Ірина Петрівна сиділа біля вікна і з сумно хитала головою.
Сьогодні у неї знову піднявся тиск.
– Ах ти, Боже мій, – шепотіла вона, дивлячись, як промені ранкового сонця осяюють палісадник. – Ось-ось розкриються мої золоті кульки. А я знову слаба…
Жінка була вже у пенсійному віці, давно жила одна у своїй хаті в селі.
Донька і зять раз у раз вмовляли обміняти будинок на квартиру у місті, щоб не працювати фізично так багато.
– Та що мені там у квартирі робити? – казала Ірина Петрівна. – Телевізор дивитися? Я так швидше постарію. Самі бачите, що город у мене вже кілька років по мінімуму, одні квіти в саду залишилися. Але без них я не можу. Це моя радість. І, звісно, турбота. Але я щось придумаю…
– Мамо, що ти придумаєш, коли за квітами теж потрібен догляд, і чималий?! А ти вже в тому віці, що маєш себе пошкодувати. Зрозумій, ми з чоловіком дуже багато працюємо, не можемо тобі кожен вихідний допомагати в саду.
Адже нам відпочинок потрібен!
А крім того, я щосуботи мию квартиру, перу. У мене й так із двох вихідних один залишається, щоб дух перевести…
– Та я й не прошу від вас допомоги, хоч на чай приїжджайте, я й то рада буду! Ось скоро Оля інститут закінчить, може, вона до мене частіше приїздитиме, і допоможе.
– На Олю не розраховуй. Вона молода дівчина, їй треба своє власне життя влаштовувати, а не в тебе в саду працювати. І не ображайся. Давай, наймемо помічника. У тебе є заощадження. Чого їх шкодувати? Себе пошкодуй, – порадила дочка.
Ірина Петрівна дивилася у вікно, згадувала цю розмову з дочкою і вирішила пошукати помічника.
Вона й сусідів запитувала, і навіть оголошення причепила біля магазину, але все марно. Ніхто їй навіть не зателефонував.
Тому вона дуже здивувалася, коли побачила дівчину, що стола зараз біля палісадника.
Дівчина махала рукою Ірині Петрівні, кличучи її на вулицю.
– Ви хто? – здивовано поцікавилася Ірина Петрівна, коли вийшла з двору.
– Ви шукаєте садівника? Я можу у вас попрацювати поки літо. Я ще школярка, перейшла у випускний клас, і мені треба трохи заробити.
Ірина Петрівна зраділа. Вона домовилась з дівчиною. І наступного дня Наталя приїхала велосипедом.
Ірина Петрівна все докладно пояснила їй і показала всі свої квіти.
Наталка виявилася любителькою рослин. Вона з дитинства любила складати гербарії та робити букети з живих квітів.
– От і добре, – раділа Ірина Петрівна. – І тобі радість по догляду за квітами, і мені підмога. Я теж працюватиму, коли здоров’я дозволятиме, не всиджу…
Вони подружилися. Наталя приходила працювати навіть у негоду, якщо був невеликий дощ. Вона одягала плащ з капюшоном і прополювала клумби, зрізала відцвілі бутони і розпушувала землю під кущами.
Ірина Петрівна познайомила Наталю зі своєю онукою, коли Оля приїхала. Дівчата чудово порозумілися і разом працювали в саду. Ірина Петрівна теж рвалася до роботи, але її відправляли готувати обід.
Коли Наталя поїхала на своєму велосипеді, Ірина Петрівна почала розпитувати внучку про її справи.
– Все добре, бабусю. Ти про себе тільки не забувай, головне – здоров’я. Тепер я тобі допомагатиму, ось тільки спочатку ремонт з мамою закінчимо в спальні, а то батько на роботі цілими днями, а потім відсипається, він нам не помічник.
– Добре, добре. У мене тепер є постійна помічниця. Я дуже задоволена. Дівчина працелюбна, а головне, у квітах розуміється та любить їх. Вона по пів дня працює, і цього достатньо. І тобі потім роботи вистачить, якщо ми щось не встигнемо, – розповідала Ірина Петрівна.
– Зате яка краса! – милувалася Оля бабусиним садом. – Я пам’ятаю, як у школі до першого вересня у мене завжди були найкрасивіші букети. Від тебе. Такої різноманітності в жодному квітковому магазині не купиш. Спасибі тобі.
