– Доню, там у машині нас чекає дядько Сашко, він відвезе нас додому, – мати вела четверокласницю Олю зі школи. – Ти минулого разу дуже некрасиво поводилася, а дядько Сашко хороший, я впевнена, що ви з ним подружитеся.
– Я не поїду з ним, – кинулася бігти Оля. – Не хочу, не хочу нового тата!
Горе у їхній щасливій та дружній родині трапилося три роки тому. Люблячий чоловік і батько не впорався з тяжкою недугою. На час прощання Катя відвезла доньку до своєї матері до села, не треба дитині все це бачити.
Після повернення від бабусі Оля постійно питала про батька.
– Мамо, а де тато? Він все ще у палаті? Він же обіцяв мені, що скоро видужає.
– Наш тато поїхав… далеко, далеко… – Катя щосили намагалася триматися, але голос зривався.
– Значить, він уже здоровий! – раділа Оля. – Ну, коли він приїде, мамо? Я так сумую за ним…
– Не скоро приїде… Я теж за ним дуже сумую, дочко…
Оля часто згадувала батька, їй він здавався таким сильним та сміливим. Ще минулого літа батько возив її на річку і вчив плавати, міцно тримаючи своїми могутніми руками. Вони ходили до міського парку, батько легко підхоплював її, як пір’їнку, і садив собі на плечі. А Оля, гордо сидячи на його широких плечах, сміялася від душі.
Час минав, а Оля продовжувала чекати на батька, уявляючи, як прокинеться завтра вранці, а батько сидить поряд, тримаючи в руках подарунок для неї – велику ляльку. Ні, навіть подарунка не треба, аби тато повернувся.
Минуло трохи більше року, того дня мати забрала Олю зі школи заплакану.
– Що сталося, доню? – присіла Катя перед нею навпочіпки. – Тебе хтось образив?
– У Павлика вчора тата не стало і він тепер більше ніколи не повернеться. Нашого тата теж не стало і він теж не повернеться?
– Не повернеться, Олю…
А потім, ще через півтора роки, повернувшись зі школи, Оля сказала: «У Павла з’явився новий тато, а я нового тата не хочу! Я свого тата люблю!» Катя від слів дочки розгубилася. Вже кілька тижнів вона зустрічалася з Олександром і ось-ось збиралася познайомити з ним Олю.
Катя не стала нічого говорити доньці, вона просто попросила Сашка відвезти її до школи і разом забрати Олю. Дівчинка, побачивши незнайомого чоловіка, заплакала: Це мій новий тато? Ні, я не хочу…» Сідати в машину Сашка вона категорично відмовилася. До речі, Сашко абсолютно не вмів поводитися з дітьми.
У другу і третю зустріч відбувалося те саме: Оля не приймала залицяльника матері, а потім плакала весь вечір. Катя вирішила більше не хвилювати доньку новими спробами подружити її з Олександром і незабаром розлучилася з ним.
За півроку в житті Каті з’явився Борис.
– Борисе, – одразу сказала Катя. – Думаю, у нас нічого не вийде. Моя дочка дуже любила свого батька і навряд чи прийме іншого. А дочка мені найдорожча на світі…
– Катю, давай хоча б спробуємо. Якщо я не сподобаюся твоїй доньці, що вдієш… Розумію, що дитина – це головне. Давай у вихідний з’їздимо на річку, візьмемо човен, покатаємось?
– Оля любила їздити з батьком на річку, – задумливо сказала Катя. – Він вчив її плавати … що ж, давай спробуємо.
Оля, на подив матері, погодилася поїхати на річку з Борисом.
– Дядьку, а що це таке?
– Це повітряний змій, Оля. Ми будемо його з тобою запускати.
– Здорово! – Заплескала в долоні дівчинка.
Поїздка видалася веселою і за тиждень повторилася. Борис зумів сподобатися дівчинці.
