Микола зайшов у свою нову квартиру, яка ще пахла свіжим ремонтом, і посміхнувся. Нарешті він це зробив! Тепер ніхто не зможе діставати його і вказувати, як йому правильно жити!
Однак, незважаючи на радість, усмішка швидко зникла з обличчя чоловіка і змінилася сумом…
Микола місяць тому переїхав у це невелике містечко, і його одразу, як хорошого фахівця, прийняли у місцеву лікарню.
Незважаючи на свою молодість, лікар він був хороший, а от у людях так розбиратися й не навчився…
Приготувавши легку вечерю і зручніше влаштувавшись на кухонному дивані, Микола намагався відволіктися від сумних спогадів.
Стільки всього йому довелося перенести за ці вісім років – і зникнення його коханої, і одруження з нелюбою жінкою.
А вінцем всього цього стала зрада колишньої дружини. Так, даремно він послухався матір і одружився з Веронікою…
– Стерпиться, злюбиться, зате дівчина з хорошої родини і нашого кола, а не те, що було в тебе до цього, – казала йому мати.
– Мамо, я Катю люблю!
– Ну і де твоя Катя? Мабуть з черговим горе-коханцем поїхала?
– Катя не така! Я знаю, з нею щось трапилося, вона не могла мене отак кинути і зникнути!
– Синку, повір матері, якщо жінка зникла без пояснення причин, значить, вона не бачить сенсу з тобою говорити. Розлюбила вона тебе, і ти теж забудь її. На вихідні ми з батьком на дачу збираємось, якщо хочеш, можемо запросити Петренків з донькою. Поспілкуєшся, а там самі вирішите, що вам робити далі.
Ех, якби він тільки знав, до чого приведе ця зустріч… Вероніка була не з боязких, вона швидко взялася за Миколу. То їй стало жарко, і вона захотіла поплавати на річці, то їй не спалося, і Микола мав з нею допізна просидіти в альтанці. І все це неодмінно супроводжувалося фотографуванням для соцмереж.
– Вероніка, пізно вже…
– Який ти нудний! Я перед тобою і так, і сяк… Невже я тобі зовсім не подобаюся?
– Ти дуже гарна, але…
– Але?
Дівчина скочила, і Микола вже подумав, що вона образилася і зараз побіжить до хати, але ні. Вероніка підскочила до нього, обійняла його, ніжно поцілувала. Далі все було, як у тумані, а наступного ранку Вероніка ходила по їхній дачі з таким переможним виглядом, ніби вона зірвала великий куш.
– Сину, я рада, що у вас все вийшло. Вероніка дуже хороша дівчина.
– Вийшло? Звідки такі новини? І звідки ти знаєш, що вона хороша?
– Від мого погляду нічого не сховається, та й учора в альтанці було так галасливо, що, мабуть, про вас знаємо не лише ми, а й сусіди. Сподіваюся тепер ти розумієш, що як порядний чоловік просто зобов’язаний…
– Одружитися?! Мамо, ти що?! Ти в якому столітті живеш?! Вона в мене не перша, я в неї не перший… Зрештою, ми не любимо один одного.
– Стерпиться-злюбиться, синку. Ти думаєш, я по коханню заміж виходила? Ні. Я вийшла за твого батька, бо настав час, бо батьки порадили його, як найкращу кандидатуру. Ти не повіриш, я за весь цей час жодного разу не пошкодувала, що одружилася з ним. Батьки знають, що кажуть, довірся матері. А про Катю забудь. Я не кажу, що вона погана або ще щось, просто не любить вона тебе.
– Звідки ти знаєш?
– Поміркуй сам, де вона? Чому зникла, нічого не сказавши?
– Вона мені дзвонила, казала, що хоче мені сказати щось дуже важливе.
– Ось! Мабуть, хотіла, але передумала. Може, закохалася в когось і хотіла тобі розповісти, але потім просто не захотіла засмучувати. У будь якому випадку ваші дороги розійшлися, відпусти її і займися своїм життям.
Микола так і зробив, і через пів року одружився з Веронікою.
Його батьки подарували їм на весілля велику квартиру, а її батьки круїз на медовий місяць.
Жили вони добре, не сварилися, але не було в їхніх стосунках того тепла, яке було у Миколи з Катериною.
Він намагався весь свій вільний час проводити з дружиною, намагався покохати її, але всі його старання були марні.
Вероніку здавалося, зовсім не цікавило сімейне життя, вона могла проспати до обіду, і навіть не спромогтися приготувати чоловікові сніданок, вдома постійно був бардак, а вона сама часто допізна пропадала зі своїми подружками.
Микола навіть найняв хатню робітницю, але та не пропрацювавши й місяця, звільнилася.
Хатні робітниці змінювалися одна за одною, а Вероніка поводилася так, ніби вона вільна дівчина. Вона могла не прийти ночувати, пославшись на те, що вона подруга, яку кинув хлопець.
Іноді Вероніка приїжджала посеред ночі весела, бо «була на дівич-вечорі кращої подруги».
