Мелодія на телефоні заграла, коли Петро Ігорович із дружиною сіли вечеряти.
Помічниця вже розкладала по тарілках гаряче:
– Розповідай! – зарозуміло сказав господар.
– Живуть вони у своєму будинку. За сільськими мірками будинок непоганий. Ваш син намагаються, так би мовити, із тестем та його сином, якесь підсобне господарство зробити. Ваша, так би мовити, сваха…
– Давай, без цих твоїх «так би мовити»! – строго зупинив співрозмовника Петро Ігорович.
– Ваша сваха, дуже слаба. Потрібні дорогі процедури. Ваш сват намагається взяти позику…
– А невістка?
– У неї термін підходить. Син у них буде, ваш онук…
– Будь на зв’язку й доповідай про все.
Петро Ігорович поклав телефон на стіл і задивився в тарілку, що стояла перед ним.
Дев’ять місяців тому його син Ігор одружився всупереч його волі. І на кому?! На сільській дівці!
Після великої сварки всі ці дев’ять місяців він не підтримував зв’язку з сином, і навіть не був знайомий зі сватами.
І ось учора не витримав і надіслав свого помічника дізнатися, як у них справи.
– Петрику, ну, що там у них! – відволік його від роздумів голос дружини.
– Живе наш синок у селі з коровами!
– Ви з ним, два впертюхи, – голос дружини став недобрим.
– Ти ж сама найбільше галасувала, що сором який, коли дізналася на кому він одружитися зібрався.
– Ну і що тепер? Все життя будете сваритися? Ти, коли цей будинок величезний будував, то казав, що наші онуки тут житимуть.
– Марійко, у невістки термін підходить. Син у них буде…
– Наш онук?! – сльози пішли з очей майбутньої бабусі, вона встала з-за столу і пішла у спальню.
Ще трохи посидівши, так і не доторкнувшись до їжі, Петро підвівся:
– Петре Ігоровичу, ви не вечерятимете? – несміливо запитала хатня робітниця.
– Ні.
Він дістав телефон і набрав номер свого секретаря:
– Олексію, зайди у мій кабінет!
Секретар прийшов ледве Петро встиг сісти у крісло:
– Знаєш, де зараз мій син?
– Знаю.
– Я туди Валерія відправив. Їдь і ти! Онук у мене має ось-ось народитись. Прослідкуй, щоб невістка у найкращу лікарню потрапила. Тільки зроби це непомітно.
– Добре.
– Там ще.., – господар замовк. – У моєї свахи, щось зі здоров’ям. Відправ її в хорошу лікарню, оплати! Теж не афішуй.
– Зроблю!
– І взагалі розберися, що там до чого!
– Я все зрозумів, Петре Ігоровичу.
…Стільки проблем і всі на Ігореву голову. Їх із тестем і швагром бізнес валиться на очах, гроші банк дає тільки під великі відсотки. Теща дуже заслабла, і на процедури потрібні великі гроші. Тепер уже не до бізнесу, тещі треба допомогти…
До того ж, у дружини термін підходить. Це хоч і приємна, але теж проблема. Хотілося, щоб народжувала в обласному пологовому будинку.
Сьогодні зранку всі сіли в машину й попрямували у місто, вирішувати лікарняні проблеми.
…Спочатку заїхали у лікарню. Завів Іван свою тещу в кабінет.
Лікар оглянув її:
– Треба негайно лягати у платну клініку.
– Скільки це буде коштувати? – похмуро запитав Іван.
– Думаю, що сума для вас непідйомна. Але в нас є одне безкоштовне місце на подібні процедури в тій самій клініці, – на обличчі лікаря майнула ледь помітна посмішка. – Ви зможете сьогодні приїхати туди?
– Звичайно, звичайно! – вигукнув здивований чоловік.
– Тоді зачекайте пів години у коридорі. Я зателефоную і все оформлю.
Теща зі сльозами на очах вийшла з кабінету:
– Мамо, що? – кинулась до неї дочка.
– Мене в клініки на процедури відправляють безкоштовно.
– Так це ж чудово!
– Люба, може я ще й онука побачу? – Катерина посміхнулася і почала витирати сльози.
