Ліда з Максимом були одружені лише рік. Кохали одне одного, не сварилися. Але була одна проблема – вони ревнували один одного до колишніх. Обидва вже збиралися одружуватися, коли зустрілися. І обидва відмінили весілля.
Батьки Ліди обурювалися, мама Максима просила сина одуматися, а батько тримав нейтралітет. Сам колись мало не одружився поспіхом. Потім зустрів її, маму Максима, і все колишнє кохання як рукою зняло.
Молоді люди витримали всі ці випробування, а з весільними вбраннями морочитися не стали, пішли під вінець у тих, що вже були куплені та пошиті. Натомість обручки купили інші. Це святе.
Колишня наречена Максима вийшла заміж незабаром, а колишній наречений Ліди досі один, хоч рік уже минув. І як тільки мова випадково заходила про когось із них, виникало невдоволення.
– Таке враження, що ти шкодуєш, що не одружився з нею, – висловила Ліда, коли Максим випадково згадав у розмові, що зустрів колишню з чоловіком у супермаркеті, і вона вже вагітна.
– Тебе це сильно чіпає? – Недбало кинув Максим, коли Ліда ненароком повідомила йому, що, схоже, у її колишнього нарешті хтось з’явився. Подружка сказала.
І такі дрібні суперечки часом трохи до сварок не доходили. Подружжя нарешті домовилося: все, про колишніх більше жодного слова. Що було те загуло. Вони люблять одне одного, а решта — не має значення. Їх це не стосується. Мудре рішення прийняли, але … життя йде своєю чергою, а в ньому всяке трапляється.
Цього вечора Ліда повідомила чоловіка, що залишиться ночувати у батьків. До них завтра гості прийдуть, вона обіцяла мамі допомогти спекти торт. Максим не заперечував. Але тут раптом приїхала бабуся з ночівлею. Три господині на кухні забагато. Ліда швиденько зібралася і пішла додому, доки не пізно.
Приходить, відчиняє ключем двері, і зустрічає у коридорі Світлану, найкращу подругу колишньої Максима. Вона чи то знімає плащ, чи надягає. Привіталася з нею та повідомила, що вже йде.
– Ми тут побалакали трохи, чаю попили, – поспішно сказав Максим.
Ліда пройшла на кухню, там стояли дві чашки на столі, на одній сліді від помади, відкрита коробка цукерок, улюблених Ліди.
– І як це розуміти?! – обурилася вона, і сльози бризнули з очей.
– Не починай, Лідо. Ну прийшла людина в гості, просто до тітки ходила до сусіднього під’їзду, потім мене на подвір’ї зустріла, я з роботи якраз ішов. Розговорились, запросив на чашку чаю. Ми ж дружили раніше.
– Знаєш що, любий! Води кого хочеш, а з мене достатньо! Так і не відпускає тебе твоє колишнє життя. Знав, що я в мами залишусь, і одразу в будинок подружку привів!
І вона вискочила за двері. Чоловік кликав її, просив повернутися, але Ліда бігла так, ніби за нею женуться. Вибігла з двору, обернулася, і їй здалося, що за нею слідом біжить Максим. Тут до зупинки під’їхав якийсь автобус, вона застрибнула в нього, не дивлячись і поїхала, куди очі дивляться.
Ревнощі і гірка образа вчепилися в душу і не відпускали. Вона відвернулася до вікна, щоб її сліз не було видно. Так і їхала, не знаючи куди, не знаючи навіщо, переживаючи та шкодуючи себе. От вона б так ніколи не зробила, не привела б чоловіка до хати, якби Максима не було.
Думки крутилися у голові, не даючи прийняти розумного рішення. Що їй тепер робити, куди йти, куди вона їде та навіщо? До батьків повертатися не хотілося, щоб не псувати їм настрій перед прийомом гостей.
Хоча… цей негідник Максим напевно їм подзвонить, буде її там шукати. Вона дістала телефон і надіслала йому повідомлення: «Батькам дзвонити не смій». Натиснула кнопку відправити, повідомлення пішло, але телефон пискнув і відключився, заряд закінчився.
