Артем вийшов надвір і з насолодою потягнувся.
– Добре у бабусі в селі, – подумав хлопець. – Скільки ж я тут не був? П’ять, шість років? Треба приїжджати частіше…
Він обійшов подвірʼя, погладив песика, що радісно підбіг до нього, і підійшов до бабусі.
– Бабусю, я в магазин сходжу, – сказав Артем. – Тобі щось потрібно?
– Та все є! – знизала плечима старенька. – Хіба що хліба…
Тільки Артем вийшов за хвіртку, як одразу зустрівся із сусідкою, тіткою Вірою. Жінка витирала очі.
– Що сталося, тітко Віро?! – ахнув Артем.
– Ой, Артемчику, та тут дещо трапилося… – пробурмотіла сусідка.
– Та що ж там у вас таке, кажіть вже?! – Артем дивився на сусідку і не розумів, що відбувається.
– Марійка моя загубилася, – шмигнула носом сусідка. – Вона часто втікає, але ночувати завжди повертається… А ось учора, як пішла, то досі нема. Вже не знаю, що й думати. Піду в ліс, покличу. Може, на голос вийде…
– Господи! От біда! – ахнув Артем. – Так до дільничого треба й людей збирати на пошуки.
– Сама впораюся, – махнула рукою тітка Віра.
– А скільки років Марійці? Вона доросла?
– Сім, – відповіла тітка Віра і помчала у бік лісу.
Артем розхвилювався і кинувся в бік магазину. Він підскочив до жінок, що стояли біля будівлі, і запитав:
– Де тут у вас дільничий? Дівчинка загубилася.
– Яка дівчинка?! – ахнула продавчиня.
– Я внук баби Тані, – пояснив хлопець. – Виходжу я, а мені на зустріч її сусідка, тітка Віра. Плаче. У неї дівчинка, Марійка, сім років, загубилася. Ніч не ночувала вдома. Треба повідомити, людей зібрати. Кожна хвилина дорога. Я сам можу допомогти в пошуках.
– Не знаю навіть… У неї немає дітей, – знизала плечима одна з жінок. – Самотня вона.
– А до неї з міста онукову племінницю привозять, – припустила продавчиня. – Приблизно в такому віці. Може, вона?
– Точно вона! Марійка звати. – задумливо сказала одна з жінок. – Треба людей збирати. Я зараз подзвоню Павлу. Він усіх підніме.
– А я дільничому зателефоную, – сказала продавчиня.
– Значить так, – коли зібралися люди, взяв управління в свої руки Артем. – Чекати дільничого не будемо. Поки приїде хтось, час втратимо. Розбиваємось на групи по п’ять осіб і починаємо прочісувати кожен свою ділянку. Я тут, на карті, все вам накреслив. Ідемо ланцюжком. Відстань одна від одної в межах видимості. Кличемо дівчинку на ім’я. Але не галасуємо. Гукнула одна людина і прислухаємось. Раптом відгукнеться…
Одна людина чергує біля будинку тітки Віри. А раптом повернеться? Зв’язок тримати через мене чи продавчиню. Усі записали мій номер? Щоп’ятнадцять хвилин телефонуємо. Я зі своїми йду до річки. Ми оглянемо берег. Усі взяли воду на випадок, якщо знайдете Марійку? Тож почнемо!
Коли група людей на чолі з Артемом, прочісували берег, то натрапили на якусь покинуту ляльку. Іграшка валялася на березі, недалеко від води.
– Увага, – гукнув Артем. – Я знайшов сліди. Можливо, Марійка проходила тут!
– Невже? – заголосила одна з жінок. – Тут течія сильна…
– Спокійно! Іграшка могла валятися сама собою, – заспокоїв її Артем. – Але й цей варіант виключати не можна.
Почувши в лісі галас – «Марійко!», тітка Віра кинулась до людей на звук.
– Що трапилося? – вона взяла за руку Павла. – Хто загубився?
– Дівчинка із міста загубилася. Маленька, – пояснив чоловік. – Приєднуйся.
– О, Боже! – ахнула жінка. – Звісно, звісно!
– Увага! – поговоривши по телефону, гукнув Павло. – Біля річки, за зламаним деревом, знайшли сліди. Усі йдемо туди.
Побачивши тітку Віру, Артем кинувся до неї.
– Як ви себе почуваєте? Ви не хвилюйтесь, це ще нічого не означає. Може, вона й не заходила у воду. Або ляльку інша дівчинка загубила. Давно.
– Так, може бути, – пробурмотіла жінка.
– Якісь сліди? – Артем розвернувся до людей. – Чи щось незвичайне бачили?
– Ні, – за всіх відповів Павло. – Тільки в яру коза з козеням паслися.
– Це моя! – зраділа тітка Віра. – Вона якраз окотитися мала. Я її другий день шукаю. Вічно вона тікає.
– Кого шукаєте? – злякався хлопець.
– Козу свою. Марійку, – тітка Віра закліпала очима.
…Артем засмучено сидів на призьбі й зітхав.
– Попий молочка, – бабуся простягла йому склянку. – Козяче, парне. Дуже корисне.
– Соромно ж як, – зітхнув онук. – Я ж подумав – дівчинка загубилася. Допомогти хотів…
– Ти й допоміг. Коза ця для Віри замість дитини. Дуже вона її любить, – заспокоювала його бабуся. – Знаєш, як вона тобі вдячна. Добру справу зробив. Спасибі тобі!
Та Артем тільки махнув рукою…
