Роман прокинувся не в найкращому настрої. Сьогодні п’ятниця, важкий день на роботі.
Потім важкі нудні вихідні і знову безпросвітні будні – робота, кредити, мама, Алла…
Усім від нього чогось треба…
Він швидко прийняв гарячий душ і знову відчув, що він наче занедужав.
Може, до лікаря, лікарняний просити? Але не здаси проєкт, вилетиш з роботи, і так все на волосинці тримається…
…І ось він рідний офіс.
Роман піднявся на свій сьомий поверх і пішов довгим коридором, вітаючись з усіма підряд тільки кивком.
А за ним уже мчала секретарка Ніна, як завжди бігцем, на тоненьких ніжках, на таких же тоненьких каблучках, вся скуйовджена.
– Доброго ранку, Романе Юрійовичу. На вас уже всі чекають. Ось, візьміть теку!
Він мовчки взяв простягнуту пластикову теку, а вона продовжила схвильовано:
– Ви гаразд? Як ви себе почуваєте?
– Нормально, – відповів Роман таким тоном, яким дають зрозуміти, щоб тобі дали спокій.
Він швидко підійшов до ліфта. У ліфта зустрів Ігоря, свого колегу та єдиного друга. Він же ж був нареченим Ніни, з якою все ніяк не наважувався одружитися.
– Ти чого такий похмурий, друже? Чи трапилося щось? – спитав Ігор стурбовано. – Зберися, сьогодні в нас ще той день.
Роман відчував, що занедужав, але треба було триматися до кінця, інакше кінець усьому – кар’єрі, репутації, стосункам з Аллою.
Вона чекає не дочекається його підвищення, щоб дати згоду на шлюб. І не знає про те, що на це місце претендують щонайменше п’ять осіб, у тому числі й Ігор.
Він відчинив двері в кабінет, пропустив уперед Ігоря, а сам зупинився біля порогу.
Роман глибоко зітхнув, набравши більше повітря і зайшов, прикривши за собою двері.
Якомога доброзичливіше він привітав усіх і пройшов до столу, сівши поруч із Ігорем.
– Романе, тобі зараз виступити, а на тобі лиця немає, – прошепотів він йому. – Я за тобою.
Але тут його першим запросили до центру, на огляд публіки із зацікавленими поглядами, в яких просочувалася легка недовіра.
Роман підвівся, з неприємним скрипом ніжками об підлогу відсунув стілець і злегка похитнувся у бік представницького чоловіка, що сидів поруч.
Але вчасно сперся рукою на стіл, вибачився і вийшов до великої дошки, тримаючи в руках теку.
Роман розкрив теку і почав свою промову. Голос по зрадницьки тремтів. Та Роман намагався продовжити, пояснити хоча б суть проєкту, над яким працював цілих три місяці.
Але не вийшло. В очах потемніло.
– Викличте швидку! – почув він останнє.
То був Ігор, що підбіг до Романа зі склянкою води…
…Отямився Роман у своєму ліжку, закутаний ковдрою, як мале дитя. Він невиразно пам’ятав, як побував у лікарні, пройшов огляд.
І нарешті лікарі винесли вердикт – сильна перевтома, небезпеки немає.
Потрібен відпочинок, спокій. Його відправили додому.
Ігор зателефонував мамі Романа, вона приїхала за ним.
А сам помчав назад в офіс.
– Ну, що, отямився, синку? – сказала Ольга Яківна, увійшовши до нього в кімнату. – Я так переживала! Хіба ж можна так? Зараз Аллочка приїде. Погодувати тебе?
– Ні, чаю тільки принеси з лимоном, будь ласка.
І тут йому стало ніяково. Він згадав свій провал, як зганьбився перед усіма, підвів відділ, шефа, всю команду. Проєкт нанівець, там, мабуть, виступили його конкуренти, а він… На очі навернулися сльози.
– Ще що вигадав! Ану, не плач! – сказала мама, несучи в руках чашку з чаєм. – На ось, випий. Зараз Алла приїде, я вареників зварю. Поїсте.
– Вона мене покине, мамо. Нащо я їй здався, безробітний. То був мій єдиний шанс. Посаду мою скорочують, і був тільки один шлях залишитися в компанії – піти на підвищення, а я все завалив, розумієш?
– Нісенітниць не говори! Вислухають твій проєкт,коли одужаєш, – намагалася заспокоїти Романа жаліслива мама, але тут пролунав дзвінок у двері.
Прийшла Алла.
– Любий, як ти? – стурбовано спитала вона, стрімко зайшовши в кімнату прямо в плащі.
– Ожив, – відповів Роман. – Ти з роботи відпросилася?
– Ну так! Я так переживала за тебе. Мені Ігор подзвонив. До речі, він просив передати, щоб ти не хвилювався. Він встиг до кінця презентації, всі вже виступили, і він презентував твій проєкт. Ну і свій заразом.
– От же ж! Треба ж було занедужати саме сьогодні. Ні раніше, ні пізніше.
– Ти втомився, Романе. Але скоро видужаєш, ось побачиш, – підтримала його Алла й одразу запитала: – А з роботою що тепер?
– На підвищення я не піду, значить, скоротять. Я казав тобі. Настає переломний момент у моєму житті, Алло.
Алла посиділа поряд ще хвилин п’ять, не приховуючи свого розчарування, і пішла на кухню зі словами:
– Піду з Ольгою Яківною поговорю.
Настала тиша, Роман ліг і прикрив повіки, але заснути не вдавалося. І крізь прочинені двері до нього долинула розмова.
– Задрімав, мабуть. Треба ж як не пощастило Роману, – сказала Алла.
– Ти зможеш його доглянути, у мене робота, навантаження велике.
