Роман мовчки збирав речі і не звертав уваги на те, що дружина намагається його зупинити. Він більше не хотів жити в будинку, де все пропахло пігулками, де по квартирі ледве пересувається його рідна мати, але найбільше його дратувало те, що його дружина навідріз відмовлялася здати свою свекруху в будинок для літніх людей.
– Нехай живуть, як знають, – думав чоловік.
Нічого, незабаром вона одумається і сама прибіжить до нього по допомогу, вторив його внутрішній голос. Однак нічого такого навіть у думках не було у Даші. Вона любила свою свекруху і не могла зрадити близьку людину, яка так багато для неї зробила.
– Романе, ти добре подумав?
– Так.
– А діти … як мені їм пояснити, що ти більше не житимеш з нами?
– Поясни їм, що ти не розумна, що ти віддала перевагу старій нездужій бабусі чим їхньому батькові! Вони, напевно, зрозуміють і оцінять твій вибір. Тільки коли одумаєшся, буде вже пізно, я не повернуся, тож у тебе ще є час.
Даша хотіла щось заперечити, але чоловікові зателефонували і вона замовкла. Чи це було повною випадковістю, чи Бог вирішив відкрити очі Даші, але так вийшло, що Роман ненароком переключив смартфон на гучний зв’язок, і Даша почула всю розмову.
– Коханий, ну скільки тебе чекати? Сподіваюся, вона не влаштовує тобі сцен? Не шантажує дітьми?
Роман остовпів і швидко відключив телефон. Він готувався до гіршого: сильної сварки, сліз, зрештою, але Даша просто пройшла повз і відчинила вхідні двері.
– Тобі допомогти із сумками чи сам?
– Сам…
– Чудово! Всього найкращого!
І тільки коли перед його носом зачинилися двері, Роман зрозумів, що сильно прорахувався. Він думав, що Даша віддасть перевагу йому і погодиться здати його матір в хоспіс, а тут така справа. І навіщо їй зайвий клопіт, думав Роман, ніби в неї своїх справ немає… Начебто працювала, навіть заробляла не гірше, ніж він, а ось взяла і звільнилася, щоб за його матір’ю дбати. Не розумна, та й годі.
Ні, Роман любив матір, любив лише дуже давно. Тоді коли вони з батьком ще не розійшлися. А потім вона дізналася про зраду та подала на розлучення. Романові було дванадцять, коли батьки розлучилися, він чудово пам’ятав поділ майна, суперечки, з ким залишаться діти. Мати віддавати дітей не хотіла, а батько наполягав, що відбере у неї дітей, хоча, якщо та погодитися відписати йому свою частку в квартирі, то так вже і бути він подумає. Чого тільки не зробиш заради блага дітей. Марія Вікторівна залишила чоловікові все, зате з нею залишилося найдорожче, що вона мала – її діти. Це зараз всього можна було досягти через суд, а тоді хто більше грошей дасть, той і правий.
Спочатку було важко, жили в гуртожитку – спільна кухня, спільні санвузли. Щоправда потім, за пару-трійку років Марія Вікторівна знову вийшла заміж, і вона разом із дітьми переїхала жити до новоспеченого чоловіка. Вітчим дітей любив, але особливо не балував. У них була окрема кімната, багато іграшок та книг, але й питав він також суворо. За найменшу провину було покарання у вигляді позбавлення кишенькових грошей, або якоїсь заборони. Роман вітчима нелюбив і звинувачував у всьому матір, адже це вона розійшлася з батьком, а так вони досі жили б усі разом. Молодший брат Романа – Григорій, навпаки, був прив’язаний до вітчима, а той у свою чергу був прив’язаний до нього. Вони часто разом їздили на рибалку, у вихідні ходили за покупками, Роман завжди відмовлявся від спільного проведення часу, ніби хотів показати, що як би той не намагався він все одно не зможе замінити їм батька.
