Андрій їхав у своє рідне село. Він тричі на рік приїжджав сюди, щоб прибрати на могилках батьків, діда й бабусі. Сам Андрій уже був на пенсії, у місті жив один, син із невісткою та онуками давно переїхали в обласний центр.
Андрій шкодував, що продали вони з братом свій батьківський дім. Не подумали, що до старості так тягнутиме на батьківщину.
– Шкодую я про наш будинок, – говорив Андрій своєму однокласнику і сільському другу Сергію, який жив досі в селі. – І переночувати ніде, ось тільки ти в мене. Старих, хто нас пам’ятає, нікого майже не залишилося.
– А ти купив би будинок поруч із вашим. Продається вже пів року. Петряків. Марійку мабуть пам’ятаєш, перше кохання своє? – сказав Сергій, посміхнувшись. – І повертайся, а квартиру в місті здавати можна.
Андрій задумався, проте погодився оглянути будинок. Сергій відкрив двері хати ключами, які йому залишив продавець, і вони оглянули передбачувану покупку.
– Ну, будинок ще хороший, а підлогу й пічку міняти треба, – почав розповідати Сергій. – Марійка теж рідко в село навідується. Вони ж після вас теж продали його одному дачнику, а він їздив тільки влітку, от і запустив будинок.
– Пам’ятаю, так… Так тепер і йому не треба, чи що? – запитав Андрій.
– Він старий, а дітям тільки гроші потрібні, хоч він і просить за нього копійки. Купуй, Андрію, допоможу відремонтувати. Все ж таки ми не чужі люди! – підбадьорив Сергій.
Андрій незабаром оформив покупку. Він приїхав у село навесні, якраз після Великодня і, помолившись у церкві на краю села, почав розбиратися в будинку.
Вирішив весь мотлох спочатку винести на подвір’я, а потім за літо щось викинути, а що на дрова пустити.
Сергія поки не кликав, тільки замовив пиломатеріал, нові рами і чекав пічника.
Працював Андрій не покладаючи рук, і навіть не уявляв, що винос сміття з дому займе в нього стільки часу й сил. Коли справа дійшла до горища, куди він заліз сходами, там виявилося не менше речей, аніж у підвалі. Одразу впав у вічі старий комод п’ятдесятих років.
Андрію він був знайомий. Раніше він стояв у Петряків на веранді, де вони з Марійкою цілувалися літніми вечорами, ховаючись від батьківських очей.
Андрій підійшов до комоду, важко відкрив верхню шухляду і побачив серед старих газет і журналів загорнуті в стару ганчірку листи.
Адресовані вони були матері Марійки й підписані почерком Марійки.
Андрій не втерпів, почав читати листи. Марійка писала матері із міста, куди поїхала вчитися після школи. Вона описувала свої буденні справи, розповідала про подруг та навчання, розпитувала про новини села.
– Треба ж, скучала теж … – прошепотів Андрій. – Де ж ти зараз, Марійко?
Він відкрив ще кілька листів, вони були схожі за змістом, і лише один зворушив його до глибини душі.
Наприкінці того листа Марія писала матері, що вона «зустріла на танцях, вгадай кого?! Андрія, сусіда та однокласника… І ми гуляли до ранку, згадували школу, дитинство, а ранком він пішов на службу…»
Андрій згадав той вечір так виразно, ніби це було вчора. Їхні стосунки з Марійкою були у школі романтичними, але після від’їзду до міста, у різні інститути, дороги їх розминулися, життя закрутило, закрутило, і коли Андрій повернувся, Марійка вже була одружена.
Чув потім Андрій, що життя у Марійки не склалося, чоловік її потрапив у погану компанію, вони розлучилися так само швидко, як і побралися.
Андрій теж одружився, і через тридцять років шлюбу вони з Ритою зрозуміли, що настільки охололи один до одного, що більше немає сенсу просто жити поруч. Так вони спокійно й тихо розійшлися, розмінявши квартиру.
Тепер, коли Андрій був вільний від шлюбу, від роботи, він вирішив робити те, що хочеться, а не тільки те, що зобов’язаний.
Тому він із завзяттям почав ремонтувати «Марійчин будинок», як він подумки його завжди називав.
Незважаючи на те, що життя було прожите, найплідніші та найкращі його роки, Андрію тепер здавалося, що саме цей старий будиночок стане для нього притулком щастя та спокою.
Коли одного разу Андрій порався влітку в саду, намагаючись приборкати кущі агрусу, що розрослися, на подвір’ї раптом почувся голос Сергія.
– Андрійку! Ти подивися, кого я привів до тебе! – Сергій стояв із жінкою невисокого зросту.
Андрій не відразу її впізнав, а коли підійшов ближче, то остовпів від несподіванки.
Він дуже засоромився. То була Марійка…
– Ти хоч би попередив, що така гостя буде, ну чому не подзвонив? Я весь у роботі, хоч би переодягся… – сказав він.
