Михайло не був вірним чоловіком. Ні, не те щоб він “не пропускав жодної спідниці”, але що був людиною, що захоплюється – це так. Сімейне життя ненадовго приструнило його, але через кілька місяців після весілля Михайло знову взявся за старе.
– Я ж чоловік! – з гордістю хвалився він друзям. – Можу, як кажуть, собі дозволити. І потім, я ж до дружини повертаюся завжди.
Друзі розумно кивали головою. Якщо щоразу повертається до дружини, воно, звичайно, і за зраду не вважається.
Ліля чоловіка любила і нічого не підозрювала. Вона щиро вірила чоловікові, який «затримувався на роботі» і частенько проводив вихідні поза сім’єю. Сама вона після заміжжя повністю поринула у турботи сім’ї та виховання дітей і не втомлювалася радіти, що чоловік сам дбає про фінансове благополуччя сім’ї.
– Михайло дуже втомлюється на роботі, йому треба відпочити, а діти галасують, – поїхавши на час відпустки чоловіка до батьків, пояснювала Ліля. – Відпустка всього тиждень, нехай відіспиться.
Але Михайло в такі дні часу даремно не втрачав, а пропадав у нічних клубах і продовжував доводити собі, що він ще дуже нічого. Правду кажучи, зовні Михайло був не в кращій формі: промітний живіт, сутула спина і худорляві руки. Все це разом не можна було назвати чоловічою красою. Але враження на жадібних незнайомок справляло інше. Дорогий телефон, хороша машина і правильний парфум – поєднання цих трьох складових не залишало байдужими самотніх дівчат, з якими Михайло крутив романи.
І якщо раніше він хоча б не дозволяв собі приводити нових приятельок додому, то цього разу все пішло не за планом. Ліля вкотре поїхала у гості до батьків, прихопивши із собою дітей. На радощах Михайло перебрав трохи зайвого і… Прийшов в себе лише вранці, у своїй квартирі, обійнявшись із чарівною блакитноокою незнайомкою на подружньому ложі.
Дівчину звали Вікою, і їй було лише двадцять два. На тлі тридцятип’ятирічної Лілі, яка втратила після пологів дівочу фігуру, Віка була немов ніжна квітка. Михайлу навіть на думку не спало, що він робить щось не те, привівши коханку додому. Цілий тиждень парочка не виходила зі спальні, і лише надвечір неділі чоловік згадав про сім’ю. І то не про Лілу, а про дітей.
– Ти її любиш? Дружину? – закотивши очі, запитувала томним голосом Віка.
– Ти що, звісно, ні, – впевнено відповів Михайло, ніби їх із Лілею не пов’язувало десять років шлюбу. – Лише через дітей живемо. Хлопчикам потрібний батько. Живемо, наче сусіди з нею.
– Навіть не спите? – уточнювала Віка, ковтаючи нехитрим поглядом чотирикімнатну квартиру і приміряючи на себе роль господині.
– Ні звичайно. Я б вже давно розлучився, та просто Ліля нездужає дуже. Прогнози невтішні. Куди я її, на вулицю, чи що, виставлю, – обманював Михайло відчайдушно. – Тим більше, що вона навіть не працює, за мій рахунок живе.
Віка замислилась. Нелюбима слаба дружина на утриманні – те, що потрібно, якщо хочеш закріпитися у Києві.
– Взагалі-то я думала, ти на мені одружишся, після того, що в нас було, – заплескала очима дівчина. – Ти ж розлучишся?
– Обов’язково, – пообіцяв Михайло. – Хоча думаю, до цього не дійде, адже дружина дуже нездужає.
Поки не приїхала Ліля, він швидко винайняв дня коханки квартиру в сусідньому під’їзді. Тепер можна було не шукати місця для зустрічей із незрозумілими дівчатами, адже Віка була завжди під боком. Зрозуміло, розлучатися він не збирався, адже знайти таку господарську та мудру дружину, як Ліля, було б непросто. Так, у їхній родині давно не було пристрасті, але хіба це головне для сім’ї? Зате у нього завжди були випрасувані сорочки, гаряча вечеря та налаштований побут. Віка, що не нюхала сімейного життя, просто не могла цього дати, і тому Михайло придумав тримати дівчину на правах постійної коханки.
Ліля нічого не помітила. Або вдала, що не помітила. Михайло перевів дух, коли після приїзду дружина, як завжди, зайнялася вечерею, а потім в’язанням – Ліля захоплювалася роботою спицями. Сам собі він пообіцяв, що більше ніколи так необачно не приводитиме жінок додому. Але Віка виявилася не такою простою, як могло здатися на перший погляд. Дівчина другий рік активно вела пошук багатенького чоловіка, і вперше з нею стався такий успіх. Чотирьохкімнатна квартира майже на Хрещатику – це і є щастя. Якщо все трапиться як треба, і законна дружина від’їде в інший світ, а дітей вдасться сплавити до бабусь, то Віка справді стане тут господинею. І Віка виробила свій план дій.
Спочатку спробувала з’ясувати, що собою представляє Ліля. Віка була збентежена, побачивши замість немічної жінки цілком собі молоду та доглянуту даму на яскраво-червоному позашляховику. У той момент у дівчини навіть закралися сумнів – чи не обманув її Михайло, розповідаючи казки про слабу дружину.
– Ну що ти, кохана, – заспокоїв Віку Михайло. – Просто я плачу величезні гроші за її процедури. Найкращі спеціалісти займаються здоров’ям Лілі. Не можу ж я пустити її здоров’я на самоплив, у нас діти.
– Який ти порядний! – Захопилася Віка, подумки посадивши себе за кермо авто Лілі. – І щедрий. Такий автомобіль купив дружині.