– А мені шкода продавати будинок саме через мої квіти. Розумієш? – пояснювала бабуся. – До будь–якої квартирки звикнути можна. Ну, кімната, вона скрізь кімната. А ось квіти… Вони живі. Їх ще виростити треба. На те, щоб кущ зміцнів, треба кілька років праці та постійної турботи.
– Звісно, бабусю.
– А як подумаю, що раптом куплять хату байдужі до квітів люди… Все викопають і викинуть на смітник… І посадять тут картоплю. Так не можу. Поки жива, утримуватиму мій сад. Найму помічника. А вже потім, як хочете…
У бабусі у голосі з’явилися сльозливі нотки. Оля обійняла її:
– Ну що ти. Я теж люблю наш дім. Ось наступного року закінчую навчання і до тебе! Згодна?
– Ще б пак! Ось тільки чи батьки дозволять?
– А я вже доросла, між іншим. Сама можу вибирати, де й з ким мені жити. Заодно і тобі допомагатиму.
Бабуся посміхнулася.
– Правильно. І донька тоді частіше тут з’являтиметься. Все-таки нас тут двоє! Я й дім на тебе відпишу. Якщо ти тут житимеш. Може, й заміж вийдеш швидше.
– Заміж я зовсім не збираюся. З чого ти взяла? – Засміялася Оля. – У мене на прикметі нікого немає. Я вся в навчанні. Ніколи.
– Це діло наживне… Ось я помолюся, і наречений твій з’явиться. І гарний, і добрий, – замріяно відповіла бабуся.
– Ага, як у казці. Принц на білому коні. Приїде прямо сюди до порога, і вклониться мені в ноги… – продовжувала сміятися Оля.
Наступного дня ранок видався ясним. Погода була гарна, безвітряна і день обіцяв бути спекотним.
– Бабусю, я пішла в сад, поки не жарко, – сказала Оля, зав’язуючи хустку. – А ти краще і не виходь сьогодні. Звари свого фірмового яблучного компоту.
Оля саме оглядала граблі і лопати на подвір’ї, як раптом відкрилася хвіртка і на подвірʼя зайшов якийсь хлопець.
Біля себе він котив велосипед.
– Тут Ірина Петрівна живе? – запитав він, дивлячись на Олю.
– Тут… – здивовано пробурмотіла та. – А ви, я перепрошую, хто такий?
– А я – Олександр, – посміхнувся хлопець. – Сестра моя у вас тут працює, Наталка. Вчора заслабла трохи, не може прийти. Ось мене надіслала на відпрацювання. Я нещодавно навчання закінчив, поки шукаю роботу, тому вільний. То можна її підмінити?
Почувши на подвір’ї якусь розмову, з хати вийшла Ірина Петрівна.
Вона глянула на гостя й застигла від несподіванки.
– Треба ж який видний хлопець, – подумала вона, і таємничо посміхнулася.
– Та можна й не відпрацьовувати! – сказала Ірина Петрівна. – Нехай видужує дівчинка. Передавайте їй побажання швидкого одужання. Ось у мене онучка приїхала. Як шкода Наталку… Дуже недобре їй?
– Та все добре, але пару днів треба полежати. Так сказав лікар. Але ж Наталці ви заплатили вже за цей місяць. Тож я попрацюю поки що за неї. Мені це зовсім не важко, – відповів Сашко, все поглядаючи на Олю.
– Ну, якщо так, то я згодна. Ось Оля вам все й покаже, – усміхнулася бабуся і пішла до хати.
Вона тихенько засміялася, згадавши вчорашні слова онуки про принца на білому коні…
…Сашко приїжджав працювати в сад ось уже тиждень. За ці дні він подружився і з Олею, і з Іриною Петрівною.
У роботі вони робили перерву на чаювання і багато розмовляли.
Сашко виявився веселим, начитаним та працьовитим. За ці кілька днів вони впорядкували увесь сад.
– Ох, Наталка засмутиться, – казав Сашко. – Їй тут уже й робити нічого. Ми постаралися.
– Так, бригада з вас вийшла чудова. Просто оновили мій сад, – раділа бабуся. – Такого порядку він давно не бачив. Дякую вам, Сашко.