Усе змінилося, коли Григорія не стало. Щоліта вони їздили на дачу, де неподалік був ліс і річка. Вітчим із Григорієм рибалили, а мама часто ходила до лісу за грибами та ягодами. Того дня мати, як зазвичай пішла в ліс за суницею, Роман дивився телевізор, а вітчим із Григорієм пішли на річку, щоб обкатати новий надувний човен. Час наближався до заходу сонця, а вони все не поверталися. Це потім Роман дізнається, що човен течією віднесло кудись у далечінь, а потім і зовсім з Григорієм трапилася біда. Після цього випадку вітчим зліг, та так і не оговтався. Мати сильно сумувала, а потім все-таки взяла себе в руки, і всю себе без залишку присвятила вихованню Романа. Але видно все одно, щоб вона не робила, застаріла образа на матір нікуди не зникла, і тепер, коли нездужа жінка, як ніколи потребувала сина, він вирішив полегшити собі життя, здавши її в хоспіс, і якби не Даша, у нього напевно, все б вийшло. А Даша просто не могла вчинити по-іншому. Тоді багато років тому, коли Роман вперше привів її знайомитися з матір’ю, жінка поставилася до неї як до рідної. Вона не дивилася на неї з презирством, хоч і знала, що Даша дитбудинку. Коли вони почали жити разом, Марія Вікторівна наполягла, щоб вони розписалися. У Даші навіть була біла сукня та туфлі, а потім вони всі разом поїхали до ресторану відзначати цю радісну подію. Свекруха ніколи не сварила Дашу і не вичитувала її за те, чого вона не вміла або робила не так, як треба, а спокійно і ненав’язливо навчала її всьому, що знала сама. Це Марія Вікторівна навчила Дашу всім кулінарним премудростям, це вона навчила її поєднувати одяг та одягатися зі смаком. І взагалі все те, що Даша вміла, це цілком і повністю була заслугою Марії Вікторівни, адже за великим рахунком жінка не тільки стала для Даші доброю свекрухою, вона замінила їй матір, якої дівчина ніколи не мала. І тепер, коли Марія Вікторівна потребувала її та сина, вона просто не могла її зрадити.
Діти до новини про те, що батько більше не житиме з ними, поставилися спокійно. Дочка мовчала, мовчала, а потім видала:
– Цього слід було чекати. Його часто бачили мої подружки, то у кафе, то у ресторані. З ним завжди була якась молода дівчина.
– А чому ти мені нічого не казала?
– Не хотіла, щоб ви сварилися. Думала, батько одумається, а він…
Син, незважаючи на свої вісім років сказав, що спустить батька зі сходів, якщо він тільки посміє з’явитися додому. І тільки Марія Вікторівна мовчала, вона давно все зрозуміла і знала, що їй робити. Протягом року Роман жодного разу не відвідав матір, а прийшов лише тоді, коли дізнався, що її не стало.
– Ну, все, Даша. Матері не стало, більше тобі тут робити нема чого. Так що збирай дрібнички і на вихід. Даю тобі три дні, не більше. У нас з Ритою скоро поповнення, тож… Ах, мало не забув… аліменти платити я тобі теж не зможу. Сама розумієш, дитина скоро народиться, а це такі витрати.
Даша не чекала такого нахабства. Здавалося, Роман сам не розумів, яку нісенітницю він несе. Або думав, що коли Даша така покірна, то й цього разу все пройде. Даша і зараз не заперечувала, вона взагалі не любила сваритися і всі проблеми вирішувала тільки шляхом переговорів. Тому коли через три дні Роман з’явився на порозі зі своєю новою пасією, Даша не розгубилася, а запросила їх до вітальні.
– Ти, що й досі не зібралася?
– Я шарлотку спекла, як ти любиш.
Даша ніби не помічала, як нервував її чоловік. І відразу перевела погляд на його вагітну коханку.
– Ви чай чорний п’єте чи зелений.
– Чорний…
– От і прекрасно. Я теж чорний п’ю, від зеленого голова важка.