– Мамо, звичайно побачиш?
– Нам сказали тут пів години почекати.
– Тоді ми з Любою поки що в жіночу консультацію з’їздимо, – запропонував зять. – Потім за вами заїдемо.
…Дружина вийшла з жіночої консультації, на обличчі читався подив:
– Сказали, що треба лягати на збереження…
– Люба, треба так треба.
– Ще вони сказали, що я народжуватиму в обласному пологовому будинку, – простягла вона папери. – Одразу направлення видали. Сказали. що вже сьогодні можна лягати.
– Так це дуже добре. Зараз заїдемо додому та відвеземо вас із мамою.
І раптом усміхнувся від такої думки:
– Одна безкоштовна процедура в дорогу клініку вже викликає подив, а коли її пропонують простим людям, які навіть не просили про це, то вже викликає підозру. А коли таких випадки два… Це вже справа рук мого батька. Гаразд, тату, дякую! Загралися ми з тобою у сварки…
…– До вас відвідувачка, – медсестра покликала Катерину.
Катерина відкрила очі.
– До вас відвідувачка, – повторила медсестра. – Я допоможу вам сісти. Вставати ще рано. Лише два дні минуло після процедур.
Катерина сіла так і не зрозумівши, хто до неї може перейти. Дочка сама тут у лікарні, а до їхнього села двадцять кілометрів, відстань неблизька.
Раптом у палату зайшла незнайома жінок її віку, але така красива й модно одягнена з масивними золотими сережками.
– Ну давайте знайомитись! – усміхнулась гостя. – Мене звуть Марія!
– А ви хто така?! – Катерина дивилась на жінку не розуміючи, що відбувається.
– Я мама Ігоря, свахо.
– Он як… Мене звуть Катерина.
– Ти, Катрусю, вибач нас із чоловіком. Якщо чесно, і в чоловіка, і в сина характери складні, непоступливі. Вчора тільки вперше за дев’ять місяців зустрілися.
– Все ж таки зустрілися! – усміхнулася Катерина.
– Вчора ми до вас у гості приїхали. З твоїм чоловіком познайомились. Сьогодні до Люби заїхали. Ось тепер до тебе.
– А де мій сват?
– Він із твоїм чоловіком у банк поїхав. Якісь у них справи щодо бізнесу. Вони знову з сином, мало не посварилися. Ми думали Ігор із Любою одразу до нас повернуться, але син каже, що спочатку тут бізнес піднімуть, потім вирішить, що далі. А чоловік обурюється, що в нього такий спадкоємець, – важко зітхнула та. – Так і не віддадуть мені онука. Уперті в мене мужики…
– Гаразд, розберемося ми з нашими мужиками. Поруч із нами і син живе і наші онук і внучка.
– А в мене ще жодного онука немає, – важко зітхнула сваха.
– Поїдуть вони до вас. Моя дочка за твоїм сином, хоч на край світу піде.
– Добре, я пішла! Катерино, одужуй!
– Маріє, а ви надовго приїхали?
– Онука з пологового обов’язково зустрінемо.
…Вони стояли біля пологового будинку, п’ятеро. Чоловіки розмовляли про своє, жінки – про своє, стоячи біля самих дверей.
— Свате, коли ти сина мого додому відпустиш, — спитав Петро. – Мені одному важко за бізнесом стежити.
– Тату, я ж сказав: збудуємо тут ферми, запустимо виробництво, тоді повернуся, – твердо промовив Ігор.
– Гаразд, – посміхнувся батько. – Я допоможу.
– Свате, нам після твого втручання, вже позику з мінімальним відсотком дали, – посміхнувся Іван. – Тепер уже подужаємо обов’язково.
– Ось я й кажу: у тебе тут і син, і онук є.
– Тату, все припиняй! Через пів року повернуся. Обіцяю!
– Ой, здається, йдуть, – попрямував Іван у бік пологового будинку.
– Ігорю, – батько поклав руку на плече сина. – Як ти мого онука назвав?
– Петро, звичайно.
– Дякую, синку!
Двері пологового відкрилися, й Ігор уперше взяв на руки свого синочка Петра…
