– Марійко, я пити хочу! – гукнув дружині Микола.
– Микольцю, я суп варю, налий собі води сам, – відповіла йому Марія.
– Марійко, я не хочу воду, я хочу чай з лимоном. І взагалі, ти що не пам’ятаєш, що мені з моєю ногою ходити важко? Як я, по-твоєму, маю собі чай заварювати. Тут же ж гіпс у мене. Це незручно, між іншим. Тож не вередуй і принеси мені чай, а до нього пиріжків ще. Он які запахи з кухні неймовірні чуються…
Марія важко зітхнула, але поставила чайник.
– І коли йому нарешті гіпс цей знімуть? – задумалася молода жінка. – Лікар же ж казав, що проблема у нього невелика, і запевнив мене в тому, що через місяць Миколка вже ходити почне, а він усе сидить і сидить, а я біля нього бігаю…
Дай, подай, принеси, віднеси. Та ще пошкодуй, він же ж такий бідний і нещасний весь.
Через нього я вже місяць на віддаленні працюю, начальство незадоволене, а що поробиш?
Він же ж, як дитина мала зі своєю ногою. Ні поїсти собі не приготує, ні в магазин не сходить! Та що це?! Он чай навіть собі заварити не може.
Боже мій, ну, коли ж він до нормального життя повернеться? Був же ж нормальний мужик, а тепер нещастя якесь!
Сумні роздуми Марії зупинив дзвінок у двері.
– Нехай сам відкриває, я ж чай йому заварюю. Нічого, і так до дверей дійде! – вирішила Марія.
– Марійко, ти чого двері не відкриваєш? Люди ж чекають! – гукнув дружині Микола.
– Микольцю, відкриймо сам, мені ніколи!
– Маріє, я не можу, у мене нога! Ти знову забула, чи що?
Марійка хотіла було відповісти йому, що з гарячим чайником ходити теж незручно, але вирішила, що стороннім людям, які за дверима стоять, знати про їхні проблеми зовсім необов’язково, і пішла відкривати.
– Щойно йому гіпс цей знімуть, я йому все викажу! А поки що, добре вже, промовчу! Не хвилюватиму слабого чоловіка, – подумала Марія, відкриваючи двері.
– Марійко, поклич-но Миколу, я йому дриль приніс! – сказав сусід по сходовому майданчику, Іван Іванович.
– Іване Івановичу, давайте мені, я передам, Миколі ходити важко, самі розумієте, нога, справа серйозна.
– Розумію, розумію, але мені потрібно, щоб він при мені подивився на інструмент, а то раптом потім казатиме почне, що я дриль йому зламав, та й взагалі йому тепер ходити корисно. Він мені сам сказав, що лікарі йому рекомендували потроху починати навантажувати ногу і ходити.
– Ви щось плутаєте, Іване Івановичу, ногу у гіпсі навантажувати в жодному разі не можна.
– У гіпсі? – раптом здивувався сусід. – Так йому ж гіпс…
Марійка дивилась на сусіда і не розуміла, що відбувається.
Іван Іванович договорити не встиг, як у коридор швидко причовгав Микола.
– Микольцю, що знову нога? Як же ж ти так неакуратно? Вибач, друже, не знав, я б, звичайно, дриль Марії твоїй віддав…
– Тут така справа, Іване Івановичу, – почав говорити Микола, але його зупинила Марія.
– Іване Івановичу, у Миколи нога вже місяць, і ось з того часу в гіпсі і ходить, щось там у нього ніяк зростатися не хоче…
Микола щосили почав підморгувати сусідові за спиною у Марії, але, мабуть, той з віком бачити став гірше, і його підморгування просто не помітив.
– Марійко, я знаю про те, що Микола з ногою вже місяць, у мене проблем із пам’яттю нема. Але, коли я в нього дриль брав, а було це дні три тому, він мені двері без гіпсу відкривав і ходив швидко. А тепер ось знову, біда яка… Я вже хотів його попросити мені з ремонтом допомогти, поки він на процедури ходити буде, а тут таке… Доведеться мені іншого помічника шукати мабуть.
Марія з недовірою подивилася на сусіда.