Микола розумів, що їхній шлюб давно дав тріщину, але він як порядний чоловік просто не хотів засмучувати батьків, рано чи пізно розлучення станеться, краще, якщо це станеться з її вини. Так і сталося. Микола був на симпозіумі, коли йому зателефонувала його мати.
– Миколо, я просто не вірю в те, що відбувається! Ти знаєш, що робить твоя дружина?!
– А що вона робить?
– Ти взагалі знаєш, що в неї є коханець?
– Коханець?
– Я приїхала до вас, щоб бідна дівчинка не сумувала за твоєї відсутності, а вона в цей час… Ти просто зобов’язаний з нею розлучитися!
Микола гірко посміхнувся, йому було й прикро, від того, що його використали, і водночас весело, тому що нарешті їхньому недолугому шлюбу настав кінець.
Розлучалися вони бурхливо, з’ясовуючи стосунки, вірніше це Вероніка з’ясовувала їх, а Микола просто доручив ведення всіх його справ юристу. І ось нарешті їх розлучили, і Микола прийняв важливе для себе рішення, він зважився на переїзд до іншого міста.
На його подив батьки його не відмовляли, а навпаки допомогли з переїздом, і тепер Микола насолоджувався спокоєм і одноманітністю холостяцького життя…
…Думки про минуле порушив наполегливий стукіт у двері.
– Іду!
– Дядечку, ви шкарпетки не купите?
– Шкарпетки? А мого розміру маєш?
– Є! Мама всілякі вʼяже!
– Добре, давай тоді ось ці і ці…
– А дітям своїм не візьмете?
– Немає у мене дітей, і дружини також немає.
– А в мене мама слаба. Гроші збираємо на процедури, вона в’яже, а я продаю. Добре, що поки що холодно і люди беруть…
– А батько?
– Батька в мене немає, а вітчим… Йому все одно на нас. Він живе так, ніби нас не існує зовсім. І виставити його ми не можемо, квартира його, і самим іти нема куди. Дякую вам дядечку, що купили. До речі, мене Павлик звуть.
– А я Микола. Слухай, Павлику, ти приходь до мене частіше, як будуть шкарпетки мого розміру, принось, я обов’язково купуватиму. А це тобі до чаю, тримай цукерки.
– Дякую, дядьку Миколо!
Весь вечір, маленький хлопчик не виходив з його голови. Виявляється, є люди, які не живуть, а виживають, а тут він зі своїми проблемами.
Ну, втекла одна, ну зрадила інша, значить така доля. Зустріне він ще свою половинку, і діти в нього будуть…
З цими думками він заснув, а наступного дня замотавшись на роботі, навіть не згадував про вчорашнє знайомство.
І лише через кілька днів він помітив хлопчика, що стояв біля магазину.
– Павлику! Ти що тут робиш?
– Мені маму годувати треба. А ті гроші, що в нас були, дядько Сергій забрав. Мама не може в’язати, грошей на нитки немає, навіть на їжу немає…
– Ходімо в магазин, я тобі все куплю, ти тільки не плач.
Микола швидко наповнив кошик з продуктами, які, як він вважав, були їм найпотрібніші: крупи, курка, молоко, яйця, напівфабрикати, цукор, консерви, печиво, хліб.
– Ходімо, я допоможу тобі донести все додому, а ти мені розповіси, що з твоєю мамою.
– Мама працювала в якійсь компанії, там вони прибирають за гроші. Якось вона оступилася на драбині і… Опинилась на підлозі.
Лікар сказав, що їй пощастило. Але тепер нам потрібно багато грошей на процедури, а їх ми не маємо, навіть на їжу і то тепер не залишилося.
– Ну, їжа принаймні у вас поки що є, а я подумаю, як вам допомогти…
Миколі стало ніяково від такого. Йому було дико чути, як чоловік свариться на дружину, сина, і відібрав у них усі гроші. Що буде далі? Виставить надвір?
Ні, він цю справу так не залишить, він має допомогти Павлику, він йому обіцяв.
Насамперед він домовився про обстеження пацієнтки. Ще йому пообіцяли зв’язатися з фондом, щоб організували збір коштів….
…Наступного дня Микола приїхав до Павлика, щоб забрати його матір на обстеження. Чоловік зайшов у підʼїзд, піднявся на поверх і натиснув кнопку дверного дзвінка. Йому довго не відкривали, аж ось почувся звук ключа в замку.
Павлик відкрив Миколі двері.
– Доброго дня, дядьку Миколо! – радісно сказав хлопчик. – Мама вже вас чекає. Проходьте, будь ласка…
Павло провів Миколу в кімнату до його матері.
– Ось, мамо, дядько Микола приїхав! – радісно вигукнув хлопчик до жінки, яка сиділа в кріслі і читала книжку.
– Ой, доброго дня, – обернулась жінка, поклавши книжку на стіл.
Микола глянув на неї й очі витріщив від здивування.
– Господи, та цього просто не може! – тільки й пробурмотів він.
