Веселощі були в самому розпалі. Ірина сиділа за святковим столом і щосили робила вигляд, що їй зовсім не нудно, а навпаки, дуже цікаво бути серед рідних своєї подруги Люби, які приїхали з усіх усюд.
Вони відзначали річницю одруження Люби із Віктором.
Було шумно, гості, гарненько і смачно поївши і добряче хильнувши, хвацько танцювли на танцполі.
А ті, хто не вмів, так і залишалися за столом, з подивом дивлячись на те, що ще зовсім не забуті народні українські пісні.
А рівно рік тому на весіллі Люби все було зовсім інакше…
Основну масу гостей складали родичі нареченого, цілком собі спокійні, навіть часом занадто – дядьки, тітки, двоюрідні брати й сестри, бабусі й дідусі.
Але на сьогоднішній урочистості їх було мало.
А ось родичі Люби взялися до справи.
Поруч із Іриною сидів на щастя цікавий чоловік, двоюрідний брат Віктора, Олег. Він елегантно доглядав за нею – то салат запропонує, то рибку копчену, то ігристого наллє.
А їй чомусь хотілося пінного, особливо з рибкою. Але вона мовчала, вважаючи, що це негарно.
Пила ігристе дрібними ковтками і мріяла піти додому.
Їй було сумно. Вона згадала Любине весілля. Щасливе обличчя подруги, особливо коли вона дивилася на свого Віктора.
Й Ірина щиро не розуміла цього щастя – майже як вона на зріст, не дуже гарний, незграбний.
І навіть дорогий весільний костюм виглядав на ньому не дуже, не пасував одним словом.
А Люба, потопаючи в піні мережив і гіпюру, так і хилилася до нього, і дивилася щасливими очима жіночого обожнювання, не прикритого тінню збентеження.
А чого соромитись?! А любов у них!
Люба м’яла в руках у мереживних рукавичках, свій ніжний весільний букет, відмовившись від традиції кинути його гостям.
Але після «першого» поцілунку й бурхливих привітань родичів вона відвела Ірину вбік і дала їй свій букет нареченої.
– Хочу, щоб ти була наступною, подружко, і якнайшвидше! Це тобі!
Вони обійнялися, поцілувалися. Люба витерла сльозу, і вона прошепотіла Ірині в самісіньке вухо:
– Я така щаслива! Мій Віктор – це мрія всього мого життя.
…І ось минув рік. Люба бігала між столами, перевіряючи, чи вистачає закусок.
Часто підходила до столика, де чомусь із сумним виглядом сиділи батьки з обох боків.
Як згодом з’ясувалося, Любина мама недобре почувалася.
Усі розуміли і співчували по-родинному.
А чоловік Люби Віктор причаївся десь між двома хвилястими шторами біля вікна і на очах у всієї рідні безсоромно розмовляв із гарною брюнеткою в дещо відвертому вбранні – коротка червона сукня, човники на високих підборах і панчохи в сіточку.
А на голові, можна не повірити – начос!
– Це Ліда, подруга дитинства Віктора, вони разом у школі вчилися, дружили, – пояснив Ірині Олег, перехопивши її дещо здивований погляд.
По обличчю Люби було видно, що їй ця дружня розмова теж не до душі. Вона завжди невдоволено поглядала в їхній бік, але не підходила. Гордість не дозволяла.
Ірина дивилася на цю пару і дивувалася, наскільки виграшно виглядав Віктор на тлі цієї дівчини, куди там! Та й на тлі Люби він тепер виглядав набагато ефектніше.
Щось занепала її подруга після невдалої вагітності… Вона була втратила малюка…
І було помітно, що Люба ще не відновилася, хоч і постаралася, причепурилася.
Ірина згадала, як вони зустрілися тоді у парку одразу після того всього… Кола під очима, біла, ластовиння стали помітнішими навіть під шаром макіяжу. Волосся потьмяніло і не було вкладене. Вся у жалобі. Так, дісталося їй, бідній…
Ірина співчувала в глибині душі і думала:
– А в мене самої що? Ні чоловіка, ні сім’ї, ні щастя жіночого.
