Петро поховав свою Тамару сім років тому, та й жив собі сам у домі.
Спочатку було важко, чоловік залишився сам в шістдесят три роки. Начебто ще й не старий, але й не молодий. Здоров’ям його Бог не обділив, а ось дружина кохана пішла, довго слба була, він доглядав її, але пішла Тамара в інший світ, залишивши Петра одного на всьому білому світі.
Дітей у них не було, так і прожили в селі удвох тихо та мирно…
Петро звик, що Тамара все для нього робила, а більше ні для кого й смачно годувала і пекла пироги, прибирала, сама за господарством дивилася.
Була корівка й кури, і теляток завжди тримали, щоб восени заготовити м’ясця. От і жили всю зиму на своїх продуктах. На городі теж все сама, чоловік тільки грядки копав, й орав під картоплю, працював на тракторі.
Але людина до всього звикає, вона теж звикла до самотності, нудно, так, але куди подітися, так розпорядилася доля.
Правда були жінки місцеві, які не проти були оселитися в його домі. Петро діловитий, будинок тримає в порядку, жінки його добре знають, в одному селі живуть і один про одного всі знають, хто чим дихає. А в нього ще й спадкоємців нема. Пропонували йому створити сім’ю навіть молоді жінки, але він відмовляв усім.
– Сумую я за своєю Тамарою, вона дивиться зверху і все бачить. Напевно, вона не хоче, щоб я нову господиню в будинок привів, – пояснював він односельцям.
А насправді йому із сільських жінок ніхто не подобався.
– А щоб жити разом, потрібна якась симпатія. Ну не подобаються мені ті, хто хоче зі мною жити. Та й я ще мабуть не дозрів для нової родини, — міркував чоловік сам собі.
Після того, як не стало дружини Петро корівку продав, ну куди йому одному стільки молока?
Продав у сусіднє село. А сам так і тримав влітку бичка, чи теличку, а восени, що продавав, а що собі. Жив зиму зі своїм м’ясцем, яйцями, а молоко у сусідів брав, іноді купував, а іноді сусідка просто так пригощала його.
Петро сидів він за обіднім столом і наливав собі в тарілку суп, зварив щойно. Літо, жарко, двері відчинені в будинок, щоб протяг прогулювався. У цей час увійшов до нього Мишко, сусід через будинок, він був набагато молодший за Петра.
– Здоров, Петро! У тебе двері відчинені, можна увійти, хоч я вже й так увійшов, – сміявся Мишко і не чекаючи відповіді, пройшов до столу.
– Здоров! Суп будеш? Тільки зварганив свіжий, ось зеленої цибульки покриши, смачно буде. Давай за компанію, – запропонував господар будинку.
– Звичайно буду. Я люблю свіжий супчик. Правда на вулиці жарко, а суп гарячий, ну нічого, охолоне.
Наминаючи свіжий суп, Мишко хитро дивився на господаря.
– А що, Петре, я думаю настав час тобі одружитися. І суп тобі дружина варитиме. Мабуть, набридло самому куховарити?
– А ти свататись прийшов до мене? І наречена є на прикметі? – запитав він.
– А якщо й свататися, то що, погано? Скільки вже тобі можна жити одному? Якийсь ти розбірливий, давно вже жив би з якоюсь гарною тітонькою!
– Звичайно, тут будеш розбірливим. Мало того, щоб поряд була жінка, ще треба, щоб душа до неї лежала. І щоб розуміли один одного, – промовив Петро.
– Ой, яка душа? Про що ти? Тобі вже сімдесят, а ти – душа! У такому віці головне, щоб жінка поряд була, щоб було кому доглядати за тобою, – переконував Мишко.
– Ну ти даєш, Мишко! Хочеш сказати, що я вже такий безпорадний і старий, щоби вибирати? Ну вже ні. Вибирати так само буду! Я ще силу в собі відчуваю, тож поживу ще.
