З самого ранку в домі Сергія і Галини було галасливо.
Господиня ходила між кімнатами, щось перекладала, або шукала, потім, згадавши, бігла на кухню.
Нарешті вона повернулася у залу, де діловито походжав Сергій, намагаючись довести своїй тещі, що подарунок вона вибрала невдалий.
– Галю, ну скажи, що я правий, – звернувся він до дружини. – Ну навіщо Павлу якісь подушки. Ювілей же ж у нього, а подарунок виходить жіночий якийсь.
– А що, мужики на подушках не сплять хіба? Чи ти, Сергію, на підлозі спиш? – запитала теща, сидячи на дивані. – Ганно, дружина Павла, ось днями хвалилася, що квартира у них нова, велика квартира, невже не знадобиться такий подарунок? Я і покривало на двоспальне ліжко купила. Багатий виходить подарунок.
– Та все одно ми для них «бідні родичі», – махнув рукою Сергій.
– Ой, та що ви мені голову морочите з цим подарунком, – обурилася Галина, двоюрідна сестра Павла, який у суботу відзначав ювілей. – Завтра вже їхати, а в мене нічого не готове. У салон краси через вас не встигаю.
– Ти ж учора ходила, – здивувався Сергій.
– То це вчора було, а ще сьогодні ввечері треба.
– Ну, а подарунок як? – не вгавала теща. – Скажи, дочко, що правильно я зробила.
– Ви мамо, завжди випросите підтримку, – сказав Сергій.
Він називав тещу мамою, але на «ви».
– Гаразд, не чіпляйся, – зауважила Галя. – Що вже тепер, може подарунок і не дуже для них, але вже який є, знадобиться в їхній великій квартирі.
– А я що казала? – підбадьорилася Ніна Іванівна. – Даремно я по магазинах ходила, чи що, шукала, вас намагалася розвантажити від турбот, вам же ніколи вічно.
– Дякую вам, мамо, може вклонитись ще? – єхидно сказав зять.
– Тату, не сварися з бабусею, – втрутилася старша дочка Віка. – У неї тиск.
– Ага, як уроками мене завантажувати, так ніякого тиску! – вставив свою думку молодший син господарів будинку.
– А ти, Артеме, помовч, тебе не питали, краще б ти вчився добре, тоді й не треба було б навантажувати уроками, – строго сказала Галя. – І взагалі, не твоя це зараз справа.
Песик Дейк, який спостерігав за всіма, весело загавкав.
– Ось у тебе ще не питали, – зауважив Сергій. – Артеме, бери Дейка і йди до себе, ми тут самі все вирішимо.
– Ні, ну якщо вам не подобається подарунок, – теща почала з образою розглядати покривало. – То й не треба мені ваших грошей, до того ж Павло – мій племінник.
– І мій двоюрідний брат, – відповіла Галя. – Тож не треба, мамо, напружувати обстановку, я й так вся на нервах.
– Хто напружує? Я чи що? Ми ж радилися, що купити. ви сказали в один голос: купи, мамо, на свій смак!
– Ну, поквапилися ми зі смаком, – зауважила Галя. – Якщо вже на те пішло, то вони – солідні люди. Це вже не той Павлик, що гусей по селі пас, це вже Павло Григорович. При посаді, у них і гості особливі. А я тут через вас ще не зібрана. В які віки у пристойну компанію нас запросили.
– Ну так, ну так, – буркнув Сергій. – За п’ять років вперше запросили, а то й знатися не хотіли.
– Ну, що ж нам, образи сто років пам’ятати?
Ніна Іванівна продовжувала ще щось казати про подарунок, і не помітила, як Дейк, проігнорувавши Артема, бавиться з покривалом і подушками.
– Ану кинь! – наказала Галя. – Мамо, ти що, не бачиш, собачка покривалом бавиться?
– Ой, Господи! – Ніна Іванівна ахнула, помітивши зіпсований подарунок.
– Артеме, я тобі що сказав?! – почав галасувати Сергій. – Чому не повів Дейка?
Артем влетів у кімнату.
Песик винувато пішов у куток.
Теща притиснула покривало до себе і розплакалася. Тихо так, майже беззвучно, наче сили залишили її. Усім своїм виглядом вона показувала, що все пропало.
Сергій винувато глянув на тещу. Стало шкода її.
