Сімейне життя Миколи та Марії у місті не вдавалося. Начебто й старалися, працювали, але назбирати грошей на своє житло так і не могли.
Навіть на внесок із кредиту на житло не зібрали. Доводилося їм винаймати житло, іноді змінювати.
Так само і з роботою у Миколи було. Наче ж і працьовитий, і освіта, і спеціаліст хороший, але з роботою не щастило.
Марія працювала, поки не народила Оленку.
Не бідували, але й не шикували. Заощадження, звичайно, були, але їх намагалися не витрачати.
– Далі так продовжуватися не може, – сказала Марія після чергового звільнення Миколи. – Я тобі давно хотіла сказати, що треба переїжджати в село. Там же ж будинок є, твій, між іншим. Але чомусь там влітку відпочивають усі окрім нас. Дід хату тобі залишив. Тобою користуються, а ми тут виживаємо!
– Добре, – махнув рукою Микола. – Я вже й сам хотів тобі це запропонувати, думав, ти не погодишся. Ти ж міська.
– Я згодна. Тим більше, там і робота є, а якщо не буде, то в мене ідей багато. Зараз весна, саме час переїжджати. І город там є. Я маму попрошу з Оленкою посидіти, а ми переїдемо. Адже я завжди в бабусі в селі відпочивала, знаю як там живуть. Пічку нагріти вмію, грядки полоть теж.
– Город там тітка моя садить.
– Ну, а тепер ми будемо. Дід все тобі залишив, а не їй.
– Якось незручно виходить…
– Це їй має бути незручно без дозволу користуватися. І дім і земля твої. І не обіцяй нікому й нічого. Можеш одразу до мене відправляти.
– Я й сам можу відповісти. Досить вже їм. Їдемо.
…Сім’я переїхала весною, коли ще місцями лежав сніг. Дім діда був, хоч і старий, але міцний і теплий. У будинку був повний безлад. Родичі, що тільки там відпочивали, не спромоглися навіть за собою все прибрати.
Скрізь валялися пляшки й сміття, ніби будинок залишали поспіхом.
Майже тиждень Марія та Микола упорядковували його. Викинули все, побілили піч, відмили.
Поклеїли нові шпалери. Дід виявляється запасливий. На горищі знайшлися й шпалери, і фарба. Правда банки з фарбою вже іржаві, але згодилося все.
Мама Марії віддала їм фіранки, купила новий посуд. Хата засяяла, і наче аж дід з портрета почав усміхатися.
Дід був веселий, і порядок любив.
Миколу взяв на роботу місцевий фермер. Фермер добре платив. Навіть дав аванс, коли дізнався, що Микола із сім’єю переїхав.
На травневі свята завітали перші гості. На них ніхто не чекав, а вони не попереджали.
Марія й Микола, в принципі, припускали, що таке може статися.
Це був двоюрідний брат Миколи, Петро з дружиною Тамарою й друзями. Усього десять осіб.
Вони приїхали весело провести час. Але їх зустріли нові двері, які Микола придбав на аванс.
Звичного навісного замку не було й близько, а двері були замкнені. Гості застигли від здивування і вирішили постукати. Вдома нікого не було.
Марія застала гостей на ґанку, коли повернулася із донькою з магазину. Весела компанія явно не збиралася йти.
– А де Микола?! – запитав Петро.
– І вам, доброго дня. А Микола на роботі.
– А ти Марія, так? А я Петро, брат Миколки.
– Так. Я памʼятаю.
– Ну раз пам’ятаєш, приймай гостей. Усі чекають бенкет, – весело сказав Петро і потряс великими пакетами, які весело задзвеніли.
– Ми гостей не приймаємо. Попереджати треба. Ми тепер тут житимемо, у нас дитина маленька, шуміти не можна. І взагалі ми не любимо компанії, тим більше такі великі, незнайомі всі, галасливі. І взагалі після вас сміття багато. Пошукайте для свого свята інше місце…
Компанія почала обурюватись.
– А ось я зараз Миколку знайду! – сказав Петро.
– Успіхів, – спокійно відповіла Марія.
Вона знала, що її чоловік поїхав по роботі, і не буде його до пізнього вечора.
Звичайно ніхто й не шукав Миколку. Номера його не було, спілкувалися мало. Та й дзвонити першому, і щось пред’являти двоюрідному братові щодо будинку вже розхотілося. Тим більше, безлад у хаті був залишений ними. Та й будинок не їхній.
Увечері приїхав Микола, а вранці зателефонувала його тітка Оксана Володимирівна, мати Петра. Вона змогла роздобути його телефон.