– Та що ти, Петре! Живи на здоров’я, образив я тебе, чи що? Вибач, не хотів. Я, навпаки, добра тобі хочу і довгих років життя. Тож і зайшов до тебе поговорити. Тітка Василина живе в селі, але в сусідньому районі. Живе одна ще не стара, хазяйська. Кабанчика тримає, гуси у неї й теличка. І собою гарна. Я тут нещодавно в неї був у гостях. Дуже спритна, але самотня й ім’я яке гарне – Василина. Може з’їздимо з тобою, га, Петре познайомишся, сподобається, тоді привеземо до тебе? Як ти на це дивишся?
– Та хіба ж у імені справа? Мені ж з нею жити під одним дахом, господарювати. А зараз жінки більше люблять себе, чи захоче вона господарством займатися? Жінки зараз хочуть, щоб чоловік їх балував, а я вже не той, щоб балувати. Та й незручно якось у цьому віці свататися.
– А ти не соромся. Я поїду з тобою, це моя родичка, ще може й поріднимось з тобою. Я тебе знаю, а ти знаєш мене. Живемо з тобою по-сусідськи мирно і дружно.
Слово за слово і сусіди розійшлися тільки надвечір, вирішивши поїхати до нареченої через два дні в суботу на старенькій машині Мишка.
Коли Мишко пішов, задумався Петро. Одруження – справа серйозна. Він оглянув свій будинок, раніше не звертав увагу на пилюку, а тут раптом кинувся в очі пил на підвіконня. Згадав, давно не мив підлогу. Вранці вставши раніше, зайнявся справами, витер пилюку на підвіконнях, трохи звільнив їх від різного мотлоху. Вимив підлогу, потім вирішив вимити посуд.
– Ого, як блищить все. Ну і справи, навів лад, щось давно не займався прибиранням.
У суботу виїхали вони на машині з ранку, Мишко за кермом. Домовилися, якщо жінка сподобається, можна відразу забрати її з собою. Петро одягнув свій святковий костюм, хоч і багато йому років, але костюм хороший, рідко він його одягав. Дорога була довга, приїхали тільки до обіду.
Мишко поставив машину біля паркану, а з хвіртки вже вийшла миловидна жіночка, років на десять молодша за Петра. Усміхаючись сказала:
– Давно чекаю на вас, вже й їжа охолола. Де вас носить?
Після цих слів Петру стало якось не по собі. Він так зрозумів, що тут його вже давно засватали, і навіть уже захотів поїхати назад. Але в цей час вона підійшла до Петра і простягнувши руку, сказала:
– Ласкаво просимо, Василина мене звуть.
Рука у неї була тепла і м’яка. По обличчю він не зміг визначити, скільки їй років, але дуже симпатична жінка.
Петро трохи захвилювався і сказав:
– Здрастуйте, я Петро.
Вони стояли у дворі, а він окинувши подвір’я поглядом, відзначив чистоту та порядок.
– Здається вона роботяща і господиня хороша, – думав Петро входячи в будинок, де теж було прибрано і чисто. Здивував накритий стіл, чого тільки там не було. Картопля тушкована з м’ясцем, шматки великі та апетитні, огірки, помідори, гірка млинців, а поряд сметана густа, ложка стоїть. Сало солоне, цибулька зелена і в центрі столу пиріжки з м’ясом.
– Щедра господиня постаралася на славу, – відзначив про себе Петро, а Мишко, зловивиши момент, коли господиня відійшла, підморгнув йому і сказав: – Знай наших! Що я тобі казав!
Петрові господиня сподобалася, вона все пригощала, а сама все приглядалася і відсипала компліменти:
– Ох, Петре, який ти симпатичний, доглянутий, і не подумаєш, що один живеш. Незважаючи на те, що вже старий, а виглядаєш добре. Мишко сказав, ти один живеш?
– Один живу.
– А діти в тебе є?
– Ні, ні дружини, ні дітей. Я один. Самотній. Тож до тебе й приїхав.
– А я ось теж одна.
– Ну так виходь за мене заміж, – раптом видав чоловік. – Навіщо тягнути? Не молоді ж.