– Ну, годі вам, мамо, це ж всього лише ганчірка, є ж вихід зі становища…
Ніна Іванівна мовчки встала, взяла коробку з голками та нитками, також мовчки сіла й смиренно стала штопати.
– Мамо, ну все вже, це ми дарувати не будемо, подушки тільки залишилися, та ще щось купимо, – сказала Галя. – Та й взагалі, вони люблять речі дорогі, ти ж знаєш. Особливо Ганна.
Усі притихли, сівши, хто на диван, хто в крісло.
– Мамо, а де моя сукня. Ну та, яку я у Львові купила? – запитала Віка.
– А тобі навіщо?
– Що за питання? Адже я теж іду.
– Не знаю, Ганна нічого на рахунок тебе не говорила.
– Усю сім’ю покликали, значить і мене! Чи дорослу вже дівчину вирішили не запрошувати?
– Ой, а я навіть не спитала, чи вони про нас з татом говорили і про маму, а про дітей якось промовчали.
– А я? – вигукнув Артем. – Я йду?
– Ну, дітям точно нічого робити, – сказав Сергій. – Віка, гаразд, доросла вже, а тобі необов’язково.
– Подумаєш! Я тоді вдома буду. Значить, граю на комп’ютері, скільки хочу!
На кілька секунд запала тиша, ніби настав перепочинок після суперечки…
Раптом голосно задзвенів телефон. Всі аж стрепенулись від несподіванки.
Галя взяла в руки мобільний і застигла.
– Ганна дзвонить! – сказала вона. – Тихо будьте всі…
Галя взяла слухавку.
– Так, Ганнусю, привіт, – промовила вона. – Готуємось, готуємось, завтра до вас виїжджаємо.
– Так-так, добре, ми чекаємо на вас, – відповіла голосно Ганна. – Я ось що подумала…
Усі прислухалися, що говорить Ганна, й оторопіли від почутого.
– Ви краще нам грошима… – казала вона. – Так практичніше, а то подаруєте нісенітницю якусь. Ну, сама розумієш, навіщо нам щось непотрібне?
Райдужний вираз обличчя Галі змінився на сумний, наче за вікном було безпросвітно-сіре небо. Вона кивнула головою:
– Так звичайно.
– Ну і Сергія там попередь, щоб анекдоти свої не розказував. Ти ж розумієш, які у Павлика гості? Люди поважні…
Галя щосили притискала телефон до вуха, але голос Ганни все одно було чути. Попрощавшись, вона поклала слухавку і винувато подивилася на чоловіка та матір…
Ніна Іванівна ще більше знітилася і продовжувала монотонно штопати покривало.
Сергій з досади потер шию, потім різко сів на диван поруч із тещею.
– Мамо, ви підніміть руку. Ось так. Вище, а тепер опустіть і скажіть:
– Ну й гаразд!
– Та знаю я цей трюк, – сумно сказала Ніна Іванівна.
– Одним словом, киньте ви все це, подаруємо грошима, чули ж! – запропонував Сергій.
– Ну а ти, дочко, що сидиш? – спитала Ніна Іванівна. – Красу ж хотіла наводити.
– Та щось перехотілося, взагалі настрою немає на цей ювілей іти. Сергій має рацію – як були ми бідними родичами, так і залишилися ними. Бач, «нісенітницю подаруєте». Могла б і раніше сказати, що грошима треба…
– Та годі тобі, Галю, я не ображаюся, весь вечір мовчатиму, ніяких анекдотів…
…Наступного дня серпневий суботній ранок порадував сонечком.
Всі бігали по кімнатах, спішно збираючись. Дейк гасав слідом, радісно гавкаючи.
– Ох ти ж який, зрозумів, що на дачу збираємося, – сказав на ходу Сергій, і песик ніби зрозумів його, підстрибнув, показуючи всім виглядом, що радий майбутній поїздці.
– Ну ось, через вас без компʼютера залишився, – засмучено заявив Артем, хоча поїздці на дачу, він теж був радий.
– Мамо, ну куди ви з подушками? – бурчав Сергій. – Мені через ваші подушки, в дзеркалі нічого не видно.
Але теща вперто тягла невдалий подарунок у машину.
– Хай на дачі будуть, а то все старе на дачу веземо. На новому краще спати.
– Бабусю, тоді тримай їх, – бурчала Віка.
– Ага, мені тільки не заважайте своїми подушками, – підтакував Артем.
