Віра Аркадіївна поверталася з цвинтаря, витираючи сльози на зморшкуватих щоках.
Нещодавно вона домовилася з робітниками, що ті почистять, пофарбують могилку батьків та чоловіка. Підстрижуть траву, приведуть все до ладу.
Самій робити це не під силу. Чоловіки так і зробили, роботою Віра Аркадіївна залишилася задоволеною.
А ось вартістю робіт зовсім ні…
Коли вона звернулася до них два тижні тому, їй озвучували ціну, посильну самотній пенсіонерці – усю зиму по копійчині відкладала, щоб улітку зробити останній притулок близьких охайним.
А сьогодні раптом вартість зросла. Вона намагалася пояснити їм, що договір був про іншу ціну, але куди їй!
Чоловіки перераховували виконані роботи, та іноді так хитромудро і швидко, що вона не встигала за перебігом їхніх думок.
Говорили, що спеціально заради неї їздили на оптову базу по фарбу, тому що на стару, яка була в них, не накладалася.
Наводили ще якісь аргументи, та так наполегливо, що вона сама не помітила, як погодилася сплатити іншу суму.
А ціна зросла рівно на половину її пенсії, яку вона вчора тільки отримала і одразу сплатила комунальні платежі.
І тепер від неї залишилося зовсім мало. Хіба що на хліб. Від масла цього місяця доведеться відмовитися.
Жінка брела алеєю цвинтаря, і ніяк не могла вгамувати сліз.
Було прикро, що не змогла наполягти на своєму – рішучістю та вмінням аргументувати вона ніколи не відрізнялася. Жаліла себе, уявляючи, як важко буде протягнути цей місяць.
А ще її не залишала думка, що її обманули. Або, як каже нині молодь, «розвели». Дуже красномовними були погляди, якими обмінювалися чоловіки. Надто вже багато аргументів наводили вони.
А вона… Вона навіть не сказала, що в неї до наступного місяця залишилося зовсім мало грошей. Але ж могла!
І може тоді вони зглянулися б над нею. Але ні, Віра Аркадіївна не така – надто мʼяка.
Всі і раніше користувалися цим, але коли живий Іванко її був, то вона ставала за його спиною. Але Іванка вже два роки немає з нею…
У Віри Аркадіївни була ще й дочка. Але стосунки між ними були складними. І Марина вже кілька років живе за кордоном. Матері дзвонить раз на місяць і то ніби з ласки. Постійно наставляє матір, вчить життю.
Віра Аркадіївна не сперечається, усно з донькою погоджується, але в собі знає, що не зможе «качати права» ні в поліклініці, ні в суперечках із сусідами.
Така вже вродилася, і зараз у сімдесят змінитися не зможе.
Напевно, якщо вона попросить грошей у Марини, та надішле. Але тоді доведеться пояснювати, як так сталося, що вона залишилася без грошей.
А винести закиди від дочки вище за її сили. Позичати у когось незручно. Майже у всіх подруг пенсія невелика. Та й віддавати потім треба, а з яких грошей? Так і наступної пенсії не побачить.
– Господь допоможе, не покине, – сказала вона сама собі, вже дійшовши до автобусної зупинки.
До хати ледве дісталася. Сил вистачило тільки на те, щоб вимити руки, переодягнутися та випити чаю з пряником.
Два дозволити собі не могла, пам’ятаючи сьогоднішню подію.
Віра Аркадіївна лягла відпочити, і хоч у голові й крутилися неприємні думки, душа так само плакала, але їй вдалося заснути.
Наснився покійний чоловік. Ніби дивиться він на неї, і сміється.
– Ну що, – каже. – знову вляпалася в історію? Не плач, я тебе не кину.
Таким і за життя був її Іванко – всі проблеми обертав на жарт.
Тільки вона знала, чого йому варто було часом вирішити проблему, яка виникала. Може тому серце й не витримало – все життя він прикривав сімʼю.
А вона тільки й могла, що гладити його по сивому волоссю, коли він стомлений клав голову їй на коліна. Пощастило їй із чоловіком…
…Віра Аркадіївна прокинулася рано, п’ятої ще не було. Помолилася за чоловіка, за батьків, і вирішила, що правильно вона вчинила, віддавши робітникам гроші.
Якщо обманули, то нехай це на їхній совісті залишиться, зате могилки прибрані, і душа її спокійна.