– А чому б і ні! А де житимемо, у тебе чи в мене, – спитала Василина.
– Як де, звісно, у мене. Я мужик і в примаках не звик жити, а будинок свій замкнув на замок. Візьмеш із собою тільки необхідне.
Василина раптом скочила:
– Ой, Мишко, вийдемо зі мною, допомогти мені треба.
Мишко підвівся, вони вийшли на веранду, а того не врахували, що літо, вікна скрізь навстіж, і Петро мимоволі почув:
– Слухай Мишко, я свій будинок оформила на старшого сина Сашка. А Микола молодший мій образився, але я пообіцяла йому теж будинок.
– А де ще маєш будинок? – здивувався Мишко.
– Ну як де? Будинок Петра буде моєму Миколці. Я його вмовлю. Я бачу, сподобалася йому. Вмовлю його, заговорю…
– Ти це про що, тітко Василино? Це вже без мене. Ти просила, я познайомив і все, а далі – не моє діло, – якось невпевнено заговорив Мишко.
– А дім хороший у нього? Господарство?
– Будинок добротний, кухня нова, є господарство невелике – теличка і кури.
Петро аж підстрибнув, вони вже його дім та господарство ділять!
– Якомусь Миколці будинок збирається вона мій віддати. Ну й справи… Треба йти звідси… А потім і з мого ж будинку виставлять…
Коли Василина зайшла з Мишком, Петро вдав, що розглядає на стіні фотографії.
– Ну що ви вирішили, тітко Василино, їдеш до Петра? – спитав Мишко у тітки.
– Та я хоч зараз згодна, але ж у мене кабанчик у сараї і теля, а їх куди подіти? Зараз не можна прибирати – літо, треба думати, ще й гуси.
У кімнаті запала тиша. Усі троє думали.
– Давай тоді ми за тобою восени приїдемо з Мишком, – запропонував Петро не знаючи, як скоріше забратися з цього будинку.
– Мабуть, так і зробимо, приїжджайте восени, – відповіла вона.
– Ну восени так восени, – зрадів Петро. – Тоді ми зараз рушимо у зворотний шлях. Час їхати додому, шлях неблизький.
– А що так рано, ще й чай не пили?! Не поспішайте, у мене чай смачний, запашний.
Петро, як тільки почув про чай, одразу відповів:
– Ні-ні, я не люблю чай!
А Мишко здивовано дивився на нього і подумав:
– Нічого собі, чай він не любить. Тільки й знає вдома чаї ганяє і мені пропонує…
Але промовчав делікатно.
Вони вийшли з дому, на подвір’ї довго не стояли, Петро поспішав, а Василина подала йому руку і міцно тримала у своїй, а йому вже хотілося вивільнити свою руку, вже теплою і м’якою вона йому не здавалася.
– Чекатиму, чекатиму, а ти можеш і раніше приїхати, просто так у гості, не обов’язково на осінь чекати, – говорила вона безупину. – Ти мені сподобався, Петре, справжній мужик. У нас таких селі немає, та й у всій окрузі, мабуть, немає. Приїжджай, допоможеш мені картоплю викопати.
Нарешті вона відпустила його руку, він полегшено зітхнув і скоріше пішов до машини. Довго їхали мовчки. Потім Мишко заговорив про щось незначне, а потім знову про свою тітку.
…Петро цього року знову копав сам картоплю, збирав урожай із грядок у яму. В кухні на дверях поміняв замок. Вже перший сніжок випав. Заходив Мишко до нього:
– Ну що, Петре, коли їдемо до тітки? Вона дзвонила, питала.
– Не знаю Мишко, щось я думаю, може, до весни почекаємо? – намагаючись викрутитись, казав він.
Незручно йому було перед Мишком, таки його рідна тітка. Сам Петро знає, що не одружиться він з нею ніколи.
Та й взагалі навряд чи на комусь одружиться. З неба дивиться на нього Тамара й мовчить…
А раз мовчить, значить вона не згодна, не схвалює, а він свою дружину вже знає.