– Миколо! Я не зрозуміла! Що ви робите в селі? Ви ж у місті живете.
– Ми живемо тепер тут.
– А попереджати не треба?
– Кого? Дім мій. Я хазяїн. Кого попереджати?
– Діти зібралися відпочити, м’ясця посмажити, а ви все їм все зіпсували!
– Ви й так користувалися будинком не питаючи цілих два роки. Будинок весь забруднили. Якби я знав, що у вас залишилися ключі, давно всі замки змінив би.
– Так вони ж приїхали, щоб все прибрати, ну і відпочити!
– Все вже прибрано і навіть відремонтовано. А таких гостей нам не треба. Жаль, що ми фото не зробили, коли приїхали.
– Це будинок мого батька. Ти не маєш права не пускати мене та моїх дітей!
– Згадали. А діда хто доглядав, хто його по лікарнях водив? Із вас ніхто. Ви і так все з дому забрали, що могли винести.
– Хто тебе навчив так говорити?! Дружина твоя, мабуть? Гарна парочка!
Тітка поклала слухавку.
– Ну ось, від одних відбулися, – сказав Микола. – Але попереду ще одна родина. Друга тітка Тетяна, яка городом займалася. Час і нам починати, завтра трактор оратиме у сусідів. Я вже домовився.
Начальник по теплиці собі поїде, запропонував і мені в рахунок зарплати. Як думаєш? А розсаду можна придбати.
– Це ж добре!
– Ну, тоді вирішено. Треба тільки вирішити, що де буде…
…Микола садив картоплю на городі, як раптом за воротами зупинилася якась чорна машина.
– Що це в нас там за незвані гості? – пробурмотів він, і глянув на Марію, яка йому допомагала.
Чоловік відклав лопату й поволі пішов до хвіртки.
Марія поспішила за чоловіком.
За воротами метушилися якісь люди. То була тітка Тетяна, яка приїхала з усім сімейством – з чоловіком і двома вже дорослими синами.
Вони діставали ящики з картоплею з багажника машини, як раптом побачили зміни біля будинку.
– Це ще що таке?! – ахнула тітка. – Микола? Ти що тут робиш?!
Тітка Тетяна дивилася то на Миколу, то на Марію, й не розуміла, що це таке відбувається.
– Живемо ми тут, – просто сказав Микола. – Дім мій. А ви що, не чекали?
– Мені, звісно, сказали, але я не думала, що ви тут надовго.
– Назавжди.
– Добре. Ми тут картоплю посадимо, а ви й придивитеся.
– Ми вже все посадили. Звичайно, будемо доглядати, адже тут все наше.
– А як же ж ми?! Ця картопля для моїх дітей, для їхніх сімей. У нас землі мало, на всіх не вистачає.
– Тут наша земля. Ваша картопля у ящиках. Землю візьміть в оренду.
– Ми найняли трактор. А я й думаю, чому на нас так дивно подивилися. Вони все знали! І що нам тепер робити? Чому ви не попередили? Ми бензин витратили, час, трактор замовили.
– Вас попереджали. А ми нікого не повинні повідомляти. Ви ж нам не сказали, коли вирішили скористатися землею.
– Ну і що такого. Батько він нам був!
– Був, але тепер усе моє. Дід так вирішив.
– Мати не знає, як ти з родичами поводишся, була б жива, влаштувала б тобі.
– Мою маму попрошу не чіпати. Ви її не замінили, коли її не стало. Тільки дід. І дядько ще допомагав, гроші для мене переказував.
– Дядька згадав. Добре про покійних говорити, вони не можуть заперечити.
– Так я добре кажу, а не погане.
– А що нам робити? Купи хоч картоплю, посадиш, а потім може й поділишся восени врожаєм.
– Дякую. Ми вже посадили. Нам і безплатно не треба. А то раптом винні будемо.
– Ну ти й став. Дружина навчила?
– Так ви мене й не знали. Ми ж востаннє бачилися на поминках діда. А потім ви все розтягли і зникли. Навіть не поцікавилися, як я живу. А я тепер тут! Я не грубіян, я просто правду вам сказав. Але, видно, правда не сподобалася вам.
Гості завантажили ящики назад у машину й поїхали.
– Ось тепер все! Можна жити спокійно…
…У гості до них приїжджала лише мати Марії. Допомагала з Оленкою, яка вже ходила в дитсадок.
Марія вийшла на роботу до того ж фермера, що й чоловік.
Разом з іншими жінками вона працює в теплицях і мріє, як вони з чоловіком відкриють свою власну ферму…