– Треба було в багажник запхати, – запропонувала Галя, сівши на передньому сидінні.
– Так нікуди, набрали, як на весілля! – сказав Сергій.
– Ох, діти, чи все ж таки правильно ми зробили, що гроші Павлу надіслали, а самі не поїхали? – журилася Ніна Іванівна.
– Мамо, годі вже, вчора все обговорили, – Галя, обернувшись, нагадувала про вчорашню розмову. – Сама ж чула: «нісенітниць не дарувати, анекдоти не розказувати», ніби ми не родичі зовсім, а з дикого лісу, в ресторанах ніколи не були.
– До речі, Галю, щодо ресторану, – згадав Сергій. – Ти ж все-таки готувалася, в салон краси ходила. Та й взагалі, одним словом, наступного тижня знайдемо привід і підемо з тобою в ресторан!
Він глянув на дружину, посміхнувся і підморгнув:
– Чого така краса пропадатиме.
– Та годі тобі, сходимо якось, – вона зітхнула. – Звичайно, не так я думала брата привітати. Ну ось довелося, як і просили… Тому гроші на картку ми надіслали, зателефонували, привітали та й відмовилися від поїздки, щоб не почуватися в них, як у чужій тарілці. Та й дійсно, на дачі ми давно не були, там усе заросло, мабуть…
– Траву я покошу, – пообіцяв Сергій.
Дейк радісно гавкав.
– Не підтакуй, помічнику, – сказав водій, ніби песик розумів людську мову…
…Дача в них була невелика, але добротна, засаджена картоплею та всякою зеленню.
Вона зустріла їх пахощами квітів, які Галина з любов’ю вирощувала.
Повітря, зранку свіже, з ароматом трав і з запахом дощу, що пройшов уночі, миттєво забирало втому, бадьорило і налаштовувало на бажаний відпочинок.
– Привіт, сусіди! – гукнув Віктор Петрович, пенсіонер, який разом з дружиною все літо жив на дачі. – Давно не приїжджали. Ви на відпочинок?
– І на відпочинок, і на роботу, – сказала Ніна Іванівна.
– Ну, з такої нагоди шашлики у нас сьогодні. Гуляємо?
– Ну, так і у нас шашлики, – відповів Сергій. – Заходьте з дружиною, посидимо, поговоримо.
Найближчої години дача ожила. Чулося постукування, брязкіт, шум води, гавкання Дейка і вигуки Артема.
Після обіду, під яблунею, накрили стіл, що ряснів зеленню, червоним солодким перцем, і приваблював ароматом шашликів.
Віктор Петрович з дружиною Любою принесли кошик своїх частувань, і, сівши, дружно обговорювали нинішній урожай.
За кілька годин сусіди затягли пісню, Сергій із Галею приєдналися…
…А ще за кілька годин Ганна з Павлом, відсвяткувавши ювілей, проводжали гостей, журячись, що ті так рано розходяться.
Всі люди ділові, зайняті, і, як говорила Ганна, поважні й потрібні, галантно прощалися і залишали ресторан.
Все пройшло, як казала Ганна, на рівні: тихо, мирно, гідно.
І тільки Павло Григорович був невеселий. Навіть нова посада – комерційний директор – не тішила його.
– Все-таки недобре вийшло, – сказав він дружині, коли всі роз’їхалися. – Вони ж родичі нам, давно не бачилися, а тут такий привід – ювілей. Даремно ти сказала, щоб «нісенітниць не дарували», яка різниця. Діло ж у спілкуванні. Тітка Ніна – рідна сестра батька, вони дружні були з дитинства. А зараз, коли батьків немає, особливо хочеться побачитись…
– Павлику, а що я такого сказала? Усі практичні люди так роблять, та й цей Сергій, чоловік Галі, зі своїми анекдотами, як минулого разу. Пам’ятаєш?
– Та й добре, послухали б уже, – сумно зауважив Павло.
– Ну, слухай, ніхто їм не відмовляв, могли б і приїхати, а вони, бачте, причину знайшли – терміново на дачу їхати. Ні, ну, якщо хочеш, подзвони їм.
– І подзвоню! – Павло взяв телефон.
У слухавці почулися веселощі – чути було, як співають пісню.
– Алло, слухаю! – відгукнулася Галя.
– Ось бачиш, – прошепотіла Ганна. – Веселяться, їм і без нас не сумно.
