказав, що є її сином.
З Миколою вони подружилися ще в дитбудинку. Їхня дружба була міцною і з п’ятирічного віку вони були нерозлучними.
Микола мріяв знайти свою матір. Побачити її. Як вона виглядає, яке у неї волосся, очі. Після закінчення школи він почав шукати її.
І ось, здавалося, він натрапив на слід матері, але випадковість обірвала його життя. Переходив дорогу і не помітив машину, яка мчала на шаленій швидкості…
Горе Павла було непоправним. За стільки років дружби він став сприймати Миколу за брата.
Коли минув час після поминок, він вирішив завершити справу друга і вирішив довести пошуки матері до кінця.
Павло планував її побачити і потім вирішити, як вчинити далі.
Він був упевнений, що через стільки років жінка, можливо, й забула про дитину, від якої вона відмовилася в молодості.
Але коли Ольга розплакалася і назвала його сином, він не зміг зізнатися, що її сина більше немає.
– Ти теж пробач мені, мамо. За обман.
Бо ж я так і не зміг зізнатися, що я тобі зовсім чужа людина…
Не зміг так вчинити з тобою…
Але згодом ти стала мені матір’ю, якої в мене не було змалку…
