Тетяна вирішила в неділю сходити у торговий центр. Вона з покупками пробиралася крізь купу людей, як раптом почула чоловічий голос.
– Ось я й знайшов тебе, Тетянко! – якийсь незнайомий усміхнений чоловік зʼявився на її шляху.
Побачивши розгублене обличчя жінки, чоловік весело спитав:
– Ти пам’ятаєш мене?
Тетяна була дуже незадоволена, що її так безцеремонно зупинили.
До того ж, у неї з самого ранку був дуже поганий настрій, і все її дратувало. І взагалі, вже цілий рік вона прокидалася з однією й тією ж думкою:
– Як мені все набридло…
– Ви хто? – різко спитала вона.
– Я – Микола! – посмішка чоловіка стала ще ширшою.
– Який ще Микола?! – вигукнула вона. – У мене немає знайомих із таким ім’ям! Дайте мені пройти!
– Так? – він наче не помітив її наказного тону, і тільки засміявся. – Але ти спробуй мене згадати, Тетянко. Коли ми з тобою познайомилися, мене звали Миколка.
– Миколка? – вона оглянула його швидким поглядом. – Дивно. Хто вас так називав?
Тетяна не розуміла, що відбувається.
– Я ж говорю, всі. І мама, і тато, і нянька, і завідувачка дитсадка. І навіть ти.
– Я? – вона напружила свою пам’ять, але все одно не могла згадати цю людину.
– Ага. Навіть ти називала мене Миколкою.
– І коли це було?
– Сорок років тому. Коли ми з тобою ходили в дитсадок.
– Ах, у дитсадок… – вона посміхнулася. – Можливо, можливо… Але я вас не пам’ятаю, чесне слово. Може, ви переплутали садки?
– Садок називався «Горобинка». А я – Миколка. Із цього садка.
– Ну так… – вона неохоче кивнула. – Колись я теж ходила у садок з такою самою назвою. Але хлопчиків з ім’ям Миколка я не пам’ятаю.
– Ну як же ж так? – на його обличчі з’явилося невелике розчарування. – Я думав, що ти теж пам’ятаєш мене. У нас із тобою навіть шафки поруч стояли, де ми перевдягалися.
У тебе на шафці був сірий кролик, а в мене рожевий барабан. А пам’ятаєш, що коли мене приводили в групу, то я тебе обов’язково обіймав. І тобі це дуже подобалося.
– Ви? – вона розгубилася. – Мене обіймали?
– Ага. Миколка тебе обіймав. А ще ми – коли були ще у молодшій групі – постійно сиділи на горщиках поряд?
– Не може бути!
– Так, так. І трималися за руки. Нас навіть називали нареченим і нареченою. І я дуже пишався.
– Чим пишалися?
– Що діти вважали тебе за мою наречену. Адже я був у тебе закоханий. По справжньому.
– Ой, годі вам, – Тетяна не знала, як реагувати не спогади цього чоловіка.
Їй хотілося швидше попрощатися з цим Миколкою, але водночас було цікаво, що ще цікавого з їхнього спільного дитинства згадає цей чоловік.
– Хіба може бути справжнє кохання у такий час?
– Звісно, може, – дуже впевнено сказав чоловік. – Ти що, Тетянко? Я завжди доїдав за тебе манну кашу, яку ми дуже не любили. Пам’ятаєш, як виховательки забороняли нам вставати з-за столу, поки ми все не з’їмо. І ти тягла до самого кінця, морщилася і не хотіла цю кашу їсти. А потім я приходив на допомогу і все з’їдав. Коли я її їв, мені теж була вона не дуже, але я хотів тобі допомогти. А до мене за це часто сварилися. Хоч це пам’ятаєш?
– А ось кашу я пам’ятаю! – радісно вигукнула Тетяна, і в неї раптом теж засяяли очі. – І справді – я її дуже не любила. І один хлопчик мені постійно допомагав. Невже це ви були?
– Ага, – зрадів Микола, що вона нарешті згадала його. – Це був я. Той самий хлопчик.
– Точно… – закивала вона. – Хлопчика звали, здається, Миколкою. Але ж ви зовсім на нього не схожі. Він був весь такий худенький, а ви…
– А тепер я повненький, так?
– Трохи…
– Ага, трохи, – засміявся Микола. – Можна сказати не трохи, а дуже навіть трохи. А ось ти, Тетянко, виглядаєш зовсім, як тоді. Така ж красива і строга.
– Та годі вам… – Вона вже по-доброму посміхнулася. – Я теж дуже змінилася. Дуже.
– Ні! – вперто вигукнув чоловік. – Ти зовсім не змінилася. І хоч у мене тепер є і дружина і двоє дітей, але мені здається, що навіть зараз я в тебе закоханий. Побачив тебе, і… Старе кохання миттєво повернулося…
– Що? – вона зареготала. – Яке старе кохання? Це ж було дитяче кохання!
– Ну і що? Ти знаєш, що я часто згадую і наш садок, і тебе.
– І навіщо все це згадувати?
– Навіщо? – перепитав він, і з подивом подивився на жінку. – Я не знаю, навіщо мені це згадується… Але я добре пам’ятаю, яке в мене тоді було до тебе кохання. Така чисте-чисте!
– Чисте-чисте? – знов засміялася Тетяна.
– Ну звісно! Коли ти брала за руку інших хлопчиків, мені було так неприємно. Але я тобі нічого не казав, бо переживав, що ти на мене образишся.
– Господи, як цікаво! – Тетяна дивилася на цього чоловіка вже з неприхованим інтересом.
– Та вже ж… – він чомусь сумно зітхнув. – І чому люди тільки у дитинстві вміють так любити? Чому ми, дорослі люди, люблячи, можемо наговорити нашим коханим так багато неприємного. Ти часто говориш чоловікові щось погане?
– Ні, звісно, – збрехала Тетяна. – Ніколи не говорю.
– Значить ти свята. І я тебе тепер полюблю ще більше аніж раніше…
– Припиніть так жартувати, – знову засміялася вона. – Ми ж із вами не в дитячому садку.
– А я й не жартую. Я ж полюблю тебе дитячим коханням. Це кохання не має терміну давності.
– Ой, Миколо, ви якийсь романтик, – іронічно зауважила Тетяна. – Таких людей, які б пронесли своє кохання з самого дитинства і через все своє життя… Таких, на жаль, не буває.
– Буває, – не погодився він. – Але, ти не хвилюйся, Тетянко, я і теперішню, дорослу, любов до своєї дружини ніколи не зраджу. Я ж цю сьогоднішню до неї любов порівнюю з тією любов’ю до тебе. І намагаюся, щоб вона була нічим не гірша.
– Ну і як виходить? – хмикнула вона.
– Не дуже, – зізнався він. – Але вона теж – чудова. А ось я став надто нервовим, і не вмію також мовчати і терпіти, як умів тоді, у дитинстві. Ну, гаразд, Тетянко, я дуже радий був тебе зустріти. Дуже-дуже радий. Тепер я спокійний, що в тебе все добре.
– Хіба у мене все добре? – розгублено спитала вона.
– Звісно. Ти ж анітрохи не змінилася. Все така ж гарна і строга, – повторив він знову свій комплімент. – У таких завжди все гаразд. Прощавай…
Він усміхнувся їй, зробив крок убік, і миттю зник серед людей…
Тетяна теж зробила кілька кроків уперед, потім раптом зупинилася, навіщось озирнулася, намагаючись знайти його серед людей, але вже не змогла.
І раптом вона відчула, як на серці стає легко.
– А й справді, у мене все добре! – посміхнулася вона. – У мене все просто чудово…