– Це просто подарунок. Загалом автомобіль це не розкіш, а засіб пересування, – обійняв кохану Михайло.
Минув місяць, а потім ще півроку. Віка вимотувала себе у спортзалі та сиділа на дієтах, щоб виглядати на всі сто. Михайло заходив до неї після роботи, і Віка всі зустрічі відпрацьовувала на найвищому рівні – їй хотілося, щоб той навіть не думав проміняти її на іншу коханку. Але Михайло і не збирався нічого міняти, його все влаштовувало. Він навіть перестав підтримувати розмови з Вікою про спільне майбутнє. Ображавшись, Віка вирішила взяти ініціативу до своїх рук. Для початку слід було завагітніти. Із цим проблем не виникло, і вже через кілька місяців Віка втішила коханого новиною про майбутнього спадкоємця.
– Що? Як так? – захвилювався Михайло. Діти на стороні зовсім не входили до його планів.
– Звичайно, – знизала плечима Віка. – Від кохання бувають діти. Ти ж дорослий хлопчик, невже не знаєш?
– Знаю, – ковтнув Михайло. – Але я вже маю двох дітей. І більше мені якось не потрібно.
– А я не маю, – усміхнулася дівчина. – Тепер ти нарешті розлучишся з дружиною, і ми зможемо побудувати свою сім’ю. Тим більше, у нас скоро буде дитина. Я все придумала. Можна твою дружину відправити до батьків разом із дітьми, адже вона й так туди часто їздить. У селі свіже повітря та річка, ти сам казав. А ми поки що ремонт зробимо у твоїй квартирі, дитячу обладнаємо. Взагалі, в майбутньому твоїх хлопчиків можна назовсім до бабусі відправити, коли дружини не стане. Хочеш, я сама поговорю з твоєю Лілею, поясню, що ти її не любиш?
Від думок про майбутню розмову Віки з Лілею у Михайла ледь не підкосилися ноги.
– У сенсі поговориш? Я сам поговорю, – промимрив Михайло. – Не вздумай нічого робити.
– Ти такий нерішучий, – усміхнулася Віка. – Я й не думала, що ти такий у мене.
– Пообіцяй, що ти не дзвонитимеш Лілі. А що, процедуру вже робити пізно?
Віка похитала головою і спохмурніла – невже цей негідник і справді думає, що вона завагітніла для того, щоб втратити шанс вийти заміж за багатого чоловіка? Дівчина пообіцяла, що не дзвонитиме дружині, але насправді вирішила по-іншому. Вона просто підстерегла Лілю, коли та поверталася з крамниці, і підійшла до неї на вулиці.
– Ви ж Ліля? Я Віка, – зарозуміло і рішуче почала вона розмову, навіть не спромігшись привітатися. – Хочу вам сказати, що Михайло вас не любить і живе з вами лише через дітей. А в нас із ним кохання, і скоро буде дитина.
Ліля здивовано глянула на незнайомку.
– Дитина? Ви взагалі хто?
– Так, дитина, – з викликом відреагувала Віка, випнувши вперед плоский живіт. – Тож відпустіть Михайла і дайте йому розлучення. Тим більше ви важко занедужали, і вам уже недовго залишилося. Не тримайте його. Він і так, добра душа, вас шкодує, ще й на процедури гроші дає.
Від подиву Ліля не могла сказати жодного слова і лише присіла на лаву.
– І на що ж я занедужала, смію спитати? – Уточнила Ліля.
Віка не відразу знайшла, що відповісти, адже Михайло не говорив нічого конкретного.
– А Михайла я відпущу, можете не сумніватися, – продовжила Ліля, трохи прийшовши в себе. – Справді, як не відпустити такого порядного чоловіка.
Задоволена собою, що спромоглася так легко і просто вирішити питання з дружиною, Віка пішла додому. Потрібно було збирати валізи, адже їй з майбутнім малюком незабаром мав відбутися переїзд до нової квартири.
Але не минуло й години, як двері з тріском відчинилися, і на порозі з’явився недбалий коханець.
– Ти що наробила? Я тобі сказав не казати нічого Лілі!
Його було неможливо впізнати – перекошене від обурення обличчя, руки, що тряслися… Було зрозуміло, що він вже був у курсі того, що Віка поговорила з Лілею.
– Що наробила? – якомога спокійніше відповіла Віка. – Поговорила з твоєю дружиною. Вона, до речі, нормальна, погодилася на розлучення з тобою. Де вона житиме з дітьми, у селі?
– Ох ти й не розумна! – вигукував Михайло. – Квартира належить тещі, я там навіть не прописаний! А ще, з твоєї ласки, мене сьогодні виставили з роботи! Директор – батько Лілі, він тепер і знати мене не хоче. Думаєш, мене кудись візьмуть тепер на гарну зарплатню?!
Віка сіла на ліжко. Тільки зараз вона почала усвідомлювати масштаби того, що наробила.
– Тобто ми не переїжджаємо? Я взагалі не знала, що ти бідний. Стала б я від тебе вагітніти!
– Переїжджаємо! – вигукнув до неї Михайло і, сівши, затулив обличчя руками. – Так, переїжджаємо. На вулицю. Мене просто виставили, адже все належить Лілі. Навіть валізу не дали зібрати.
На невірного чоловіка раптово зійшло усвідомлення, що все, чого він досяг у житті – це все завдяки Лілі та її батькам. А він цього не цінував і просто ставився до дружини, як належного, а до фінансового благополуччя – як зрозумілого факту. Тепер він мав довести Вікторії і, перш за все, самому собі, що він чогось може досягти сам. А ця справа дуже непроста.