Не допоміг Любин букетик, на жаль.
Вона пильно подивилася на Олега. Ну от усім начебто гарний, такий собі симпатяга. Подобаються жінкам такі чоловіки, і він це знає, зважаючи на все.
Тому й поводиться так з Іриною – трохи недбала уважність, важкий голос, легкі дотики.
А їй він не цікавий. Ну як чоловік у всякому разі.
Вона знову глянула на Віктора. І що він знайшов у цій Ліді?
Ірина чомусь відчула жіночі ревнощі.
Вона вийшла з ресторану на ґанок подихати свіжим повітрям.
Поруч одразу опинився Олег, який накинув їй на плечі свій піджак. Було й справді прохолодно.
Розмови у них не виходило, його питання і її відповіді не сприяли одкровенню. Але тут на ґанку з’явилася Люба з мамою.
– Я таксі викликала, відвезу маму додому, – сказала Люба. – Там Віктор усім розпоряджається, а я скоро повернуся. – І наостанок прошепотіла Ірині: – Прослідкуй за ним, гаразд?
Ірина з Олегом повернулися у залу. Лідія вже танцювала в центрі в колі веселих сільських родичів, які плескали в долоні, не потрапляючи в такт музики і голосно щось вигукували, коли Лідія виробляла неймовірні піруети.
Віктор і справді ходив між столами, стежачи за порядком й цікавлячись у тих, хто сидів, чи все в них добре.
Олег відлучився, в туалет, мабуть, а Ірина вирішила піти.
Стежити за Віктором їй зовсім не хотілося, і компанія Олега злегка напружувала.
Вона почепила на спинку стільця його піджак, взяла свою сумочку, плащ у роздягальні і швидко вийшла на вулицю. Ніхто й не помітив.
Згустилися сутінки. Вона йшла до парку, думаючи про те, як змінюються люди всього за якийсь рік.
Люба з дівчинки-веселунки стала пригніченою, стурбованою й безрадісною жінкою. Ну, зрозуміло, біда втрати малюка її підкосила…
Але тоді чому ж її Віктор із непоказного й повсякденного, незграбного мужичка раптом став цікавим чоловіком? Зачіска інша, манери. А може, вона просто їх не помічала раніше? Дивно. Ірина подумала про те, що їй Віктор подобається, принаймні більше, аніж пихатий Олег.
Парк шелестів кронами дерев, засвітилися ліхтарі, роблячи золотисту доріжку. Вона повільно йшла у роздумах і раптом почула голос ззаду:
– Ірино, почекай!
Вона обернулася й застигла від здивування.
І це був не Олег, то був Віктор!
– Ти пішла, навіть не попрощавшись. Втомилася? – запитав він, наздогнавши її.
– Є трохи. Вирішила прогулятися, – відповіла вона невиразно.
Він пішов поряд, Ірина відчувала його дихання, від нього йшло тепло і легкий аромат чоловічого парфуму.
Вона стримала бажання взяти його під руку, а Віктор сказав:
– Ірино, пробач мені, мені і порадитися більше нема з ким. Що з Любою відбувається, га? Вона, мабуть, ділиться з тобою?
– Ні. Хоча я знаю, що їй дуже важко після вашої втрати. Потрібен час, щоб прийти до тями і відновитися. Ти для цього влаштував цей бенкет?
– Та ні, вона сама захотіла. Розумієш, я її зовсім не впізнаю. Нервова, дратівлива, постійні сльози, сварки. Що мені зробити, щоб її привести до тями?
Відповідей на ці запитання Ірина не мала, тому вона відповіла просто:
– Любити. – Ви ж і в горі, і в радості, чи не так?
Вони, не змовляючись, сіли на лавку під розлогим деревом, і тут вона відчула на плечі його руку. Ще одна мить, і станеться те, що не має статися, просто не має права відбутися!
