Марині довелося вступати у доросле життя рано. Коли їй виповнилося чотирнадцять років, її мама з батьком їхали машиною і опинилися на узбіччі…
З батьком нічого не сталося, а от мама довго лежала в лікарні.
Виписали її лише через пів року. Вона тільки лежала.
Батько одразу відвіз її до матері – бабусі Марини.
Марині ж сказав збирати речі свої і її. Він, мовляв, має працювати, а доглядати за слабою дружиною йому ніколи.
Обіцяв допомагати грошима й приходити. Насправді він збирався жити у квартирі з коханкою.
Вона в нього була ще до того випадку…
– Що ми з тобою робитимемо, Маринко? Старий та малий, та мати твоя слаба, – плакала бабуся.
– Впораємося, тато допомагатиме.
– Не буде він. Залишив дружину слабу і втік. Ось побачиш…
Мати Марини Ніна тихо плакала. Вона розуміла, що допомоги від її чоловіка Олексія не буде. Та й про коханку вона знала ще до того всього…
Вони з ним і посварилися тоді якраз, через неї. Ніна тоді хотіла подати на розлучення.
Все це не сподобалося чоловікові, він нервував, галасував і в цей час зателефонувала вона.
У нього вислизнув з рук телефон, він поліз за ним, ну а далі машина вже пішла на узбіччя…
Він сварився до дружини, хоча вона вже нічого не чула…
…Більше Ніна нічого не пам’ятала. Прокинулася тільки в лікарні. Чоловік майже не приходив.
Потяглися нескінченні дні. Пенсія бабусі й матері – весь дохід їхнього жіночого королівства.
Батько Марини приходив раз на місяць, приносив гроші із зарплати. А потім перестав давати гроші, відбувався пакетом дешевих продуктів.
– Все, я подаю на розлучення, – сказала Ніна. – Я знайшла в інтернеті однокласницю. Вона цим займається, і згодна допомогти абсолютно безкоштовно.
Наступного дня у їхній квартирі з’явилася однокласниця Ніни Олена. Вони все обговорили, згадали шкільні роки і навіть посміялися.
– Не сумуй, все буде добре! – сказала Олена. – Ніколи не здавайся!
Через кілька днів з’явився Олексій…
– Що ви собі дозволяєте?! – почав з порога він. – Я вам давав гроші, у вас пенсії! Що ще треба? Що мені тепер усе життя працювати на вас?!
– Не галасуй, – сказала Ніна. – Олена Геннадіївна представляє мої інтереси й інтереси нашої дочки. Що вона вважає за потрібне, те й буде.
– Я у тебе Маринку заберу. Відсуджу.
– Спробуй. Ти вже виставив її, вона пам’ятає. А це проти тебе. Краще йди.
..Розлучення відбулося, Олексію довелося платити аліменти на дочку. Ще йому потрібно було продати квартиру або виплатити половину її вартості Ніні. Більше він до них не приходив, тільки аліменти надсилав.
Олена радила стягнути аліменти і на Ніну, але та відмовилася. Вона вже почала працювати в інтернеті.
Компанія, де вона працювала раніше, запропонувала їй цей варіант.
Вона навіть не підозрювала, що це теж постаралася її однокласниця. Просто однокласниця, вони ніколи не були подругами.
Все налагоджувалося, але раптом бабуся злягла. Серце…
Марина вчилася, бігала до бабусі в лікарню, готувала, прибирала.
Ніна в цей час навчилася пересуватися по квартирі, у простих господарських речах вона вже допомагала дочці.
– Ніколи не здавайся! – стало її девізом.
Бабусю виписали, але вона була дуже слабка. Через рік її не стало…
Марині тоді тільки виповнилося вісімнадцять. На поминки приїхала ще одна дочка сестра Ніни. Дізнавшись, що спадщини немає, і все оформлено на її племінницю, вона поїхала одразу після поминок. Більше дочка не з’являлася…
…Марина вчилася й працювала. Ніна ж працювала з дому. Все у них в житті знову почало налагоджуватися.
– Марино, зараз прийде майстер, – гукнула з кімнати Ніна. – У нас пралка зламалася. Покажи йому там все, добре?
– Добре, матусю… – сказала Марина, як раптом пролунав дзвінок у двері. – А ось і він!
Марина пішла в коридор і відкрила двері. В квартиру зайшов гарний високий чоловік з інструментами в руках.
Ремонтував він недовго – видно було, що розбирається.
– А де ж господиня, яка мене викликала? – запитав він Марину. – Хай приймає роботу!