– На жаль, не зможу, Ольго Яківна. Я обіцяла мамі до Львова з нею з’їздити, у її сестри ювілей, 60 років. Вже в подарунок вклалася, квитки куплені. Я казала Роману.
Жінки замовкли, а Роман сяк-так підвівся і прийшов на кухню. Смачно пахло варениками, йому захотілося поїсти. Апетит раптово зʼявився.
– Значить так, доглядати за мною не треба. Ідіть давайте в своїх справах, кому куди треба. Я сам впораюсь.
Обидві почервоніли, заметушилися, мама наклала тарілку вареників, зверху сметану і дала йому.
Алла поцілувала в щоку, сказала, що їй треба бігти й пішла
Мама сіла навпроти.
– Не підходяща вона дружина, Ромчику. У скрутну хвилину кине і не замислиться. Не хвилюйся, я щось придумаю…
– Не треба, я ж сказав!
Йому чомусь стало неприємно від самого себе – слабий, у матері на шиї. А Алла… Ну вона така завжди й була. Себе не образить…
..Він поїв, випив чашку чаю й пішов у ліжко. Мама теж пішла, пообіцявши прийти ввечері. Відмовитись у нього не було сил. Він тут же ж задрімав…
…Розбудив Романа дзвінок у двері.
– Дивно, у мами ж ключі є, хто б це міг бути? – здивовано подумав він. – Може моя Алла?
Роман вдягнув футболку і шорти і поспішив у коридор.
Він відкрив двері й застиг від несподіванки. На порозі стояла стояла Ніна.
– Можна, Романе Юрійовичу? – запитала вона, посміхнувшись.
Він пропустив дівчину в квартиру, здивувавшись, що вона сама, без Ігоря.
Ніна дістала з пакету журавлиний сік, пару апельсинів і два маленькі шоколадні тістечка.
Роман поставив чайник і спитав:
– Провідати прийшла від колективу?
– Ні, я з власної ініціативи. Романе Юрійовичу, я хочу вам заявити, що Ігор…. Одним словом, він зробив дещо дуже нехороше…
Роман застиг від почутого із чашками в руках.
– Він вчинив не дуже добре, м’яко кажучи. Він видав ваш проєкт за свій і з ним виступив…
– Так? І яка реакція?
– Схоже, йтиме на підвищення. Вам потрібно начальнику терміново зателефонувати, я хотіла йому сказати, але він мене не прийняв, надто зайнятий. Але я добре знаю і вашу тематику, і його. Він негідник!
– Ой, тільки не треба гучних слів, розберемося, – відповів Роман і налив чаю у чашки.
Більше вони з Ніною ні про що не говорили. Вона зібралася й пішла, якось жалісно глянувши на нього.
– Ось вони, віддані жінки. Прийшла і видала коханого. І друг же ж найкращий. Невже справді Ігор пішов на таке? – подумав Роман, зачинивши за нею двері.
Потім він швидко зібрався, сів за кермо й поїхав до друга. Була восьма година вечора, мама обіцяла прийти, і Роман надіслав їй повідомлення, щоб не приходила. З ним, мовляв, все гаразд, співробітники провідали…
Слабий, весь спітнілий, Роман натиснув на дзвінок і почув за дверима знайомий дзвінкий голосок:
– Ігорчику, піцу доставили, давай гроші!
Двері відчинилися, і Алла в легкому пенюарі подивилася на нього здивованими і трохи зляканими очима.
– Привіт… – розгублено сказала вона, а ззаду з’явився його дружок із гаманцем у руці.
– Ну що, святкуєте перемогу, голубки? А чи не зарано?
Роман стояв, спираючись на одвірок і дивлячись на парочку спідлоба. Вони обоє відійшли від нього подалі. Ігор намагався щось сказати, але Алла зупинила його.
– Я просто прийшла розповісти Ігорю, як ти почуваєшся, от і все…
– Та йдіть ви обоє… – сказав Роман і швидко спустився вниз.
Де й бадьорість взялася, і рішучість. Адресу начальника він знав, тож поїхав одразу до нього. Великий будинок, ворота, домофон. Як не дивно, ворота відчинилися одразу, а начальник уже стояв на ґанку.
– Заходь, Романе Юрійовичу. Розмова є, молодець, що приїхав.
Господар провів його у вітальню, а там на самому краєчку дивана, підібгавши свої худенькі ніжки, сиділа Ніна.
– Ось твій, так би мовити, адвокат. Прийшла, мені все розповіла. Дружок у тебе з гнилинкою виявився. Ну, добре, що я тільки проєкт наказу підготував.
І про звільнення, і призначення. Зробімо так… Я зберу ще одну нараду, ти виступиш зі своїм проєктом, коли видужаєш.
Тоді й вирішимо. Але місце за тобою в будь якому разі залишиться. А цього пройдисвіта я звільню…
…Роман довіз Ніну до будинку. Він не знав, говорити їй про Аллу з Ігорем чи ні. Але вона сама сказала:
– Ми розлучилися з Ігорем. Він, виявляється, покохав іншу і вже давно. А мені не шкода. Такий чоловік мені не потрібен, своїх зраджує…
– І мені не шкода, – відповів Ігор. – Побачимося через тиждень. Як випишуть із лікарняного, тоді й з’явлюся на роботі. Дякую тобі за все, Ніно!
– Звертайтеся, якщо що, – сказала вона з усмішкою, і її тоненькі каблучки застукали по асфальту, несучи цю дівчину від нього.
Гарну дівчину, розумну, порядну, яку цей недолугий Ігор проміняв на бездушну і меркантильну, звільнивши Романа від її присутності в його тепер уже новому житті. В житті в якому він здається щиро закохався…
