Таїса все життя вважала, що зраду вибачити неможливо, це зрада. Вона так усім і пояснювала свою точку зору, коли одного разу в молодості її чоловік Іван зрадив її. Думав, дружина не дізнається, але все таємне колись стає явним. Ось і до неї донесли, її знайома з дому навпроти повідомила під час зустрічі, коли Таїса з донькою йшла з магазину:
-Тасїсо, а твій Іван до Вальки навідувався, я бачила, як він пізно ввечері пробирався від неї додому. Ти хіба не знаєш? Я вже не знаю один раз, він там був чи ні, але цього разу я бачила з балкона. Моє вікно, якраз навпроти, вона просто в під’їзді при світлі лампи обійняла його, а потім він пішов у свій під’їзд. Ось негідник. Знайшов під боком, а Валя ця багатьох приймає.
Таїса застигла від такої новини. Прожили з Іваном лише шість років, а він вже пішов на сторону.
– А як же тепер жити із цим? Я не вибачу його. А як дочка, вона його дуже любить. Не пробачу зради. Він зрадив мене, зрадив доньку та наше кохання. Бігав-бігав за мною, залицявся і тепер таке! А я йому вірила і вірю. А може, не правда все це? Здалося Тетяні?
Коли Іван прийшов із роботи і глянув на дружину, одразу зрозумів щось сталося. Таїса була на кухні темніша за хмари і дивилася на нього спідлоба. Потім відвернулася до вікна.
– Привіт, – підійшов чоловік і обійняв її, але та різко скинула його руку з плеча. – Таїсо, а що сталося? Наче все було добре вранці? І взагалі я хочу їсти, я з роботи.
– Їжа на плиті, посуд у шафі, їж… – кинула дружина і вийшла з кухні.
– Хм, їж, та хіба мені можна нормально повечеряти, доки не з’ясую, що з тобою, – думав чоловік.
Іван увійшов за дружиною до кімнати:
– Поговоримо, Таїсо, га? Ну, що сталося?
Таїса, піднявши голову і дивлячись йому прямо в очі, сказала:
– Колись ти мені обіцяв любити мене завжди. Ніколи не ображати і я повірила тобі, пам’ятаєш?
– Звичайно пам’ятаю. Я тебе також кохаю. І начебто не образив нічим.
– А коли до Валі ходив і милувався там з нею, ти хоча б згадав, що вдома дружина та донька? Ти зрадив нас. Так що я зберу тобі речі, і ти від нас підеш. На розлучення я подам сама. Прощати тебе не збираюся.
Іван і сам переживав, щоб до дружини не дійшло. Так, він зрадив дружині з цією Валею, і тепер його дружина не пробачить. Він прокручував у голові:
– Хто ж міг донести дружині? Начебто темно було?
А трапилося все несподівано та непередбачено. Іван якось повертався з роботи і тут до нього підійшла та сама Валентина, вони давно знайомі, живуть в одному будинку, Іван у другому, а вона у четвертому під’їзді. Він звичайно не знав, що Валентина давно поклала око на Івана, симпатичного та сімейного чоловіка. Завжди з дружиною та донькою у вихідні гуляють. Він завжди дбайливо ставиться до доньки та дружини. Вона давно задумала заманити його до себе. Хороших чоловіків мало. Валі під сорок років, а чоловіка немає. Ось вона й вирішила, що Іван їй у чоловіки підійде, хоч і молодший за неї. Відведе вона його з правдивого шляху, а там дивишся, дружина дізнається, виставить і прибере Валентина його до рук.
– Іване, зачекай, справа в мене до тебе. Допоможи мені замінити змішувач у ванній кімнаті, я знаю, ти вмієш. Мені сусідка казала, ти їй міняв, вийшло акуратно і добре, – почув збоку він і повернувши голову, здивувався.
– Валентино? А що ти не можеш викликати сантехніка?
– Так вже п’ятниця та вечір. Вони сантехніки вже всі розбіглись додому, а завтра вихідний. Я тобі заплачу. Прошу тебе, прийди, будь ласка, хвилююся, що заллю сусідів знизу.
– Ну гаразд, піду додому, поїм і прийду. Інструменти треба взяти.
– Я тебе можу нагодувати, у мене і борщ і котлети, і салат є, – промуркотіла Валентина.
– Так все одно інструменти потрібні, – відповів Іван і попрямував до під’їзду.
Вдома нікого не було, дружина залишила записку на столі: «Ми з донькою пішли на дитячу виставу. Вечеря на плиті».
Іван вирішив, що повечеряє у Валентини, коли вона пообіцяла, взяв інструменти і вирушив до неї. Коли змішувач був встановлений на місце, перевірений, вода підключена, ніде не тече і не капає.
– Хазяйко, йди перевіряй! – Покликав він Валентину.
– Ой, як добре, ой який же ти майстер, Іване! У тебе руки золоті. Ну, йди в кімнату, я вже й стіл накрила. Іван побачив гарно сервірований стіл та ігристе в середині.
– Валентино, ну ігристе, мабуть, зайве. Я не прихильник, буває так іноді на свята, – сказав, ніби між іншим Іван.
– Ти що Іване! Таку справу важливу для мене зробив, та ще якісно та швидко.
Вона сама налила в ігристе, поклала на тарілку трохи салату і присунула ближче до нього.
– Давай налягай, ти з роботи. Давай за змішувач піднімемо, щоб довго працював, – простягаючи до нього свій келих, усміхаючись, говорила вона.
