– І треба тобі, Марійко, те місто?! – невдоволено бурчала її сестра Зіна, розкочуючи по столу тісто для ватрушок. – Шість із лишком десятків років у селі прожила і, треба ж – у місто вона захотіла!
Марійка ніяково посміхнулася. Вона розуміла сестру – хоч і діти її живуть недалеко, й онуки є, але все одно Зіна сумуватиме за Марійкою. Все життя поряд, через дві хати, прожили…
– Зіночко, ну як же ж дітям не допомогти? – усміхнулася вона. – Внучки в школу пішли, гуртки почалися, секції. Хто за дівчатками подивиться? Та й все одно старію я, рано, чи пізно доведеться до дочки переїжджати.
Зіна пирхнула і махнула рушником. Борошно білою хмаринкою злетіло над столом…
– Особисто я зі свого будинку нікуди переїжджати не збираюсь! Хіба що на цвинтар, та це не скоро буде ще. Мені тільки сімдесят виповнилось, ще жити й жити!
Марійка зітхнула – як же ж їй не вистачатиме оптимізму Зіни! І будинку свого, і городу, й курочок. Кота, який залишиться жити у Зіни – не можна йому до міста, не привчений, і дочка не любить шерсті на меблях…
– Подумай, Марійко, хоч будинок не поспішай продавати, – вмовляла Зіна. – Поживи пів року, може рік, а там буде видно. Ти свою Ірину, не слухай. Поспішає вона дуже.
Дочка Ірина обґрунтовано поспішала з перевозом матері – відпустка закінчиться швидко, а скільки ж іще треба зробити!
Розібрати речі й меблі – що продати, що забрати з собою, інше просто роздати, чи навіть викинути. Меблі, що краще – продати. Що гірше – знову віддати, кому треба.
Ірина давно вмовляла матір переїхати до неї, але Марійка не хотіла кидати насиджене місце. Тільки тепер наважилася, і то не стільки за своїм бажанням, а скільки через наполегливість Ірини.
Останні пів року дочка у кожному дзвінку запитувала, коли ж Марійка приїде до них жити.
Засмучувалася, що онукам вже сім і дев’ять років, що вони ростуть практично без бабусі, а вона, Ірина, бачить матір раз на рік.
– То чого ж ти поїхала бозна куди? – запитувала Марійка.
– Мамо, я за чоловіком поїхала! – виправдовувалася Ірина.
Але тепер Марійка зважилася – треба, ох, треба їхати до дітей, поки кличуть.
– Зіно, піду я, – Марійка встала, поправила кофтинку. – Іра там одна порається, а я сиджу тут ляси точу з тобою…
Зіна зітхнула:
– Іди. Через годину приходьте, якраз першу партію ватрушок з духовки дістану…
Всупереч очікуванням Марійки, Іра не речі в сараї розбирала, а лежала вдома на дивані і розмовляла по телефону.
– Мамо, все складається якнайкраще! – заявила вона. – Більше нічого не розбираємо і не пораємося з твоїм мотлохом! Я знайшла покупця! Він бере, як є!
– Тобто як, «як є»? Навіщо йому моє начиння? – не зрозуміла Марійка.
– Він під зніс бере! – радісно сказала Ірина. – Все повністю знесе, збудує будинок для відпочинку, майданчик на пару машин. Зелені тільки трошки буде, щоб не поратися з нею. Решта під тротуарну плитку…
– Як же ж він жити збирається, коли все під камінь сховає? – ахнула Марійка.
– Він тут жити не збирається, він буде здавати будинок в оренду, як будинок для відпочинку. Розумієш? Мiсце для вiдпочинку в саду, мангал, місце для барбекю і зона відпочинку. Ну що ти застигла?
Марійка змахнула з вій сльозу:
– Мені так шкода… Город такий хороший, великий… Курник у мене майже новий, літня кухня чудова. добротна. Влітку в ній добре, не спекотно, з боку вітерцем обдуває…
– Знайшла що шкодувати! – засміялася дочка. – У нас квартира нова – чотири кімнати. Одна твоя буде. Балкон від кухні якраз до твоєї кімнати, виходь і дихай повітрям скільки хочеш. Закриємо кредити – одразу у відпустку поїдемо. Ти, я, мій чоловік, дівчатка… На море поїдемо! Ти колись на морі була?
На морі Марійка ніколи не була. Та й не поїхала б вона сама на море, вона далі за обласний центр не виїжджала.
Минулого року їздили із Зіною на обстеження, так щохвилини раділи, що їх повіз син Зіни – самі б нізащо не розібралися в дорозі та величезному, що розтягнулося вздовж вулиці, лікарняному містечку.
– На море, мабуть, дорого, – із сумнівом запитала Марійка.
– Не дорожче за гроші, – відмахнулася Ірина. – Матусю, ти ж нам даси поки гроші за цей будинок? На якись час, га? Ми з боргами розплатимося і потроху тобі віддавати будемо.
Марійка мовчала. Ніколи вона не була фінансисткою, але її знань вистачало, щоб розуміти: віддасть гроші Ірині – назад вже не отримає.
Тобто частину суми отримає, а решту – дочка витратить на свої забаганки.
Ось і зараз – ще будинок не продано, а Ірина вже запланувала відпустку. Яке море, якщо немає вільних грошей?
І ще одна думка не давала Марійці спокою. Чи не тому дочка наполягає на переїзді, що їй потрібні гроші? Ні, Ірина, звичайно, й раніше кликала Марійку до себе. Але зараз, коли вони купили нову велику квартиру та набрали боргів, дочка стала особливо наполегливою.
Що ж це виходить? Продасть Марійка будинок, переїде до дочки в місто і сидітиме у своїй кімнаті. Ні тобі на город вийти, ні з сусідками побалакати, ні до сестри заскочити!
Минулого літа весь місяць, що гостювали, просиділи на задвірках з телефонами в руках. Там, за будинком, чомусь інтернет був кращим. Чи вже так їм потрібна бабуся? Чи більше потрібні гроші, які без Марійки ніяк не отримаєш? І назад же ж не повернешся – будинок продано, грошей немає…
– Знаєш що, Іро, – наважилась Марійка на неприємну розмову. – Не дам я вам грошей, я їх на рахунок покладу. Нехай назбируються. Відсотки знову ж таки, які. Мало на що мені треба буде – не молодію ж, на ліки чи процедури якісь. А так – ось вони, грошики, і вам витрачатися не треба буде, і мені не треба хвилюватись.
– Та ти що, мамо! – ахнула дочка. – Ти хочеш годувати банк? Які відсотки, обман один! Гроші мають працювати, інші гроші заробляти!
Але Марійка була непохитна. Ірина образилася, що мати їй не вірить, схопила телефон і побігла надвір. Напевно, дзвонити до чоловіка…
А Марійка пішла до сестри – порадитися.
Наступного ранку вона оголосила дочці, що переїзд та продаж будинку скасовується.
Не поїде вона нікуди, тут народилася, тут і доживатиме віку…
