– Нічого собі ти Надя даєш, – сусідка Люда підібгала губи від образи та обурення. – І давно ти перестала зі старими знайомими спілкуватися?
– Не зрозуміла, – Надія поставила принесені з магазину пакети з продуктами прямо на підлогу під’їзду біля своєї квартири. – Що за натяки? Кажи прямо!
– А що говорити, – Люда все ще продовжувала ображатися. – Навіть не сказала, що теж у «Лісовій пісні» відпочиватимеш!
Надія дивувалася. Яка «Лісова пісня». Так, є такий санаторій у їхній області, але вона там, років так двадцять тому востаннє відпочивала. Тоді ще її Михайло живий був.
Змахнувши непрохану сльозу від спогадів про чоловіка, Надія нарешті відчинила двері своєї квартири і скомандувала Люді:
– Давай, заходь, розповідай, коли і де що сталося!
Люда не змусила на себе довго чекати і шмигнула в затишну квартиру Надії, і поки господиня ставила на плиту чайник і діставала печиво та цукерки, до майбутнього чаювання, розглядала інтер’єр кухні.
– О, а це хто тут у тебе на портреті? Батьки, мабуть?
– Вони, – Надія нетерпляче осадила цікаву сусідку. – Давай, викладай, що там у цьому санаторії трапилося?
– Та що-що, – Люда шморгнула носом. – Тебе я там бачила, ось що!
Виявляється, Людмила вирішила поправити своє здоров’я. Все-таки вік, а з ним супутні недуги, як відомо, приходять, ось вона і придбала путівку в ту саму «Лісову пісню».
– Всього десять днів там провела, а полегшало відразу!
– Ти мені давай не рекламу роби, а ближче, так би мовити, до справи підбирайся, – зупинила Людмила. – Як ти могла в санаторії мене бачити, якщо я вдома всі ці дні практично сиділа?
– Їй-богу клянусь, ти це була!
А справа була така. На третій день свого щасливого перебування в санаторії. Людмила після процедур блаженно крокувала доріжкою і милувалася навколишньою природою. Хоч і початок весни, але сніг уже зійшов, сонечко світить, і від того, що попереду спекотне літо, на душі у неї ставало теж спекотно. Дача, город, до того ж, поправивши здоров’я, всі ці дачні навантаження дадуться легше.
– І раптом тією самою стежкою, назустріч мені ти крокуєш! Правда. Я спочатку засумнівалася, що то ти. Ще подумала, де Надя таке класне пальто придбала, дуже вже тобі пасує. Зраділа. Думаю, зі знайомою відпочивати все веселіше буде. Кинулася до тебе назустріч, а ти подивилася на мене, як на дивну якусь, щось там буркнула собі під ніс, і ходу від мене. А потім я тебе більше не бачила. Розповідай, до кого приїжджала? Може, хтось у тебе завівся?
– Та нема в мене нікого, – задумливо промовила Надія. – І в санаторії я ніякому не була.
– Ну, як дві краплі схожа. Той самий зріст, вік, фігура. Одяг, правда, інший, але стиль – точно твій. А, стривай, у тебе волосся коротше.
Людмила задумалася: не могло ж за тиждень у сусідки волосся майже на 10 сантиметрів відрости!
Люда ще щось говорила, але Надія її вже не слухала. Ледве переконавши сусідку, що зустрічаються на світі люди практично близнюки, нарешті відправила її додому.
– Алло, тітко Зіна, – Надія набирала знайомий номер. – Ти вдома? Можна я до тебе через годинку забіжу?
Зіною звали молодшу сестру мами Наді. Мами не стало дуже давно, практично молодою пішла, щойно сорок виповнилося, слідом за нею пішов тато. А ось тітка Зіна, слава богу, жива. Хоч і під дев’яносто років бабусі, але міцна ще.
Надія, з’явившись до коханої тітоньки, і почала без передмов:
– Я все знаю. То була правда?
Тітка Зіна, глянувши на племінницю, зрозуміла, що все заперечувати марно, тож кивнула головою.
– Значить, мама правду перед відходом сказала, що маю сестру-близнючку? Чому вона так вчинила?
Літня жінка не стала допитуватись, звідки Надія дізналася правду. Вона просто розповіла про сімейну драму.
Зоя, Надіна мама, вийшла заміж рано. З майбутнім батьком Наді й зустрічалися всього нічого, якихось два тижні, а потім заяву до ЗАГСу віднесли. А за сім місяців у Зої донька народилася.
– Тоді правила суворі були – до весілля ні-ні. Ось всі й вирішили, що ти недоношеною була. Важила трохи більше кілограма, маленька, слабенька, сказали, що шансів мало. Що твій батько не зробив, щоб тебе виходити, але на ноги поставив! І життя ж прожила, на пенсію вже, он, вийшла. Дай боже і до моїх років дотягнеш!
Проте лише Зіна знала, що Зоя ще до зустрічі з батьком Наді вагітною стала. А за нього вийшла, щоб сором свій приховати.
– Батько твій нічого не знав, він дуже любив твою матір і свято вірив, що вона носить його дитину. А насправді у Зої двійня народилася і в певний термін.
У пологовому будинку Зоя дуже сильно плакала і переживала, що народила не від чоловіка, а від негідника і дуже не хотіла дитину, а тут відразу двоє!
– Ти слабенькою народилася, а сестричка твоя – міцною. Ось Зоя і написала на неї відмовну. Підговорила лікарів, щоб про це чоловік не дізнався. А тебе взяла, сподіваючись, що ти довго не протягнеш, і сором буде прихований.
Надя, слухаючи тітку, плакала. Як так? Виявляється, мама її не злюбила ще до народження, але потім стала справжньою люблячою матір’ю, що оберігає свою єдину доньку. А тато так і зовсім ладен був носити її на руках!
– Як ти знаєш, більше у твоїх батьків не було дітей. А Зоя, бідна моя сестра, до кінця своїх днів докоряла собі за ту, віддану комусь дівчинку.
Надія зітхнувши розповіла тітоньці історію про свого двійника, якого зустріла в санаторії її сусідка. Все сходилося – і місцезнаходження, і вік, і зовнішність. Якщо Люда стверджує, що та незнайомка була її копією, то так воно і є. Люда всі-всі дрібниці помічає, навіть довжину волосся запам’ятала, і пальто, якого у Надії точно ніколи не було.
– Ну що, шукатимеш ту жінку? – Запитала тітка Зіна.
– А навіщо? – Зітхнула Надя. – Життя вже прожите, батьків немає на цьому світі. Навіщо минуле ворушити?
Можливо, вона й мала рацію, але це її вибір, і їй із цим жити.