Ірина розгубилася, але тут у її сумці задзвонив телефон.
– Не відповідай, – прошепотів Віктор і ще дужче пригорнув її до себе.
Серце стрепенулося, але Ірина різко вивільнилася з його обіймів і сказала:
– Іди, чуєш!
І в цей час помітила чоловічу постать неподалік.
…Люба відвезла маму додому і вклала в ліжко. Давши їй пігулку, повернулася все ж таки в ресторан.
Оглянувши залу, вона помітила, що Ірина зникла. Ну це на неї схоже.
Але найголовніше зникли і Віктор із цією неприємною Лідкою!
Усередині все похололо.
Вона відразу підбігла до Олега з запитанням:
– Де вони?!
Але він тільки знизав плечима і нічого зрозумілого відповісти не зміг.
Він за ними не стежив, виходив кілька разів, повертався.
Тут з’явилася Ліда. Люба підійшла до неї із запитанням:
– Де Віктор?! – але та тільки плечима знизала, буркнувши:
– Тут десь.
Збентежена жінка знову підійшла до Олега.
– Олеже, ходімо його пошукаємо, я благаю тебе! З Віктором щось відбувається останнім часом, він сам не свій. Пішов кудись веселий, раптом втрапить у якусь халепу?
Олег одразу підвівся з місця, і вони попрямували у бік парку. Вже в його сутінковій темряві Люба сказала схвильовано:
– Я Ірині подзвоню зараз, може вона бачила його, – і набрала номер подруги, але та не відповіла.
І все б нічого, але Олег вловив ледь чутний звук дзвінка мобільного телефону, який Люба не почула, тримаючи слухавку біля вуха.
Звук затих, коли Люба натиснула кнопку. Вона набрала знову, і та сама картина.
– Дивно, вона десь тут. Чи не з Віктором, часом? – подумав Олег і сказав:
– Ти постій тут, щоб його не проґавити, а я пробіжуся навкруги.
Він швидко пішов стежкою і незабаром побачив Віктора, що різко встав з лавки. Той підійшов до нього з винуватим виглядом.
– Там Люба тебе шукає, стоїть тут неподалік. Йди іншою доріжкою, щоб вона тебе не помітила, – порадив родич, а сам знову почув звук мобільного.
– Так, Любо, – відповіла Ірина. – Я пішла, щось втомилася дуже. Віктора? Бачила. Він провів мене трохи і повернувся назад.
І тут перед нею з’явився Олег. Він дивився з усмішкою, осуджуючи, обличчя його стало вмить негарним і злим.
– Подруга називається, – процідив він крізь зуби.
– Зате ти хороший друг, виявив чоловічу солідарність, – відповіла вона.
Значить, Ірина чула їхню розмову з Віктором.
На тому вони й розійшлися у різні боки. Олег привів Любу назад.
Зайшовши у залу і побачивши чоловіка, вона кинулася до нього. Він обійняв її і легенько закружляв під музику.
– Я так переживала за тебе, Вітю!
– Та я Іринку провів трохи, щось душно стало в залі.
– Я знаю, вона сказала мені. Я їй дзвонила.
З голосу дружини і з її погляду Віктор зрозумів, що про його швидкоплинний порив Ірина змовчала.
…У центрі так само танцювала Ліда, гриміла музика, біля стіни з келихом ігристого стояв сумний Олег. А за окремим столиком для «молодят» сиділи обіймаючись Віктор і Люба.
У них знову починався медовий місяць, вони обоє зрозуміли, що своїм щастям треба дорожити.
Особливо Віктор, згадуючи слова Ірини:
– І в горі, і в радості…
А Ірина йшла додому вечірнім містом і міркувала про те, що їй трохи шкода Любу, але ще більше себе, що вона все так само самотня.
І Любин букет не допоміг, і чоловіка поруч немає.
Достойного й коханого, який не кластиме руки на плечі її подруг і шепотітиме:
– Не відповідай.
Нічого, вона зачекає! Все ще в неї буде…