А Ліда зрозуміла, що вона вже далеко від міста, в якомусь дачному селі, час вже восьма вечора, майже стемніло. Потрібно все ж таки повертатися.
Вона вийшла на наступній зупинці. Озирнулася навколо. Було досить безлюдно. Вдалині виднілися будиночки, в них світилося світло.
А на зупинці тьмяно світив вуличний ліхтар, було якось похмуро, непривітно. Вона зіщулилася від осінньої прохолоди і перейшла на інший бік. Жодної людини на зупинці немає. Їй стало трохи ніяково. Скоріше автобус прийшов би. Але вже минуло хвилин двадцять, а він так і не повертався.
І тут поряд зупинилася машина. Водій прочинив вікно і сказав:
– Дівчина, ви даремно чекаєте, автобуса більше не буде.
– Ну, в той же бік він пішов, значить повернеться.
– Ні, сьогодні це був останній. Завтра о шостій ранку піде. А ви що, заблукали чи що?
«Яка ваша справа!» – хотіла сказати Ліда, але промовчала. Не звикла грубити старшим. Чоловік, проте, вийшов з машини і підійшов до неї. Років йому вже точно за сорок, але пристойний такий, і машина гарна. І все-таки Ліда відійшла на два кроки назад.
– Знаєте що, мені скоро до міста треба буде їхати, десь хвилин за сорок. Я в тому будинку живу. Хочете, пригощу вас кавою, а потім відвезу. Щоб ви не мерзли тут сорок хвилин.
– Я попутку спіймаю, дякую , – відповіла вона, і чоловік, знизавши плечима, подався назад у машину.
Але тут вона передумала.
– Вибачте, – гукнула вона, – а ви точно в місто поїдете?
– Точно! Сідайте, а то промокнете.
І вона наважилася. Під’їхали до затишного гарного будиночка. Назустріч вибіг симпатичний песик, тут же припав до ніг господаря..
– Проходьте до кімнати. Я зараз, – сказав чоловік.
Ліда зняла взуття, пройшла у велику, добре обставлену вітальню з величезним м’яким килимом на підлозі. Сіла на краєчок дивана і подивилася на великий годинник. Половина дев’ятої вечора! Коли ж вона додому дістанеться тепер?
Як же вона пошкодувала про свій легковажний вчинок, сидячи тут, у чужому домі, незрозуміло, де. А поруч чужий, сторонній чоловік.
– А ось і кава, – почула Ліда. – Як вас звати? Мене Ігор Володимирович.
– А мене Ліда. Дуже приємно, – відповіла вона і вдихнула чудовий аромат кави.
– То що у вас сталося? Як ви тут опинилися? У нас тут усі дачники роз’їхалися давно, залишилося кілька сімей.
– Та я помилково, не на той автобус сіла, – сказала вона.
– А очі заплакані. Вас хтось образив? – допитувався Ігор Володимирович.
Ліда дістала люстерко і глянула на себе. Так, туш розмазалася. Всю дорогу в автобусі плакала.
– Ну, можете не відповідати. Пийте каву, якщо ванна потрібна, он там, праворуч. Зараз я дещо зберу та поїдемо.
Вона допила кави, подякувала хазяїну і попрямувала до ванної кімнати. Привела себе в порядок, змила залишки туші, трохи підфарбувала губи, причесалася і зібралася вийти з ванної, як почула гавкіт собаки та жіночий голос:
– Мій хороший, Арчі, скучив…
Ліда зупинилася, як укопана. І що тепер робити? Дружина, мабуть, прийшла. А тут вона така, з ванної випливає. “Який сором!” – промайнуло в неї в голові.
– Ніна, ти повернулася? Завтра ж збиралася, – почула вона голос Ігоря Володимировича, відчинила двері та визирнула назовні.
Чоловік допоміг жінці зняти плащ, почепив його на вішалку, і тут вони побачили її, що несміливо стоїть у дверях ванної кімнати.