– Точно з розумом на старості років проблеми почалися. Три дні тому Миколці гіпс знімати відмовилися і ще на два тижні лікарняний продовжили. Щоправда, навіщось сказали щодня в поліклініку ходити. Навіщо? Я ще тоді здивувалася, – замислилася Марія і озирнулася на чоловіка.
Микола стояв у дверях з таким виразом обличчя, що Марійка одразу зрозуміла, що в Івана Івановича жодних проблем із пам’яттю нема, а ось у Миколки із совістю явні проблеми.
– Іване Івановичу, давайте дриль, я його Миколці передам, щоб він не перетруджувався. А то знову нога турбувати почне! Навіщо нам такі проблеми? – звернулася Марія до сусіда.
– Це ти маєш рацію, Маріє, це ти маєш рацію. Тримай дриль, а я додому піду, скоро вже новини показувати почнуть.
Іван Іванович передав Марійці дриль і зник за дверима своєї квартири, а Марія нарешті звернула свою увагу на чоловіка.
– Миколо, ти нічого мені сказати не хочеш? Виявляється, ти вже без гіпсу ходив. А мені що сказав?
– Кохана, я хотів пожартувати. Думав, що спочатку тобі скажу, що гіпс мені не зняли, а потім для тебе буде приємним сюрпризом те, що я вже чудово ходжу.
– Так? Тобто ти цілий місяць поводився, як примхлива дитина, і вирішив ще на два тижні це задоволення для себе продовжити? Я тебе правильно зрозуміла?
– Чому це як дитина, люба?
– А тому, що, Микольцю, я весь цей місяць тільки й роблю, що біля тебе стрибаю. Ну, хіба що в туалеті ти сам пораєшся. А решту на мене переклав.
– Люба моя, у мене нога…
– Була, а тепер ти, як я розумію, на процедури відновлювальні вже ходиш щодня. Так? А я, між іншим, тебе туди воджу сама. І все думаю, а чому це ти мене кажеш в машині сидіти. Ти де взагалі гіпс там знімав? На процедури ж ти піти так не міг!
– У туалеті, люба. А що його знімати? Дрібниці. Він же ж розпиляний вже, і тільки на бинті й тримається.
– Чудово! А по дорозі додому ти міг би разом зі мною в магазин, наприклад, зайти і продуктів купити. Я права?
– Міг би, але мені складно…
– А мені просто, так?! Сумки з продуктами тягати, працювати вдома і капризи твої вислуховувати. Ти ж уже місяць лежиш на дивані і навіть чай собі самостійно заварити не можеш. Микольцю, мене звільнити можуть, між іншим, а ти тут розважаєшся! Все, любий мій, іди-но ти на кухню, та завари собі чаю сам, а я поки що документами займуся, які мені ще вчора електронною поштою скинули!
– Але, Марійко, я не можу, у мене нога!
– На яку тобі вже ставати дозволили. Вибач, любий, справ багато, – і Марія пішла в кімнату, де увімкнула ноутбук і поринула в роботу, але чомусь зосередитися на ній вона ніяк не могла.
– Ні, ну треба ж, він пожартувати вирішив. І не кається зовсім. Він за цей місяць мене вивів. І не розуміє навіть, що так не можна. Ось цікаво, якщо я заслабну, що він робитиме? Я заслабну? А що, це думка. Лікар знайомий у мене є. Ну, Миколо, стережися. І ось тільки не пострибай біля мене так само, як я біля тебе стрибала! Заодно і від роботи відпочину, – вирішила Марійка.
– Марійко, я чай заварив. Ходи-но сюди, а то охолоне, – покликав Микола дружину.
– Іду, іду, любий, зараз тільки з документами розберуся, – відповіла Марія.
– Чай то, може, й охолоне, а от я точно ні! Все, вирішено, завтра ж беру лікарняний, а Миколка починає мене доглядати! – ухваливши остаточне рішення, Марія зосередилася на роботі, з якою розібралася дуже швидко.
…Наступного дня Марія з самого ранку заявила чоловікові, що її дуже турбує голова, через його витівку, між іншим, так що їй терміново потрібно відвідати лікаря і вирушила до поліклініки разом із чоловіком.