– Галю, ну ось даремно ви не приїхали, – сказав Павло.
– Дай слухавку! – Сергій забрав у дружини телефон. – Здоров, Павлику! З ювілеєм тебе ще раз! А ви що вже закругляєтеся? А-а-а, гості розійшлися. Слухай, бери дружину, викликай таксі і давай до нас на дачу. Так-так, продовжимо відзначати ювілей. А що такого? Он Галя з матір’ю теж кличуть, ви ж не були у нас на дачі жодного разу, давайте до нас, ну не вагайся, Павлику!
– Ти зовсім, чи що?! Яка дача?! – Ганна обурювалася, почувши таку пропозицію.
Але найбільше її обурила рішучість чоловіка, поїхати, не дивлячись на ніч, на якусь дачу.
– Ганно, ще весь вечір попереду, я з цими гостями навіть не повеселився нормально. А там весело. То ти їдеш, чи ні?
…Таксі під’їхало за вказаною адресою приблизно за годину. До цього часу вже була готова чергова порція шашликів та запечені овочі. Ніна Іванівна спішно прибирала в будиночку, поправляючи фіранки.
Ганна, вийшовши з машини в довгій сукні і крислатому капелюсі, з побоюванням озирнулася навколо.
– А ось каблуки залиш, хай ноги відпочинуть, – порадила Галя. – Краще босоніж по траві – задоволення незрівнянне.
– Павлику! – Ніна Іванівна обійняла племінника, поцілувала його.
– Тітко Ніно, як я радий, що бачу тебе, всіх вас бачу.
– Проходьте. І одразу за стіл, – розпорядився Сергій.
– Ну, ви даєте! У вас тут крутіше, аніж у ресторані, – здивувався Павло.
– Так, у кого тут ювілей? – сусід Віктор Петрович прийшов із черговим кошиком, наповненим овочами та фруктами.
– Дача є? – запитав він збентежену Ганну.
– Ні, не маємо, нам, знаєте, ніколи…
– Ну тоді тримайте, це вам!
– Беріть, беріть, – сказала його дружина Люба. – Це наше, самі виростили.
Сівши за стіл, Ганна зворушилася. Після ресторану, де все було красиво, але як у сповільненому кіно, все урочисто, трохи манірно, тут, на природі, їй стало так приємно від повітря і від привітного прийому.
– Знаєте, мені це нагадує моє дитинство, коли батьки до сусідів ходили, а сусіди до нас, – зізналася вона.
А потім, присунувшись до Галі, винувато прошепотіла:
– Я вчора зайве сказала, ну щодо подарунка, не треба було говорити…
– Та облиш ти, проїхали, їж, давай, свої всі, рідня все-таки…
У маленькому будиночку Ганна розгледіла новенькі подушки і покривало, яке Ніна Іванівна купила їм у подарунок.
Але про це Ганна, звісно, не знала.
Приємне забарвлення їй сподобалося, і вона замилувалася обновками.
– Які милі подушечки у вас на дачі, – сказала Ганна.
– Що справді, подобаються? – зраділа Ніна Іванівна.
– Навіть дуже подобаються!
Ніна Іванівна з гордістю глянула на дочку і зятя, ніби говорячи:
– Ось бачте, а ви до мене сварилися за подарунок!
А потім були пісні. І анекдоти від Сергія. І всі сміялися. А Павло найголосніше.
Виїжджати зібралися вже за північ.
– Залишайтесь, – запропонувала Галя.
– Та поїдемо додому, і так добре погуляли. Але обов’язково приїздіть до нас у гості! – попросила Ганна.
– У мами скоро ювілей, тож заздалегідь запрошуємо, – сказала в свою чергу Галя.
– Ой, тепер думатиму, що подарувати, – посміхнулася Ганна.
– А ти не думай, що подаруєте, то й гаразд, – зауважила Галя.
Вже коли вони їхали нічним містом, Павло сказав:
– Таке свято шикарне вийшло, а все завдяки Сергію і Галі. А ти все: «бідні родичі, бідні родичі». Ніякі вони не бідні, вони веселі і добрі, а значить багаті…
…Глибокої ночі вся родина спала на дачі, вмістившись у невеликому, але затишному будиночку.
І тільки песик Дейк іноді піднімав голову, прислухаючись до сторонніх звуків…