– Мама трохи соромиться, – сказала Марина. – Вона й гуляє тільки на балконі. У нас не спустишся на двір. Третій поверх, а ліфта немає. Я сама не впораюся…
Але Марина все ж покликала Ніну. Майстер глянув на неї й застиг від побаченого.
– Це ти?! – тільки й промовив він.
– Так це я. А ти зовсім не змінився. Я й не очікувала.
– А я думаю, кого мені нагадує ця мила дівчина? А це твоя дочка, Ніно!
Перед нею стояв сільський сусід і друг дитинства, Микола. Раніше вони разом приїжджали до своїх бабусь. Кожне літо проводили разом, поки бабуся Ніни не пішла. Будинок її продали й літнього відпочинку більше не було. Ніна згадала все: свою закоханість, його букети польових квітів. А було їм тоді по чотирнадцять років.
– Давай я допоможу тобі, сідай ось на диван…
– Скільки я винна за пралку.
– Ти винна мені прогулянку! Якщо ви не заперечуєте, то я вас запрошую у село. Пам’ятаєш? Дівчино, ви не проти?
– Я Марина. Зовсім не проти. Мамі давно настав час змінити обстановку.
– От і чудово. У суботу я за вами заїду.
– А можна я не одна буду.
– Ну, якщо місця в машині вистачить, то можна. Скільки вас?
– Ще одна людина.
– Добре. А зараз мені пора.
Мати і дочка подивилися одна на одну і весело засміялися.
– Мамо, це хто?
– Це Миколка. Друг дитинства. А ти з ким будеш, доню?
– Дізнаєшся…
У суботу Микола заїхав за ними. Андрій, друг Марині, вже чекав. Чоловіки разом спустили Ніну вниз.
…Ніна зовсім не впізнавала село. Минуло вже багато років, як не стало бабусі.
– Тридцять? Майже тридцять. Як летить час. Дочка встигла вирости.
– Як тут усе змінилося? Скільки років я тут не була.
– Двадцять дев’ять. Я вчора рахував. У мене бабусі не стало через рік після твоєї.
– А куди ми приїхали? Це твій будинок?
– Так. Все дісталося моїм батькам, вони переїхали сюди. У місті було важко, роботу втратили. Час минав, а будинок уже я збудував. Тобі тут буде зручно, батько останні роки теж отак слабий був, все було зроблено для нього.
– Зрозуміло. Мені незручно питати, а де мама?
– Мами не стало, дружина моя втекла, коли я привіз батька. Хоча їй нічого не треба було робити. Я все сам.
– Є така категорія людей, яка втікатиме від труднощів. Проходили…
– Ви тут оглядайте все, я приготую шашлик…
– Я допоможу, – сказав Андрій.
Марина й Ніна чудово провели час. Увечері Микола відвіз усіх додому.
– Мамо, як там добре. І тобі гуляти можна. І цей Миколка нічого, хороший у тебе друг.
– Маринко, але це друг дитинства. Він зробив це з жалю до мене.
– Не кажи, він так на тебе дивився! Мамо!
– Марино!
– Він до тебе ще приїде. Не сумніваюся.
…І він приїхав. І неодноразово. Він став частим гостем, а потім зробив пропозицію Ніні.
– Мамо, погоджуйся. Він чудовий.
– Твій Андрій теж.
– Що справді?
Два скромні весілля були з різницею у пів року. Ніна переїхала у село. А Марина з Андрієм почали жити у місті.
У вихідні вони часто їздили в село. Два хлопчики народилися з різницею у два роки. У Ніни й Миколи з’явилися онуки.
…Якось на порозі квартири з’явився батько.
– Маринко, доню, привіт. А де мама?
– Привіт. А чи не запізно ти згадав про неї?
– Так вийшло. Не треба мене вчити! Ти життя ще не бачила!
– Ось саме я й бачила. Що тобі треба від мами?
– Поклич її, нам поговорити треба. Ми вже не молоді. У мене немає нікого.
– А навіщо тобі слаба жінка?
– Просто поклич.
– Немає її.
– А де вона?
– Вона за містом, і вона вже давно заміжня. Не заважай їй.
– Заміжня?! Та кому ж вона потрібна?!
– Потрібна, дуже потрібна. Чоловікові, мені, онукам.
– Онукам. Я не знав, що маю онуків…
– Онуки є у мами. У тебе все?
Батько мовчки вийшов. На що він сподівався?
Мамі Марина нічого не розповіла про його візит. Він пішов із їхнього життя вже давно…