Даша розділила пиріг на акуратні трикутники, розлила по чашках чай і з усмішкою подивилася на присутніх.
– Ну, що гості дорогі! Смачно?
– Ти нам зуби не заговорюй, я тобі три дні давав, щоб ти речі зібрала.
– А я й зібрала, тільки твої. У кімнаті дві валізи з твоїми речами, музичний центр та спортивний інвентар.
– Я нічого не розумію. Чому це ти зібрала мої речі?
– А тому, що тепер ця моя квартира, а отже, ти не маєш на неї жодного права. Ще звичайно дуже рано, вступають у спадок, адже з моменту коли не стало свекрухи не більше десяти днів минуло, але ж ти любиш квапити події. І не треба обурюватися, у мене є заповіт, у якому вказано лише я, а про тебе там жодного слова.
– Я подам до суду!
– Добре, заодно на розлучення не забудь подати, а то не добре, скоро дитина народиться, а в нього тільки на словах батько є.
Розгляд був довгим. Роман старався як міг. Він намагався показати всім, що його жорстоко обманули, що Даша обманним шляхом переконала його матір відписати все їй, і що він має повне право на спадщину. Суддя була розумною жінкою, вона чудово розуміла стан справ, більше того, сама зіткнулася зі зрадою, тому до таких чоловіків у неї було особливе ставлення.
– Давайте запросимо нотаріуса, перш ніж я винесу рішення.
Нотаріус говорив мало і тільки у справі, але те, що він розповів і показав, було достатньо. Разом із заповітом нотаріус надав і листа від Марії Вікторівни. Жінка ніби передчувала, що її син вчинить саме так, тому заздалегідь підготувалася, щоб після її відходу Роман не зміг виставити Дашу з дітьми з дому.
– Секретарю, зачитайте листа ї.
– Дорогий мій сине Романе! Хоч ти мене і не любиш, я все одно тебе любила і до останнього сподівалася, що ти одумаєшся і повернешся, але ні. Ти не прийшов. Даша замінила мені дочку, якої в мене ніколи не було, і іноді мені навіть було соромно зізнаватись самій собі, що я любила Дашу більше, ніж тебе, свого власного сина. Вибач, але квартиру я відписую Даші. Чому? А тому що це вона до останнього була поруч, тому що саме вона підтримувала мене у всьому, возила на огляди, оплачувала процедури та годувала. Більше того, швидше за все саме вона мене й поховає, а ти, мабуть, навіть на прощання не зволиш приїхати.
Я знаю, ти ображаєшся, але… признайся сам собі ти ж нелюбив вітчима, нелюбив все що з ним було пов’язано, а це ж його квартира. Це та сама квартира власника, якої ти нелюбиш. То скажи, навіщо тобі квартира людини, яку ти терпіти не можеш? Не знаєш, що відповісти? Я так і знала…
Даша замінила мені все, вона стала мені ріднішою за всіх рідних. Я чула раніше приказку, що чужі кращі за свої, але тільки зараз я зрозуміла, як це вірно. Чужі й справді краще, ніж свої, хоч яка Даша чужа? Вона мені майже як дочка. І ще… Не вздумай ображати Дашу, образиш я дістану тебе навіть з того світу. Твоя не кохана, але все ж таки мати.
Роман мовчав, а всі присутні мовчки витирали сльози. Протягом слухання всього листа він то змінювався на обличчі, то червонів. Чоловік чудово розумів, що йому нічого не світить, він програв цей бій, і не тільки програв, але ще й осоромився перед усіма.
Квартира, як і належить, дісталася Даші з дітьми, а Роман… Роман більше їх не турбував, навіть аліменти не платив, напевно вважав, що вистачить тієї квартири, що їм залишила його мати. І справді чужі краще, ніж свої. Хтось хоче віддати тобі найдорожче, що має, а хтось мріє відібрати останнє. І неважливо своя людина це чи чужа, вся справа в совісті. У когось вона є, а хтось і зовсім не знає, що це таке.
