Все почалося з сварки зі свекрухою. Тамара Іванівна хотіла не лише все знати про сім’ю сина, вона хотіла впливати на події.
За три роки шлюбу чого тільки Віка не наслухалася від своїх нових родичів.
І жити вона з ними не захотіла, і працює надто багато, і господиня ніяка – де це бачено при живій дружині доставку їжі замовляти та викликати клінінг.
Гаразд, на дачі не допомагає, то й овочів звідти не бере! Непорозуміння якесь, а не невістка.
Віка всі претензії пропускала повз вуха – подумаєш, свекруха попалася старомодна, то що тепер робити?
Михайлу, треба віддати належне, спочатку мамині закиди намагався згладити і навіть зупинити.
А коли зрозумів, що мамина звичка все вирішувати і всіх виховувати поширюється не лише на домочадців, попросив дружину не звертати уваги – мовляв, маму вже не модернізуєш, доведеться змиритися.
Віка спочатку була проти, вважала, що з батьками треба налагодити нормальні стосунки. А у нормальних відносинах кроки назустріч роблять обидві сторони. Розуміла, що для цього потрібен час – мамі треба звикнути до того, що її коханий Михайло тепер не один.
Під час чергового свята, коли Тамара Іванівна при гостях почала голосно дошкуляти невістці нетактовними питаннями щодо продовження роду та надмірного захоплення кар’єрою, Вікторія не витримала.
Вона встала посеред вечірки і відповіла свекрусі:
– Ви станете бабусею не раніше, ніж ваш син почне заробляти більше за мене, буде здатний побудувати житло і утримувати дружину з дитиною хоча б якийсь час. А у вашому гостинному будинку, шановна Тамара Іванівно, ноги моєї більше не буде.
І пішла.
Михайло приїхав додому години через дві, в похмурому настрої:
– Віка, тобі не здається, що це перебір? – питання пролунало вже з порога. – Ми ж начебто домовилися не звертати уваги на мамині репліки.
– Пам’ятаю, Михайле. Але мовчати в мене вже нема сил. Тому що разів 20, не менше, я встигла попросити твою маму не ставити мені таких питань, тим паче публічно. Якщо вона ненавчена, нехай спілкується з кимось іншим.
– Знаєш, про що вона говорила, коли ти пішла?
– Можу собі уявити.
– Мама прочитала лекцію про те, якою має бути роль жінки в сім’ї та про те, як не пощастило мені, її синові.
– Ти з нею згоден? – Уточнила Віка.
– Ні, але…
– Ти міг піти разом зі мною чи пізніше під час лекції.
– Міг. Але вона моя мама, я ж не можу ось так підвестися і піти.
– Не можеш, то не можеш. Тільки давай домовимося – я більше в гості туди не піду, навіть не пропонуй.
Михайло важко зітхнув.
– Мовчання – знак згоди, – підсумувала Віка. – Ти ж розумієш, що про гроші я сказала тільки заради того, щоб мама твоя вгамувалась, нарешті?
– Це було образливо у будь-якому разі.
– Михайле, без образ – ми обговорювали це багато разів. Я хочу будинок за містом, і робитиму все для того, щоб будівництво почалося.
Тут треба уточнити – жили молоді у квартирі, яка була оформлена в іпотеку на батьків Віки. Мама з татом вклалися у вирішення житлового питання, коли дочка була на першому курсі. Спочатку житло здавали в оренду – і так погашали кредит. Віка жила у гуртожитку і мала на меті: якнайшвидше перейти на самозабезпечення.
Заробляти вона почала вже на третьому курсі. Після вузу влаштувалася в дуже перспективну компанію, швидко почала рости в доходах, допомогла закрити іпотеку.
Той факт, що Михайло живе на квадратних метрах дружини, вони від Тамари Іванівни приховали – обманули її, що винаймають житло. Вона і так була незадоволена: невістка займалася якоюсь незрозумілою нісенітницею і мала зарплату в рази вищу за її сина.
Звичайно, свекруха причаїла образу і завжди лила воду про розлучення. Вікторія в неї більше не бувала, Михайло здебільшого обмежувався дзвінками, приходив виключно на свята. І одного разу приніс новину:
– Мамо, ти скоро станеш бабусею!
– Невже? – якось не дуже зраділа Тамара Іванівна, яка вже кілька років говорила про те, що Михайлу з Вікою час розлучатися. А вони натомість зібралися народжувати.
– Так, влітку чекаємо на дівчинку. А коли вона підросте, ми братимемо кредит і будуватимемо будинок – Віка мріє про будинок з дитинства.
– Який такий кредит? Вона тебе в кредити затягти хоче? Дім вона, бач, захотіла, королева! Двокімнатної квартири їй замало!
– Мама!
– Що – «мама»? Ти впевнений, що це твоя дитина? Вікторія твоя їздить по всьому світу у відрядження і будь-де могла прижити потомство.
– Ну, це вже занадто! – Михайло гримнув дверима.
…З пологового будинку Вікторію зустрічали її батьки та вся родина чоловіка. Свекруха дуже голосно дивувалася, коли почула, що народився хлопчик.
– Михайло казав, що буде дівчинка!
Хтось їй пояснював, що бувають такі помилки, Віка не дуже слухала. Вона хотіла якнайшвидше додому.
Місяців дев’ять свекрух онука не бачила. А потім невістка занедужала і потрапила палату і довелося звернутися до Тамари Іванівни за допомогою.
Того ж дня Михайло дізнався, що син зовсім не схожий на нього. Не схожий і все! Мама навіть дитячі фото не полінувалася знайти – нічого спільного навіть у дитинстві.
І так мама Михайлу голову закрутила, що він якось запропонував Віці:
– Може, зробимо тест?
– Навіщо? – Не зрозуміла Віка. – Ти сумніваєшся, що це твоя дитина?
– Мало що буває, – зніяковів Михайло. – Мама каже, можуть у пологовому переплутати. Всяке буває.
– То що ж ти не здав тест, доки мене не було?
– Не хотів робити це за твоєю спиною.
– Ось як. Дякую і на цьому. Мені треба подумати.
… Через місяць Вікторія зробила тест і подала на розлучення – вирішила, що такий батько, що сумнівається, гідний бути тільки недільним татом.
Михайло в шоці. Переїхав до матері та провалився у комп’ютерні ігри.
Тамара Іванівна впевнена, що Віка підробила тест і маленький Володя – не її онук.
А Вікторія знайшла хорошу няню, вийшла на роботу та почала збирати гроші на будівництво.