Матірʼю Павлика виявилася та сама Катя, яка багато років тому зникла з його життя, навіть не пояснивши йому причину їхнього розставання.
– Катя?!
– Привіт, Миколо… Коли мені син розповів про свого нового знайомого, який обіцяв йому допомогти, я зраділа… Але я навіть не думала, що це ти!
Жінка теж явно не очікувала такої зустрічі.
– Не хвилюйся, Катю, я все одно тобі допоможу… – нарешті промовив Микола. – Я обіцяв Павлику. Потрібні всі виписки з лікарні, паспорт…
– У мене все готово, зараз… Павлику, принеси, будь ласка, документи.
Катю поклали на обстеження, і поки вона лежала у лікарні, Павлик жив у Миколи.
Він дуже привʼязався до хлопчика, купив йому новий одяг та взуття, іграшки, книги, загалом балував його так, ніби Павлик був його рідним сином.
Павлик теж дуже прив’язався до Миколи, він все частіше й частіше ставив йому те саме запитання:
– Дядько Миколо, а коли мама видужає, ти знову віддаси мене?
– Павлику, ти маєш жити з мамою. Ти ж маму любиш?
– Люблю. Я її чоловіка не люблю… Він недобрий…
Миколі було шкода хлопчика, але що він міг вдіяти? Не міг же він забрати його в рідної матері, і не наполягатиме ж на тому, щоб Катя розлучилася з чоловіком.
Микола йшов у роздумах додому. З одного боку він був радий – Катя видужає, а з іншого… Потрібно багато грошей на процедури, фонд, звісно, пообіцяв допомогти, але…
…– Синку, ти де? – подзвонила Миколі мати. – Ми з батьком приїхали, а там якийсь хлопчик не відкриває нам двері!
– Мамо, я вже близько! – відповів Микола.
– Ось, ще й батьки приїхали, – подумав він. – Так недоречно. Напевно, знову вчитимуть мене життю… А дізнавшись про те, що Павлик син Каті, мама напевно прочитає мені лекцію про те, що життя мене так нічого й не навчило…
– Мамо, тату, у мене для вас сюрприз! Проходьте! Це Павлик…
– Павлик? Господи! Як він… Що це… Миколо, ти мене розігруєш? Але як так?
– Мамо, я тебе не розумію, щось не так? Ти так побіліла…
– Миколо, звідки у тебе цей хлопчик? – ахнула жінка.
– Його мамі потрібні дорогі процедури, вона зараз лежить на обстеженні, а Павлик поки що живе в мене. Там така історія з його вітчимом, що…
– Чий він син?
– Каті…
– Господи! Що я наробила! Господи!
– Мамо, що трапилося? Поясни мені нарешті!
– А ти не розумієш? Невже ти не бачиш, як Павлик схожий на тебе? Правду кажуть, від долі не втекти, твоє буде з тобою, а чуже…
– Мамо…
– Я знаю, я винна… Але я сама всю цю кашу заварила, сама й вирішу цю проблему…
– Спершу поясни мені, бо я щось нічого не розумію!
– Багато років тому я зустріла Катю біля аптеки, вона купувала тести. Потім мені зателефонувала подруга, яка працювала у нашій лікарні, порадувала, що мій син незабаром стане батьком.
Я, звичайно, цього допустити не могла, не вистачало, щоб мій син зв’язався з простачкою. У нас із батьком на тебе були зовсім інші плани.
А потім я йшла дорогою, і почула, як вона щебече з тобою по телефону, обіцяла ввечері сюрприз зробити.
Ну, я й висловила їй все, що про неї думаю. Я їй сказала, що якщо ти дізнаєшся про дитину, то я їй влаштую веселе життя.
Потім дала їй у руки гроші і сказала, щоб до вечора вона поїхала з нашого міста і життя назавжди…
– Мамо, ти розумієш, що ти наробила?!
– Розумію, синку! Пробач мені, недолугу! Я хотіла, як краще…
– Каті нелегко довелося, вона дуже слаба. Її нинішній чоловік дуже свариться, мені здається йому все одно, де вони і що з ними. Я думаю взяти кредит…
– Не треба брати кредит. Ми все оплатимо. Так мені буде спокійніше, бо я й піти в кращий світ з чистою совістю не зможу…
– Мамо, про що ти говориш? Ти молода, здорова жінка!
– Недовго мені залишилося, проґавила я свій час… Не більше пів року мені дають. Ось приїхала до тебе, щоб покаятися перед тобою і, як виявилося, вчасно. Тепер головне, щоб Катя мені пробачила…
…Кат зробили всі необхідні процедури. Після цього вона подала на розлучення і тепер готується до весілля з Миколою.
Зінаїду Григорівну – матір Миколи вона пробачила, ну такою вона була людиною, не могла довго зла тримати, тим більше, що її Бог і так уже покарав…
А Зінаїда Григорівна насолоджувалася останніми днями, що їй відміряв Бог, і благала його тільки про одне – щоб якнайбільше часу провести з сім’єю і надолужити втрачене, ставши люблячою бабусею й хорошою свекрухою…
