– Оля, треба зустрітися, – голос сестри тремтів. – Може, приїдеш?
– Що сталося?
– Не по телефону… Приїдь, прошу тебе, – Ользі здалося, що Катя плаче…
– Добре, скоро буду, – і Ольга одразу почала збиратися…
Вона не помилилась. Сестра виглядала погано: заплакана, розгублена якась, в очах хвилювання і сум.
– Та що сталося? – захвилювалася Ольга, яка ніколи не бачила Катю у такому стані.
– Ірина заміж вийшла…
– Так це ж чудово! Нарешті! Чого ж ти ридаєш, радіти треба!
– Вона мені ні слова не сказала…
– І що? Їй уже тридцять! Має повне право сама вирішувати, що робити.
– Так, але це не те, про що можна було промовчати. Ну як не сказати матері про таку важливу подію?
– Ну, мало… Не вважала за потрібне, – зніяковіла Ольга, бо частково була згодна з сестрою.
– Ось! Не вважала за потрібне… Не любить вона мене.
– Що означає “не любить”? Як можна не любити рідну матір? Просто не подумала.
– Ні, Олю, не так усе просто. Знаєш, мені іноді здається, що вона все пам’ятає.
– Облиш. Що може пам’ятати? Їй тоді чотири роки було.
– Не знаю… Переживаю я… Вона завжди поводилася, наче чужа. Не приголубити її, не поговорити до душі. А пам’ятаєш, як вона о 14ть з дому пішла? Сховалась у подружок. Я тоді так переживала. А вона дивилася на мене з подивом, ніби не розуміла, з чого це я так хвилювалася?
– Ну, це коли було! Навіщо минуле ворушити? Тільки гірше собі робиш…
– Воруши не воруши, та тільки не йде в мене з голови це минуле. Таке відчуття, що все було лише вчора.
Їй було 19, Ігореві – 20, коли стало зрозуміло, що Катя вагітна. Зустрічалися вони давно, але про весілля не думали. Поява дитини, ясна річ, у їхні плани не входило. Засмутилися дуже. Наважитися на процедуру не змогли. Вирішили, що Катя просто залишить її у пологовому будинку.
Допомогло те, що дівчина була досить повненькою: животика ніхто так і не помітив. Жодних проблем із вагітністю теж не виникло.
А на момент пологів взагалі пощастило: Катю відправили на практику до районного центру.
Там все й сталося. Народилася чарівна дівчинка. Катя на неї навіть не поглянула. Наступного дня написала відмову та пішла.
Додому Катя повернулися щасливі та вільні. Так вони думали.
Після навчання Ігор та Катя поїхали працювати в одне місто. Тож їхні стосунки благополучно продовжились. За рік вони розписалися. Дозріли, нарешті, для сімейного життя.
Ось тут і стали їх накривати докори совісті. Як же вони шкодували, що тоді вчинили так, як вчинили!
Проте виправити нічого було вже не можна. І тоді Ігор та Катя домовилися: ось скільки дітлахів пошле їм Господь, стільки їх і буде.
Але… Час минав, а дитина в сім’ї так і не з’явилася.
– Це нам за ту дівчинку, – приречено казала Катя, – самі винні…
– А давай поїдемо туди, – несподівано запропонував Ігор, – раптом дівчинку ще не вдочерили? Заберемо її до себе!
Поїхали. А там на них… чекали.
З’ясувалося, що доньку, від якої вони відмовилися, удочерили відомі у містечку люди, причому дуже заможні. Малій пощастило: вона стала для прийомних батьків буквально світлом у віконці. Майже чотири роки абсолютного щастя!
А потім батьків не стало, коли вони поверталися на машині з роботи. Ірочка, так назвали дівчинку, була в цей момент вдома, з нянею.
Яке ж було здивування родичів батьків, коли відкрили заповіт! Там було написано, що у разі того, як не стане прийомних батьків Ірочка має повернутися до біологічних батьків.
Чому ці люди підготували такий дивний документ, лишилося загадкою. І найцікавіше: у ньому обговорювалося, що й своє майно вони заповідають зовсім незнайомим людям: батькам Ірочки.
Дівчинці на той момент було чотири роки.
Заповіт ніхто заперечувати не став. Залишалося лише знайти студентів, які проходили практику у цьому районному центрі та дівчину, яка побувала у місцевому пологовому будинку.
Словом, приїзд Ігоря та Каті стався дуже доречним.
Дівчинку подружжя забрало, від решти хотіло відмовитися, але родичі наполягли:
– Це було їхнє бажання, і ніхто з нас проти нього не піде. Не бажаєте тут жити, не живіть. Ваше право. Продавайте і будинок, і все інше. Вважайте це подарунком прийомних батьків своєї дочки.
Ігор та Катя так і вчинили. Гроші, зрозуміло, знадобилися. Подружжя купило хорошу квартиру в рідному місті і стало, як то кажуть, жити поживати, та добра наживати.