Пішла вона на кухню, відкрила шафки, оцінюючи запаси.
Ну що ж, як не шикувати, то до наступної пенсії вистачить.
Олія ось тільки скінчилася, і борошна немає. Але нічого, впорається…
У морозилці курка – якщо її розділити на частини, та зварити наваристий бульйон, то на тижнів два має вистачити.
Усього три яйця та картоплю з морквою треба докупити. Заварку треба економніше сипати, і чай із молоком буде рідкістю…
Негусто, звичайно, із запасами. Все щонайменше, тільки необхідне. Але вона впорається…
…Іван замислена сидів на дивані. Сьогодні чоловік вирішив одну важливу для себе річ – він хоче допомогти нужденним.
Перше, що він хотів зробити – це перерахувати гроші дитбудинку. Але щось зупиняло. Раптом вони підуть не за призначенням? Хоча яке його діло? Він свою частину «договору» виконав, а далі не його турбота.
Так і не ухваливши рішення, Іван пішов у душ. Настав час уже їхати у справах, а з благодійністю вирішить потім – час є.
Вийшовши з ванної, взяв телефон і побачив повідомлення від бухгалтера – покупець вніс передоплату за замовлення. І знову майнула думка: все недарма. Цих грошей він не чекав раніше за понеділок.
Вже за кермом він згадав, що обіцяв почастувати дівчат з офісу тортиком. Давно вже обіцяв і навіть привід забув. Але коли згадав, то треба робити, тим більше поряд з офісом багато магазинів. В один із них Іван і зайшов. Вибрав великий торт, гарний чай та каву, пішов на касу.
У відділі хлібу погляд натрапив на жінку похилого віку, яка вибирала хліб. Ось вона бере до рук батон, кладе в кошик.
Робить кілька кроків убік, а потім повертається та викладає батон назад.
Шукає на полиці половинку того ж хліба. При цьому обличчя у бабусі зосереджене, мабуть, у думці веде підрахунки: вистачить – не вистачить.
Іван глянув на неї ще кілька секунд і пішов оплачувати покупки. Але ще одна деталь пазла в його голові склалася.
– Наталю, дізнайся які є служби, які допомагають людям похилого віку. Ти дізнайся, як їм перерахувати гроші і з сьогоднішнього авансу відправ десять відсотків.
– Добре, Іване Андрійовичу, – здивовано подивилася на нього бухгалтерка.
За пів години вона знову зайшла до кабінету шефа, поклала на стіл листок:
– Ось тут реквізити, і пояснення, що потрібно для того, щоб перерахувати гроші як благодійність.
– Дякую, Наталю.
– Іване Андрійовичу, а навіщо вам це? Точніше, з чого раптом? Я працюю у вас сім років, і ми ніколи не перераховували допомогу. Щось трапилося? – поцікавилася бухгалтерка.
– Ні, нічого не сталося. Заїжджав сьогодні по торт, бачив бабусю. Стоїть, гроші рахує, вибирає те, що дешевше. І так шкода стало її, згадав про свою бабусю.
– Зрозуміло. Так, таких людей шкода. Іване Андрійовичу, а може, не будемо перераховувати гроші, а знайдемо кому допомогти адресно?
– Як це?
– Ну, ось у моєму під’їзді живе самотня бабуся. Чоловік поховала, дочка за кордоном. Я її часто в магазині зустрічаю, і вона, як та ваша сьогоднішня бабуся, стоїть і довго прицінюється, рахує. Купує найдешевші консерви – аби м’ясом пахли. Я іноді заходжу до неї, пригощаю чимось. Але часто заходити незручно, раптом образиться.
І думаю, таких бабусь багато, я можу спитати у дівчаток. Ту суму, яку ви сказали перерахувати, вистачить на кілька одиноких стареньких.
Купимо найнеобхідніше, а можливо, і побалуємо чимось.
Адже їм теж і цукерок шоколадних хочеться, і полуниці – зараз саме сезон. Можна щось для дому купити: мило, туалетний папір. Повірте, вони на всьому заощаджують!
– Хм. Гарна думка. Але тільки якщо ви берете це на себе, Наталю, – уважно глянув на неї чоловік. – І стареньких знайдете, і самі все купіть і доставте.
