-Мамо, ти вдома? – голосно запитала Маша, скидаючи туфлі біля порога. Відповіддю їй була тиша. – Напевно, в магазин вийшла. Як невчасно!
Дівчина, навіть не знявши куртку, попрямувала в батьківську спальню. Вона точно знала, що саме там, у верхньому ящику столу, зберігаються всі документи, а Маші дуже терміново знадобилося її свідоцтво про народження.
-Та де ж воно? – бурмотіла вона, перебираючи папери. Нарешті, документ був знайдений. – Так, стоп, а це що?
Свідоцтво про см*рть…
Найдивніше, що на аркуші паперу були написані її дані! І судячи з них, Маша не прожила і семи років…
-Що за нісенітниця? Це не може бути правдою! Я, блін, жива і здорова, тримаю цей дурний папірець в руках!
І тут погляд дівчини привернув ще один документ.
Свідоцтво про усиновлення (удочеріння).
-Я вже нічого не розумію!
Маша забула, що її чекають. Вона сиділа і мовчки розглядала знайдені папери. А ще вона згадувала…
Тоді їй було років зо три. Вони всією сім’єю вперше вирушили в гості до бабусі. Та жила в сусідній області, в маленькому селі з мальовничою назвою Малинівка.
Маша пам’ятала, як підбігла до тоді ще незнайомої жінки, яку мама представила як бабусю, і простягнула до неї свої маленькі ручки. Пам’ятала, як старенька відсахнулася і з неприхованим роздратуванням заявила, щоб вони їхали назад. А наостанок ще пробурмотіла, що дівчинку не визнає.
-Маша? Що ти робиш?
Жінка була здивована поведінкою доньки. Та сиділа на підлозі, в куртці, і порожнім поглядом дивилася на розкидані аркуші паперу.
Ніна підняла найближчий і з ж*хом зрозуміла, що це таке. Схоже, найголовніший секрет її сім’ї сьогодні був розкритий…
-Машо? Давай поговоримо?
-Про що? Про те, що ви мене удочерили? – спокійно вимовила дівчина, відмовляючись дивитися на матір. – Так я вже доросла, зможу це пережити. Просто цікаво, чому ви раніше мені не розповіли? І чому назвали ім’ям дочки, якої не стало?
-Нам з Юрою було дуже складно пережити те, що сталося, – ковтнувши, вимовила жінка. – Ми були на межі розлучення. Дітей у мене більше бути не могло, і наш психолог, до якого ми звернулися з метою врятувати сім’ю, порадила нам взяти дитину з дитячого будинку. Нам був потрібен хтось, хто зможе знову об’єднати нас.
-Це не пояснює зміну імені, – сухо додала Маша. Вона хотіла встати з підлоги, але ноги її не тримали. А руку матері, яку вона подала їй на допомогу, вона відкинула.
-Нам здалося це кращим варіантом. Ми так сумували за нашою донькою… – тоскно сказала Ніна, не помічаючи, як боляче від цих слів Маші. – А ти ще виявилася так на неї схожа…
-Коли ти засунула мене на танці, хоча я їх терпіти не можу, це теж був дзвіночок з минулого?
-Машуня любила танцювати, – очі жінки затуманилися від спогадів. – Коли вона чула музику, будь-яку, навіть з реклами, вона починала пританцьовувати.
-Дай вгадаю, ще вона обожнювала малювати, – Маша згадала свої потуги в художній школі. Там вона навіть дерево красиво намалювати не могла, а мама вимагала результатів.
-Так. У нас в старій квартирі всі стіни були розмальовані.
-Рожеві платтячка, від яких мене нудило, довге волосся, яке мені не можна було підстригати… Це все від неї?
-А що в цьому поганого? – Ніна здивовано дивилася на дочку. – Всі дівчатка люблять сукні і рожевий колір.
-Не всі, мамо, не всі. Я його не любила! І сто разів тобі про це говорила. Але ти тільки відмахувалася!
-Ми тебе виховали, дали чудову освіту, – жінка трохи розізлилася. – До чого зараз ці закиди? Так, я трохи перегнула палицю, намагаючись через тебе відродити втрачену дочку. Але завдяки нам у тебе зараз гарне життя! А те, що ми тобі ні про що не розповідали… Що б це змінило?
-Хороше життя… – розсміялася Маша, нарешті піднімаючись з підлоги. – Можливо. Та ось тільки це не моє життя! Я хотіла займатися карате, а не танцями. Не малювати годинами безперервно, намагаючись створити щось путнє, а гуляти на вулиці! Читати книги, врешті-решт! Я повинна була відповідати вигаданому тобою ідеалу!
-Не істери, – насупилася жінка, збираючи документи. – А свідоцтво про народження де?
-Забрала. Воно моє.
-Ну і лежало б разом з усіма документами, зате не загубиться.
-Я вирішила знімати квартиру, – нервово сіпнулася Маша. – А поки не знайду, поживу у подруги. Мені потрібно все це переварити.
Тепер Маша багато чого почала розуміти. У тому числі і те, чому батьки, кожен раз розчаровуючись в результатах, наполягали на продовженні занять в секціях. Адже це було те, чим хотіла займатися їх Машенька…