– Та гаразд, іди перепочинь, і Марійку чаєм пригости. Хочеться їй до рідного дому. А соромиться…
Сергій пішов, а Марійка й Андрій дивилися один на одного і мовчали якийсь час. Вони з юності не бачили один одного, хоч і приїжджали на рідний цвинтар, а от не перетиналися їхні шляхи.
– Ти така сама… – сказав Андрій. – Майже не змінилася.
– Ну, що ти… Скажеш теж. Була дівчина, а стала бабуся. Ось і всі мої зміни, – усміхнулася Марійка. – Я вражена, що ти купив будинок. Спасибі тобі.
– За що? – здивувався Андрій.
– Приємно, що не чужа людина, а ти…
– А ви чому так поспішно будинок тоді продавали? Навіть ніяких речей не взяли? – запитав Андрій.
– Я тоді жила в іншому місті, виїжджала після розлучення, будинок продавав брат за моєї згоди. Мені не було ні до чого. І донькою треба було займатись. І шукати роботу. А потім повернулася знову у наше місто, і сюди тільки на свята церковні. Не часто.
– А я вирішив повернутися в дитинство. Нехай і в твоїй хаті, але мені це приємно. Ходімо, до тебе… В гості, – Андрій відчинив перед Марійкою нові двері.
– Ого, – здивувалася Марійка. – Скільки змін…
Вона оглядала все, кожен куточок, торкалася стін сіней, грубки…
– А пічку зберіг. Вона як нова. І та, і не та… – шепотіла як заворожена Марійка.
– Пічник майже всю її перебрав. Вона ще попрацює, – радісно казав Андрій.
– Слухай, тут навіть наші табуретки й стільці збереглися. І стіл кухонний старенький, – Марійка заплакала.
Вона пригорнулася до плеча Андрія і не соромилася своїх сліз.
– Ну що ти… Що ти. Радіти треба, – заспокоював її Андрій.
– Як же ти зберіг речі? Я й не могла подумати, що справді потраплю в дитинство.
Він повів Марійку на веранду. Веранда була з новою підлогою, меблями й світильником. Тільки старий комод стояв як вірний сторож на своєму місці.
– Впізнаєш? – запитав Андрій, показуючи на нього і відкриваючи верхню шухляду.
Там лежали акуратно складені листи Марійки.
Вона закусила губи, бо вони знову почали тремтіти.
Марійка взяла листи і пробігла очима своїм же ж почерком підписаний конверт.
– Це що ж… Андрію? Де ти знайшов їх?
– А їх і не треба було шукати. Їх зберіг цей старий комод. Щоправда, був він на горищі. Тому, мабуть, і зберігся. Ти якщо хочеш, то візьми. Це ваша сім’я. Ваша історія, пам’ять. Я не зміг би викинути, бо там є і про мене рядки… Вибач, трохи прочитав…
Марійка взяла листи, сіла на диван і почала читати, а Андрій пішов на кухню накривати на стіл. Марійка повернулася до нього через пів години заплакана. Вона безсило сіла на свою табуретку, погладила стіл.
– Ти не уявляєш, що ти для мене зробив. Я така винна перед пам’яттю батьків. Вік молитимуся. Як добре, що тут і зараз ти, Андрію. Я така вдячна тобі, що й слів знайти не можу. Дякую, – сказала вона зітхаючи.
– Ти не засмучуйся. Будинок твій, як і раніше, зберігатиме твою історію, а ти приїжджай сюди частіше. Обіцяєш? – попросив Андрій.
– А можна? Я б із задоволенням, якби пустиш хоч подихати цим повітрям… – Марійка взяла його за руку. – Навіть не думала, що така ти людина.
– Яка? Сентиментальний я, так? – запитав Андрій.
– Гарний. І завжди таким був. Одне слово – наш, сільський…
Вони обідали. Прийшов Сергій і розмова стала веселішою. Марійка поглядала на годинник. Вона переживала запізнитись на автобус.
Сергій з Андрієм пішли її проводжати на зупинку.
– Коли до нас зайдеш? Наступного дня народження у моєї Світлани. Тож чекаємо на вас обох. І відмови не приймаються.
– Виходить, знову ми, однокласники, кучкуємося? – засміявся Андрій.
– Все повертається на круги своя. Приходьте. Чекатимемо. Подивимося старі відео про наш клас. І фотографії. Все як годиться, – запрошував Сергій, хитро поглядаючи на Марійку й Андрія.
– То як, Марійко, приїдеш? – запитав Андрій, підсаджуючи її на автобус.
– Обов’язково, Андрійку. Обов’язково… – відповіла Марійка з усмішкою.
Очі її сяяли, і щось ніжне і лагідне з’явилося у погляді, зовсім як тоді, у шкільні роки, коли вони були такі молоді й щасливі…