– А у нас гість. Познайомся, кохана, це Лідія. Ліда, це Ніна Олександрівна, моя дружина.
Дівчина втиснула голову в плечі, але тут почула приємний жіночий голос:
– Що ж ви там стоїте? Ходімо у вітальню, я тістечка принесла. Ігоре, чаю нам налий з Лідою. Каву не п’ю увечері, не засну потім.
Ліда знову повернулася до вітальні, Ніна Олександрівна відсунула у бік їх чашки і дістала з серванту інші, дуже гарні, тонкі, витончені. На блюдо виклала мініатюрні тістечка.
– То ви заблукали у нашому селі? Приїжджали до когось у гості? – питала вона тим самим приємним голосом.
Довелося знову розповісти байку про автобус, але тут прийшов Ігор Володимирович із чаєм і сказав:
– Швиденько пийте, і нам їхати треба. Поїзд прибуває о десятій тридцять, я маю встигнути, бо батько вийде на перон, мене немає, почне хвилюватися. Адже ти його знаєш.
– Так Так. Звичайно. Лідо, пригощайтеся. Вам просто пощастило, що Ігореві в місто потрібно. А то довелося б вам чекати до шостої ранку. Таксі сюди не викличеш, хіба що, за подвійним тарифом. Нам тут без машин аж ніяк. І вранці їдемо в різний час, і ввечері теж повертаємося. Ближче до зими до міста переберемося.
І так спокійно, так довірливо казала ця вродлива жінка. Вона сказала чоловікові, що сестра не залишилася, передумала.
– За Арчі хвилювалася, раптом ти поїдеш, а його на вулиці залишиш.
Так за розмовами допили чай і почали прощатись. Ніна Олександрівна побажала їм щасливої дороги, попросила чоловіка подзвонити, як зустріне батька, на тому й розлучилися.
– Яка приємна у вас дружина, – сказала Ліда Ігореві Володимировичу. – А я так захвилювалася, коли вона прийшла і застала мене.
– Чому? У нас у хаті часто гості, її друзі, мої. До цього ми вже звикли.
І Ліда не втрималася, розповіла цій сторонній людині, що з нею насправді сталося, і як вона тут опинилася.
Вислухав чоловік уважно, не зупиняючи, потім подумав трохи і сказав:
– Якщо ви хочете почути пораду, то вона буде такою: не обмежуйте свободу спілкування один одного. Звісно, добре мати спільних друзів. Але у кожного з нас було життя до. І там, у тому житті, залишилися люди, які іноді зустрічатимуться на шляху. Це нормально, дівчинко. А ще довіра. Моїй дружині навіть на думку не може спасти, що я приведу в будинок… ну ви самі розумієте. Мені, власне, також.
І це був урок на все життя.
***
Тут вони в’їхали до міста, Ігор вже поспішав на вокзал, а їй було рукою подати до хати. Вона подякувала йому за все і побігла до себе. Зайшла в квартиру і знайшла чоловіка, що лежав на дивані вниз обличчям. Улюблена поза, коли він дуже переживав.
Ліда підійшла, сіла поряд і сказала:
– Максиме, пробач мені. Я поводилася не розумно. Усвідомлюю…
– Де ти була, Лідо? Телефон відключений, батькам не дзвони, подруги не знають… Година подивися яка, дощ на вулиці.
– Ну вибач. У мене сьогодні був урок із сімейного життя. Яку чудову жінку я зустріла! І зрозуміла, що таке справжня дружина, коли вона тобі друг. Мир?
Максим підвівся, обійняв її і сказав:
– Забули. Я впевнений, що я зробив правильний вибір. Зі слів Світлани її подруга чоловіка під каблуком тримає…
– Пліткарка твоя Світлана. А її подруга просто у положенні, її можна зрозуміти.
Максим здивовано глянув на дружину: вона заступається за його колишню? Це щось із галузі фантастики. І голос звучить так м’яко, так довірливо. Точно, урок пішов на користь!