– Я просто замовлю, сюди привезуть, а ми з дівчатками розподілимо та розвеземо. Зараз запитаю, чи знає хтось людей, які потребують, і закупимо.
– Добре. Суму ви знаєте, тому розпоряджайтеся на власний розсуд.
Бухгалтерка вийшла, а Іван Андрійович відчув якийсь душевний підйом. Подумки він допомагав тій бабусі із супермаркету.
Жаль, звичайно, не здогадався там їй купити щось. Але співчуття все-таки більш властиве жінкам. А чоловікові простіше взяти та перерахувати гроші, і поставити галочку – «Виконано».
Молодець Наталя, що підказала цю ідею та взялася за організацію. Знову ж таки чоловік навряд чи зробив би те саме.
…Віра Аркадіївна зібралася до магазину. Грошей мала небагато, а протриматися на них треба чотири тижні. Сьогодні треба купити соняшникову олію та хліб. Мабуть, все.
Як хліб скінчиться, знову піде в магазин і прикупить яєць, а поки що обійдеться тим, що є.
Вона вже взувалася, коли у двері подзвонили.
Старенька здивовано відкрила двері. За порогом стояла Наталя – її сусідка з п’ятого поверху.
Колись у неї тут жили батьки, а потім вони переїхали до села, а квартиру залишили дочці.
Тож Наталю Віра Аркадіївна знала з дитинства.
– Привіт, Наталко. Проходь.
– Здрастуйте, тітко Віро, – жінка переступила через поріг. – Я на хвилиночку.
Вона поставила на підлогу якісь пакети.
– Що це таке, Наталко? – здивувалась старенька.
– А ось дивіться!
Наталя розкрила один з пакетів. Віра Аркадіївна заглянула всередину і ахнула від побаченого.
– Це матеріальна допомога, – сказала Наталка.
– Допомога? Звідки? Я ж нікуди не ходила.
– Це мій директор вирішив допомогти одиноким пенсіонерам, і я згадала про вас. Ви, звичайно, не самотня. – У вас Марина є. Але ж вона далеко, і важкі сумки тягати нема кому.
– Давайте віднесу пакети на кухню. Ось цей важкий, – жінка спритно скинула туфлі і перенесла пакети на кухонну табуретку. – Ось тут є курка, тож краще ви приберете її в холодильник, чи морозилку. Загалом, розберете самі. Якщо хочете, то я допоможу.
Підборіддя Віри Аркадіївни затремтіло.
– Ну, невже так буває, Наталочко? Все життя жила і ні звідки допомоги не чекала, а от так несподівано мені допомогли. Дякую тобі, люба, що згадала мене.
– Це не мені спасибі, а моєму директору, Івану Андрійовичу.
– Як кажеш? Іван…
– Іван Андрійович. Він ніколи так раніше не робив, а ось сьогодні вранці прийшов і каже: бабусю в супермаркеті пошкодував… Ну що ви плачете, тітко Віро, – Наталя обняла літню сусідку.
– А тому плачу, що це Іванко мою допомогу прислав.
– Який Іванко? – не зрозуміла Наталка.
– Чоловік покійний, його теж Іваном Андрійовичем звали, – схлипувала Віра Аркадіївна.
Наталка здивовано і збентежено дивилася на стареньку. До чого тут дядько Іван?
– Не дивуйся, Наталко, я ще в своєму розумі. Якщо не поспішаєш, то давай з тобою чаю поп’ємо, я тобі все розповім. Від такої історії сама заплачеш. Ти мені тільки допоможи розібрати пакети, я сама повільно роблю все, а тебе затримувати не хочу.
Через п’ятнадцять хвилин дві жінки сиділи за столом. У чашках парував ароматний чай. На столі стояла вазочка з черешнями і абрикосами. В іншій печиво та цукерки.
Сухі пряники Віра Аркадіївна діставати не стала, але відкрила припасовану на чорний день баночку полуничного варення – подруга пригостила.
Наталя слухала історію Віри Аркадіївни, і їй ішли мурашки по шкірі. Вона добре пам’ятала дядька Івана – усміхнений, хазяйський.
Завжди дітлахів карамельками пригощав, і Марину – її ровесницю – любив більше за себе.
Невже можливо таке, що він з того світу подбав про дружину?
Але ж виходить саме так!
І як після цього не вірити у дива? Вірте!