– Мамо, – сказала Оля до кінця літа. – Я не проти, якщо дядько Борис стане моїм новим татом, він дуже добрий. Тільки татом я його не називатиму, гаразд?
– Добре, доню, як тобі зручніше…
У грудні Борис і Катя розписалися, і перед Новим Роком Катя з донькою переїхали до Бориса. Борис постарався та влаштував для Олі справжнє казкове свято.
Каті довелося змінити роботу, діставатися попереднього місця роботи було проблематично.
– Борис, я на цілодобову заправку касиром влаштувалася, – сказала вона за вечерею.
– Катю, мені не подобається зовсім ця витівка.
– Графік хороший: доба через три. У мене буде більше вільного часу, я готуватиму вам всякі смакоти!
– Не подобається мені, Катю, не подобається, – хитав головою Борис.
Настало літо. Сім’я поїхала відпочити на море. Їхати Олі не хотілося, вона навіть заплакала на вокзалі.
– Олю, ну ти чого? – втішав її Борис. – Тобі сподобалося тут? Ми наступного року обов’язково сюди повернемося. Або ще кудись поїдемо.
– Ні, я хочу сюди.
– Ну добре.
– Обіцяєш, дядьку Борис?
– Звичайно, обіцяю, – весело підморгнув вітчим дівчинці, і Оля посміхнулася.
– Катя, – сказав невдовзі Борис, повернувшись із роботи. – У нас місце у відділі кадрів звільнилося, я вже попросив, щоби на цю посаду нікого не шукали. Тепер ми працюватимемо з тобою на одному підприємстві!
– Не вийде, – Катя, посміхаючись, простягла Борису листок.
– Шість тижнів! – Підхопив чоловік Катю на руки. – Щастя яке!
– Мені треба з’ясувати на роботі, начебто мене повинні відпустити в декретну відпустку набагато раніше.
Каті залишалося відпрацювати три зміни. «Тільки б якнайшвидше все це закінчилося» – не знаходив собі місця Борис, ніби передчуючи біду.
Близько четвертої ранку у двері їхньої квартири подзвонили.
– Мельник Борис Петрович? – на порозі стояв молодий чоловік у формі.
– Так…
– Вам необхідно проїхати з нами…
– Куди? – підбігла Оля.
– Оля, побудь вдома. Я скоро повернуся, – Борис, який місця собі не знаходив від хвилювання, намагався говорити з Олею спокійним тоном.
Борис відмовлявся вірити в те, що відбувалося, йому здавалося, що це сон, коли почув дорогою, про те що сталося…
Мати Каті не хотіла залишати онуку з вітчимом, вона наполягла, щоб дівчинка переїхала до неї в село. Проживши кілька місяців із бабусею у селі, Оля раптом сказала:
– Бабуся, можна я повернуся до дядька Бориса?
– Тобі хіба погано у мене?
– Ні, добре, бабусю. Але я хочу жити там, із дядьком Борисом.
– Треба спочатку спитати у дядька Бориса, чи захоче він прийняти тебе.
– Звісно, захоче. Поїхали, бабусю.
Борис навіть розплакався, коли Оля з порога заявила, що хоче жити з ним. Звичайно, він був тільки радий, Олю любив, як рідну. Борис старався для Олі, як міг, оточив її увагою та турботою.
Роки пролетіли непомітно. Ось вже Оля стоїть у білій сукні. Справжня красуня!
Після першого танцю молодят ведучий оголосив танець батька та дочки. Борис трохи розгубився, танці – не найсильніша його сторона.
– Тату Борис! – Підійшла Оля і взяла його за руку. – Ходімо, відсидітися не вийде!
Під час повільного танцю Борис остаточно зворушився, по щоках бігли сльози. Плакала Оля, плакали гості у залі.
– Тату, я така щаслива сьогодні!
– Тату?
– Мій тато… – уткнулася в його плече Оля. – Я така вдячна тобі за все і така щаслива, що ти в мене є…