Іван і сам не зрозумів, як опинився з нею на дивані, як у них усе сталося. Йому звичайно сподобалося, Валентина розкута жінка. Потім він глянув на годинник, що висів навпроти стіни і застиг.
– Ох, Валентино, час мені додому. Дякую за все, я піду. Треба щось вигадувати… – одягаючись, казав Іван.
– А що вигадувати, так і скажи дружині, що змішувач міняв, та закопався, не виходило щось, ось і спізнився. Ох, чоловіки, все вас вчити треба… – говорила Валентина, відчиняючи двері в під’їзд і спустившись на майданчик нижче, обвила його шию руками і поцілувала щоку.
– Бувай, мені дуже сподобалося. Я на тебе чекатиму ще… – говорила вона, а сама бачила, що навпроти на балконі стоїть Тетяна і уважно спостерігає, у під’їзді яскраве світло і їй усе видно. Валентина не зніяковіла, а навпаки зраділа.
– Ну, ця Таня миттю доповість його дружині, – і весело піднялася в квартиру.
Іван прийшов додому і на запитання дружини, де він був, відповів, не дивлячись їй у вічі:
– Так Валя – сусідка з четвертого під’їзду попросила змішувач поміняти, сусідів заливала. Ось я прокопався. Прийшов із роботи додому вас із донькою немає. Прочитав записку.
– А чому не вечеряв?
– Так терміново треба було, щоби сусідів не залила. Але вона мене нагодувала, борщу дала, та салат… – сказав швидко Іван і пішов у ванну, довго там хлюпався, а коли вийшов, дружина вже лягла спати.
Він увімкнув телевізор, ліг на диван, йому не спалося. Він почував себе не в своїй тарілці, відчував винним і якось ніяково було в нього на душі. Але потім минуло кілька днів, він заспокоївся.
– Таїсо, ну що ти таке кажеш? Яка Валька?
– Така Валька, до якої ти ходив і змішувач міняв, заразом… Я все знаю, Іване. Не пробачу, і ти про це знаєш. Та й не вмієш ти обманювати, – твердо промовила дружина.
– Таїсо, ну пробач, не знаю, що найшло. Я й сам не зрозумів, як усе сталося, це ігристе, мабуть.
– Звісно, винне ігристе, а не ти!
Довелося Івану йти від дружини до матері. Як не просив дружину, вона стояла на своєму, забрав речі і пішов.
Пройшло багато років. Таїса більше не одружилася, не довіряла чоловікам і чоловіка не пробачила. Виховувала доньку. Вже і донька вийшла заміж, залишилася Таїса одна. І що старша ставала, то виразніше їй здавалося, що Івана треба пробачити, не тримати на нього образи в душі. Але не могла з себе скинути це, як згадає, то одразу в ній все повстає проти колишнього чоловіка. А може, досі вона любила його.
Вже і на пенсії Таїса, а все носить у собі цю ношу. Вирішила піти до церкви, поговорити з священником. Пояснила йому свою проблему і тоді він їй сказав:
– Зрада, великий гріх. Але ще більшим гріхом вважається не прощати близьких та й взагалі людей. І якщо не прощати один одного, то й Господь не пробачить їх. Отже, треба пробачити та змиритися.
Йшла з церкви Таїса з полегшеною душею.
Іван після розлучення з Таїсою довго приходив в себе, але з часом все це стерлося і залишилася ця зрада каламутною плямою в його душі. Він зрозумів для себе раз і назавжди, якщо ще раз одружується, ніколи і нізащо не зрадить дружину. Не з тих він чоловіків, хто легко заводить інтрижки на стороні, а потім легко повертається додому до дружини.
Одружився він з Лідією, яку добре знала його колишня дружина. Часто зустрічалися у спільних знайомих на дні народження, або ще якихось святах. Ліда – жінка, скромна, правда не красуня, але звичайна домашня та тепла. Івану з нею затишно та спокійно, готує смачно. Має дві доньки, які прийняли Івана і незабаром він для них став майже рідним. Іван доброзичливий та нешкідливий. А діти швидко розбираються, хто їх любить, а хто ні. От і живуть досі Іван із Лідою. Дочки дорослі та одружені, онуків привозять до них.
Таїсі вже сімдесят років, роки йдуть, здоров’я слабшає, і одного разу вона потрапила в палату. У сусідній палаті лежала Ліда і вони не бачили один одного. І раптом у коридорі Таїса побачила Івана з чорним пакетом у руці, він постарів, посивів, давно вона його не бачила, але впізнала. Проходив повз її палату, і вона мимоволі піднявшись, провела його поглядом. Сусідка поруч побачила і сказала:
– Ваш знайомий? До дружини йде до сусідньої палати. Майже два тижні вона лежить, скоро випишуть. Який же Іван добрий і дбайливий чоловік. Як він про неї піклується, просто порошинки здуває, шкодує, доглядає. Як він її любить та цінує. Зараз таких чоловіків не знайти. Пощастило їй. Говорять, вона друга у нього. З першої щось не пощастило.
Таїса заплющила очі і згадувала, як Іван дбав про неї та доньку. І тепер вона зрозуміла, що треба було дати йому шанс і пробачити. Як вона шкодує про те, що не могла пробачити на той час і розлучилася. Тепер вона доживає своє життя на самоті. Донька поїхала далеко, хоч і відвідує, приїжджає у відпустку, але коли їде, самотність із новою силою навалюється на Таїсу. Ось і зараз вона виразно зрозуміла, що треба все-таки прощати. І вона в душі тепер заздрить Ліді, яку доглядає її колишній чоловік. Таїса не може собі до кінця зізнатися, що це таки заздрість.