Тільки ось із «добром» якось одразу не задалося. Спочатку Ірочка весь час плакала, не хотіла ні з ким розмовляти. Потім начебто заспокоїлася. І батьки вирішили, що згодом дочка все забуде: адже малюк зовсім…
Ірочка і справді ні про що таке не говорила. Щоправда, росла якось осторонь. Від ласки ухилялася, до спілкування, тим більше близького, не прагнула. Ніколи не скаржилася, ні про що особливе не просила. Катя ніколи не знала, про що дочка думає, про що мріє. Що відчуває. Вона багато разів намагалася зблизитись з дівчинкою, але та на тісний контакт не йшла. І Катя перестала її вмовляти. Дбала, любила, але намагалася зайвий раз не турбувати.
Коли не стало Ігоря, Іра не відреагувала. Принаймні зовні. І з матір’ю горе її не зблизило, скоріше навпаки – віддалило. Хоча з боку все виглядало цілком пристойно: мати, дочка, коректне спілкування, жодних претензій одне до одного.
А кохання – ні.
Може, Іра про це й не думала, а ось Катя дуже переживала.
Тепер ось це таємне заміжжя.
– З пісні слів не викинеш, – прокинулася Катя від своїх спогадів, – і минулого не виправиш. Не знаю тільки: чи це совість мене так хвилює, чи Іринка точно все пам’ятає. І не каже…
– То може поговорити з нею? Розкажи про свої переживання, – запропонувала Ольга.
– А, раптом, це мені тільки здається? Вийде, що я сама їй всю правду викладу.
– А що, коли хтось інший викладе?
– Не дай Бог!
– Ось бачиш … Вона доросла вже, повинна зрозуміти … Ризикни …
– Ні. Не зможу…
– Ну тоді не знаю, чим тобі допомогти, – Ольга розвела руками.
– Вислухала, і на тому дякую, – Катя обняла сестру, – вибач, що вивалила це все на тебе.
– Перестань, – упустила Ольга, – адже ми не чужі…
– Не чужі…, – луною відгукнулася Катя і знову розплакалася…
– Катю, будь ласка, не треба. Ну, хочеш, я сама з Ірою поговорю? – не витримала Ольга.
– І що ти скажеш? З чого почнеш?
– Не знаю, подивлюся за обставинами…
– Ні, Оля, не треба. Може, я сама якось…
Ольга кивнула у відповідь, але сестру не послухалася. Увечері набрала телефон Ірини:
– Ну, привіт, племінниця! Кажуть, ти вийшла заміж?
– Вийшла, – спокійно відповіла Ірина, – минулого тижня…
– А що ж не сказала? Ми приїхали б, привітали…
– Та ми ніяк не святкували, просто розписались і все. Чого їхати?
– Ну як? Така подія… Гаразд, коли приїдеш, чоловіка покажеш? Дуже хочеться познайомитися.
– Не знаю, тітко Олю, найближчими вихідними точно не вийде: у нас інші плани.
– Весільна подорож?
– Та ні, – Ірина на секунду замовкла і несподівано видала:
– Хочу на цвинтар до батьків з’їздити. Майже рік не була.
– До яких батьків? До батька? І додому не заїдеш?
– Ні, до нього мама й так часто ходить. Я своїх хочу відвідати.
Ольга мовчала, не знаючи, що сказати…
– Чого принишкла? – Запитала Ірина. – Можна подумати, що ти не знаєш …
– Не знаю чого?
– Того, що твоя сестра відмовилася від мене відразу, як тільки я народилася, того, що мене всиновили, а потім я вдруге осиротіла. Що забрали мене разом із купою грошей… А так, може б і не забрали…
Ольга мовчала, здивована несподіваними одкровеннями племінниці.
Потім зібралася з духом і спитала:
– Звідки це ти взяла? Все було зовсім не так…
– Звідки? Так мені батько все розповів. За добу до власного відходу. Прощення просив… Я тоді ніби від сну прийшла в себе. Адже весь час відчувала, що я чужа їм. Але щоб таке… Отоді я вперше і поїхала на могилку батьків. Побачила їх і одразу впізнала. Уявляєш? Одразу! Там у мене, до речі, родичів повно. З того часу ми постійно спілкуємось…
– Чого ж ти матері нічого не сказала? – голос Ольги був сповнений гіркоти.
– А навіщо? Вона все життя мене обманювала, люблячу матір зображала. А я так думаю, що це почуття провини її спокою не давало, от і все. Та й як ми з нею говоритимемо про це? Ні. Нехай таємниця залишається таємницею. І ти мене не видавай. Хоча… Роби, як хочеш… Тільки я думаю, що це навряд чи покращить наші стосунки… Я взагалі нічого проти неї не маю… Але й любити не можу…
Ольга попрощалася, поклала слухавку. Ще довго вона сиділа не рухаючись, намагаючись усвідомити те, що почула.
А потім цілий тиждень думала, говорити Каті про цю розмову чи ні. Адже та просила не втручатися…
Ні, вона дзвонила сестрі, питала, як вона, заспокоювала, підтримувала. Але правди так і не сказала.
«Потім, – вирішила вона, – встигну ще. Нехай прийде в себе, з Ірою побачиться, а там дивишся – і розповідати не доведеться» …
“Потім” – не сталося. Вночі Ольгу розбудив дзвінок із незнайомого номера та чужий, холодний голос повідомив, що її сестра Катерина потрапила в палату. Лікарі зробили все, що могли. Але…
Словом, за кілька днів її можна забрати…
От і все…
І розповідати нічого не довелося.