Оформивши лікарняний і домовившись зі знайомою лікаркою про те, що та щодня приходитиме до неї і даватиме вітаміни, Марійка з сумним виразом обличчя сіла в машину.
– Любий, все виявилося дуже серйозно. Лікар прописав мені постільний режим. Медсестра до нас сама щодня приходити буде.
– Маріє, а, може, тобі тоді краще в лікарню лягти?
– Що ти, любий, я вже краще вдома відлежуся. Вдома, як відомо, і стіни допомагають. А ти вже за мною будеш доглядати. Так?
– Але, Марійко, у мене нога…
– А у мене голова, любий. Як ти думаєш, що важливіше?!
– Голова, звичайно, люба… Хто ж сперечається…
Марія з Миколою повернулися додому, і Марійка з нещасним виглядом лягла на ліжко.
– Любий, я хочу сьогодні на обід домашньої локшини.
– Що? Марійко, я не зрозумів.
– А що тут незрозумілого? Локшини хочу, а ти її чудово готуєш. А поки ти обідом зайнятий, принеси мені чай з тістечками.
– З якими тістечками, Марійко? У нас їх немає.
– З моїми улюбленими, їх уже напевно спекли в пекарні навпроти. Збігай, не полінуйся. Мені ж хвилюватися не можна. Сам розумієш. З головою жарти погані!
І почалося у Миколи веселе життя. Марія згадала все, чим він їй місяць надокучав. Бідний Миколка навіть про ногу свою забув. А коли йому про неї пам’ятати? То в магазин збігай, то улюблену страву приготуй, то пульт подай, то пил протри, то. Багато справ у Миколка виявилося, а Марії все вставати лікар не дозволяв, хіба що тільки в туалет.
– Марійко, а ти що навіть чай собі заварити не можеш? Я ж втомлююся, – поцікавився він у дружини вже через три дні.
– Та ти що! Любий мій, це ти ще не працюєш! Тож радій ще, — заспокоїла чоловіка Марія, яка дивилася телевізор, поки Микола смажив котлети і варив до них макарони.
Микола сумно зітхнув і пішов на кухню. Нога його вже майже не турбувала.
– Марійко, а мене на роботу скоро виписують! Що ти без мене робитимеш? – поцікавився він у дружини ще через тиждень.
– Любий, і мене теж скоро випишуть. Лікар сказав, що мені вже значно краще, і все завдяки тобі, – заспокоїла чоловіка Марія.
– Так? Ну, тоді добре, бо я вже турбуватися почав.
– Не хвилюйся, любий, все йде за планом. Скоро ми обоє знову працювати почнемо, і все в нас буде добре.
І Микола, й Марія приступили до роботи в той самий день.
– І як так вийшло? Це ж треба, я сподівався, що ще два тижні відпочину, а тут Марійка злягла. Мабуть, варто було мені її менше напружувати, все-таки я перегнув трохи. Міг би і сам на і поїсти приготувати, і пральну машинку запустити. А я все на дивані лежав, себе шкодував, та вказівки дружині давав. Ні, добре ще, що все так обійшлося, – думав Микола.
– Як я добре відпочила. Прямо як у санаторії побувала. А то вже моїх сил більше не було. Як вчасно до нас Іван Іванович же ж з цим дрилем прийшов, а то б любий мій чоловік ще комедію переді мною ламав зі своєю ногою.
І, як не дивно, справився Миколка, не сварився навіть. Що ж, доведеться пробачити! Але я сподіваюся, що більше він так розважатись не буде. Інакше! А що інакше? Я вже придумаю, – думала Марія, виходячи з машини, на якій Микола тепер обіцяв її щодня на роботу возити і з роботи забирати.
Адже до цього горезвісного випадку Марія автобусом їздила, бо Миколі не по дорозі було.
– До вечора, Микольцю.
– До вечора, люба. Ти вже без мене не йди, я за тобою обов’язково заїду. А то раптом знову в тебе від перевтоми голова почне…
– Дочекаюсь, любий, ти не хвилюйся, – і щаслива Марія пішла до дверей офісу, в якому не з’являлася вже півтора місяці.