– Ось що значить міцна чоловіча рука. Хоча Наталя теж дуже старалася! – додала Оля.
– Хороша у вас сімʼя, Сашко. Батьки виростили працьовитих дітей. Це головне. Не пропадете в житті, – похвалила Ірина Петрівна.
– І мені ваш сад дуже сподобався. Рідко тепер у когось стільки краси. Все більше на ринок овочі та ягоди вирощують, та й квіти продають також. А ви, як я помітив, даруєте…
Ось уже кілька разів Сашко відвозив букети своїй слабій сестричці. І цього разу Ірина Петрівна давала йому черговий букет із троянд.
– Ось, Наталі, для гарного настрою. Дякую вам. Але тепер сезон закінчено. Тільки одне в мене до вас прохання залишилося, Олександре, – сказала Ірина Петрівна.
– Яке? Я все зроблю, – відповів Сашко.
– Ось саме справ залишається не так і багато, думаю, тепер ми впораємося самі. А ви приходьте разом із Наталкою до нас просто так. На чай. Ми ж стали друзями? Незабаром мій день народження. Через тиждень. Чекаю на вас неодмінно.
– Дякую, Ірино Петрівно, – подякував Сашко і подивився на Олю.
Оля теж кивала і посміхалася. У них із Сашком уже була маленька таємниця від бабусі. Вчора вони разом їздили у місто в кіно.
Оля поки що нічого не розповіла Ірині Петрівні, але та звісно ж здогадувалася про симпатії молодої пари.
Коли Сашко запросив Олю на чергове побачення, дівчина почала ретельно збиратися, крутячись перед дзеркалом.
– Як там Наталя, що Сашко каже? – раптом запитала її бабуся, а Оля швидко відповіла:
– Все добре вже. Вчора весела така була…
Ось тільки тут Оля й зрозуміла, що проговорилася. Стало зрозуміло, що вона зустрічається щодня із Сашком. Обоє засміялися, і бабуся обійняла внучку.
– Ось тобі й принц на білому коні. Хороший хлопець, і сестричка його теж, – сказала бабуся. – Дай вам, Боже, щастя.
– Бабусю, ми ще так мало знаємо один одного, ну, що ти… – засоромилася Оля й почервоніла.
Але тепер вони не приховували від бабусі, що зустрічаються.
Сашко влаштувався на роботу, але все одно приходив майже щовечора під вікна Олі.
Вони йшли в сад, обходили всі квіти, поправляючи на ходу бутони, що нахилилися, і розмовляючи.
Коли Оля поїхала на навчання, Ірина Петрівна засумувала.
– Як же ж у вас тепер буде із Сашком? Адже тобі ще вчитися цілий рік в місті? А він тут працює… – спитала вона Олю, коли та приїхала на вихідні.
– Бабусю, я ж приїжджатиму щотижня, – говорила Оля.
– І не тільки через мене… – сміялася бабуся. – І це добре.
– Правильно, бабусю. Однак Сашко не хоче чекати. І ми подали заяву…
– Як же ж так?! А навчання?! – занепокоїлася бабуся. – Треба довчитися!
– Я вивчуся, звичайно. Але після весілля переїжджаю з гуртожитку. Навчання у мене пів дня. Я щодня їздитиму в інститут, як на роботу. Нічого страшного.
– Зрозуміло. Я дуже рада за вас, – бабуся обійняла Олю і розплакалася. – Треба ж як рано ти виходиш заміж. Хоча… Я ж у вісімнадцять вискочила. Але то часи були інші. Усі рано одружувалися. І нічого поганого у цьому немає.
Вони почули кроки у коридорі. На порозі з’явився Сашко. Він усміхався, а в руках тримав великий букет білих троянд.
Оля підбігла до нього і обійняла. Вона взяла букет і передала його бабусі.
– Майже як наші, тільки з відтінком жовтого трохи… – захоплено сказала Оля.
– Так, спробую приживити гілочку, може, вийде… – бабуся поставила квіти у вазу.
Потім вона повернулася до Сашка і поцілувала його:
– Вітаю вас, діти мої. Все правильно робите. Якщо є кохання, треба оберігати його, і не розлучатися надовго. Щастя вам!
