Валентині на роботі запропонували посаду у центральному офісі в іншому місті.
Це було підвищення по службі та збільшення зарплати.
Їй було тридцять років, і вона планувала назбирати грошей на квартиру, а потім або вийти заміж, або народити дитину – для себе.
У тому місті треба було шукати квартиру в оренду.
Валентина взяла тиждень відпустки на переїзд і пошук квартири. Відповідних варіантів не було. Або далеко від роботи, або дуже дорого, або зовсім погані квартирки траплялися.
Але хто шукає, той знайде, от і пошуки Валентини нарешті закінчилися успіхом.
Акуратна однокімнатна квартира знаходилася за три зупинки від її роботи. Та й дуже помірна ціна її здивувала.
Господиня квартири, товариська жінка на вигляд трохи старша за неї, була їй симпатичною.
Жінки швидко домовились про умови оренди.
Вже наступного дня Валентина переїхала і почала працювати. Справ на новому місці було стільки, що додому вона поверталася тільки пізно ввечері, і то для того, щоб виспатися, а вранці йти назад.
…Так пройшов тиждень.
Якось Валентина повернулася після роботи додому і побачила в квартирі літню жінку, яка щось виймала з шафи на кухні.
Валентина остовпіла від побаченого.
– Ви хто?! – ахнула вона.
Жінка повернулась до Валентини і посміхнулася.
Валентина не знала, що й думати.
– Здрастуйте, Валентино, – сказала вона. – Не переживайте. Мене звуть Ірина Петрівна. Це моя донька вам здала квартиру, а до того я тут жила. Донька вирішила, що краще нам жити разом, а мою квартиру здавати в оренду, адже гроші зайвими не бувають.
Я тут забула свої пігулки, от і зайшла забрати. Ви не звертайте на мене уваги, робіть, що вам потрібно…
…Ірина Петрівна ще щось пошукала в ящиках, поклала в сумку і попрямувала до виходу.
Валентина так розгубилася, що нічого не сказала незнайомці.
Як же ж так?
Значить, за її відсутності що господиня, що її мати можуть приходити в квартиру і нишпорити по шафах?!
Валентина вважала, що, якщо вона платить гроші за оренду, то зрозуміло, що в цю квартиру ніхто сторонній без її дозволу зайти не може.
Вона зателефонувала Світлані й попросила її попереджати про візити, тим більше незнайомих людей. Світлана погодилася, сказала що такий інцидент не повториться.
Але через тиждень Валентина знову застала у квартирі Ірину Петрівну!
– Дорогенька, ти не турбуйся Я тут швидко. Я тільки покладу на антресолі речі, які мені зараз не потрібні. Тобі ж не цікаво, що там лежить, та й не треба тобі пхати носа туди…
Валентина промовчала, але ситуація почала її напружувати.
Ірина Петрівна спритно стала на табуретку і щось закинула на антресоль, а потім попрямувала на кухню.
– Щось пити хочеться. Я тут погосподарюю трохи, ти ж не проти? – вона чи то запитала, чи просто поставила Валентину перед фактом.
Ірина Петрівна, не чекаючи на відповідь квартирантки, поставила чайник на плиту. Вона пила чай і брала печиво з вази, при цьому докладно розповідаючи про своє життя.
Де працювала, як отримала цю квартиру, як зараз живе на пенсії. Пішла вона тільки через годину. Валентина знову зателефонувала до Світлани.
– Так, мама, значить, до себе пішла, а я думаю, куди вона поділася…
– Світлано, я оренду оплачую, як ми й домовилися! Будь ласка, поясніть своїй мамі, щоб вона більше сюди не приходила, а тим більше коли мене немає вдома!
– Ну, що ви так нервуєтеся. Мама літня жінка. Може, вона щось забула. Нічого поганого вона вам не зробила? Може, вона просто хоче познайомитись ближче, вона у цій квартирі стільки років прожила, ось вона й турбується. Вона на пенсії, нема чим їй зайнятися. Ви повинні зрозуміти і не ображайтеся. Що тут такого, вона ж трохи посидить і піде.
– Я рада за вашу маму, але давайте домовимося – більше жодних візитів. Я працюю, втомлююся і вдома хочу побути в тиші і спокої. Мені здається, ми зрозуміли один одного.
– Ну, гаразд, я поговорю з мамою, – невдоволено відповіла Світлана.
– Нічого собі, – захвилювалася Валентина. – Тобто Світлана вважає нормальним, що її літня мама, ніби щось забувши, постійно навідуватиметься в цю квартиру? Оце так простота! За кого вони мене приймають?
Валентина подумала про те, що добре було б змінити замок, але не наважилася це зробити.
Через кілька днів вона знову застала в квартирі Ірину Петрівну. Та сиділа на кухні, їла канапку і сьорбала чай.
– Ось проходила повз, щось мені їсти захотілося. Я зовсім трохи взяла з холодильника…
Валентина перевдягалася в кімнаті і не відповідала. Та що ж це таке, як її випроводити?!
Потім вона також мовчки стала готувати собі нехитру вечерю, а Ірина Петрівна все не йшла.
– Валентино, я ось тут що подумала. А якщо я трохи поживу тут, га? Місця багато не займу. Кімната вся у твоєму розпорядженні, а я тут на кухні розташуюсь. Із донькою щось не можу вжитися, весь час сваримося. А тут у мене все своє рідне…
Валентина аж чашку випустила від подиву, але та не розбилася.
– Тобто я платитиму за оренду, а ви тут жити будете?! За що мені так пощастило? – намагалася пожартувати Валентина. – Так, звісно, живіть, Ірино Петрівно. Ви ж
у себе вдома. Я зараз зберу свої речі й поїду. Цей місяць у мене оплачений, тож ми один одному нічого не винні…
– Куди це ти зібралася їхати? Стривай, ти винайняла квартиру, я розраховую на ці гроші! Я ж тебе не обтяжую. Ти цілий день на роботі разом, потім повечеряємо і спати. Що тобі не подобається? Ти не маєш права переїжджати!
– Ще й як маю! Про вашу присутність ми не домовлялися, так що шукайте нових квартирантів. Тільки одразу кажіть, що в умовах буде суттєвий бонус у вигляді вас!
– Та, гаразд, залишайся, я піду! Ти, як моя дочка, тільки про себе й думаєш!
Ірина Петрівна пішла, але Валентина наступного дня почала шукати іншу квартиру.
Світлана дзвонила й просила залишитися.
– Мама все зрозуміла, вона більше не прийде без запрошення! – казала вона.
Але Валентина вирішила, що простіше заплатити трохи дорожче, аніж бачити знову на кухні непрохану гостю…
