Надія ніколи не думала, що колись вийде заміж за свого чоловіка вдруге.
У першому шлюбі вони прожили разом понад двадцять років. Михайло – людина непогана, працьовита, але дуже любив загульбанити. Тоді він, ставав іншим, сварився, не давав спокою. Дітям, синові та дочці, теж діставалося за повною програмою.
Надя закривала очі скільки могла. Але одного разу, вона не витримала: подала на розлучення.
Сподівалася, що Михайло переїде до своєї матері (у тієї була однокімнатна квартира на іншому кінці міста) і дасть сім’ї спокій, але ні.
Колишній чоловік вперся. Мовляв, нікуди не піду, маю повне право жити тут із вами. Він, звісно, лукавив. Просто мати геть-чисто відмовилася пускати його до себе. Сказала, що не має наміру залишок життя покласти під ноги сина, який полюбляє гульбанити.
Надя чудово розуміла, про що говорить свекруха та наполягати на виселенні колишнього не стала. Та як його виселиш? Квартиру ж разом купували. А ділити однокімнатну квартиру – тема взагалі безперспективна.
Так і стали жити: він сам по собі, Надя з дітьми самі по собі. В однокімнатній квартирі! Сказати, що важко було нічого не сказати. Одне тішило: розуміючи, що прав на дружину не має, Михайло більше не сварився з нею, коли повертався додому. Поводився максимально коректно: якщо приходив «веселий», відразу вкладався спати – від гріха подалі.
Минуло три роки. Мати Михайла почала здавати. Надя мріяла, що коли свекрухи не стане, «батько сімейства», сусідство з яким втомило всіх членів сім’ї, перебереться до її квартири. Але мрії жінки так і залишилися мріями.
Вісімнадцятирічна дочка завагітніла. На щастя, хлопець виявився людиною порядною та від неї не відмовився. Вони розписалися. Бабуся, дізнавшись про це, запропонувала молодому подружжю оселитися в неї.
Вони прожили разом сім років. Ніколи не сварились. Незадовго до свого відходу, вже дуже нездужа, мати Михайла подарувала свою квартиру внучці, а синові сказала:
– У онуки тепер є свій кут, а онуку – свою залиште. Берися за розум, синку, ти теж не вічний.
Незабаром одружився і син. Жити пішов до тещі – дружина наполягла. Надія та Михайло залишилися вдвох. Жили, як добрі сусіди. Михайло перестав гульбанити: здоров’я помітно похитнулося.
Ішов час. У сина та дочки з’явилися свої діти. Тепер Надія та Михайло разом відвідували онуків, часто брали їх до себе.
Із зятем проблем не було, а ось невістка всім своїм виглядом виявляла невдоволення. Чому, Надія не здогадувалася, поки невістка не висловила їй все:
– Ось ви кажете, що дітей своїх любите, то чому ж ви сина так образили? Хіба це справедливо? Наша дитина не такий онук для вас, як син доньки?
– Не зрозумію, про що ти? – дивувалася Надія.
– Про квартиру! Що тут незрозумілого?!
– Так квартиру моїй доньці бабуся подарувала. Вона, до речі, доглядала її до останнього дня. А вам наша квартира залишиться.
– І скільки чекати? Сто років? – Запитала невістка.
– Цього я не знаю, люба. Доведеться почекати.
Відносини після цієї розмови, ясна річ, розладилися. А потім прийшла нова біда: в Михайла виявили важку недугу. Усі чвари та нерозуміння пішли на останній план. У всіх, крім невістки. Вона, будучи одного разу у свекрухи і свекра вдома, заявила:
– Як тільки Михайла Сергійовича не стане, ми переїдемо до вашої квартири.
– А я? – здивувалася Надія.
– А ви поїдете жити у село. Ваша мати буде рада. Їй же допомога не завадить?
Син, слухаючи слова дружини, мовчав як риба. Очевидно, вони вже все це заздалегідь обговорили.
Михайло теж не сказав жодного слова. Мовчки встав і пішов із дому.
Повернувся, коли дітей уже не було. Підійшов до жінки, обійняв і сказав:
– Вибач мені, за все пробач. Я так винен. Виходь за мене заміж.
– Ти що? – Надія навіть образилася, – знайшов час.
– Саме час, Надю, – відповів Михайло, – ти станеш моєю спадкоємицею. Розумієш? Саме ти, а не наші діти. І тоді ніхто не наважиться висувати тобі якісь вимоги. І ще. Обіцяй, що квартиру заповіси онукам порівну. Не хочу, щоб вона дісталася нашому синові. Сьогодні він нас зрадив. Коли промовчав.
– Але, Михайло, …
– Будь-ласка не треба. Я розумію, що не можу ні на чому наполягати. Просто запам’ятай. І вважай, що то моя остання воля.
– Добре. Я зроблю, як ти просиш, – прошепотіла Надія.
Вони розписалися. Встигли. Дітям нічого не сказали.
– Хай буде сюрприз, – тихо посміхнувся Михайло…
Через три місяці його не стало.
Надія залишилася сама. Півроку до набуття спадщини ще не минули. Бідолашна жінка з їхвилюванням чекає, що почнеться, коли син і невістка дізнаються, що вона – єдина наразі спадкоємиця цієї злощасної квартири.
