Ользі не спалося. Вона вляглася, накрилася ковдрою, покрутилася, влаштовуючись зручніше, але сон не йшов.
Вона не могла заснути, знаючи, що доньки немає вдома. І нехай Вірі давно не десять років, а двадцять один, Ольга завжди чекала її повернення. Часто навіть не показуючись доньці, щоб Віра не подумала, що вона контролює її. Почує, як повертається ключ у замку, тихі кроки – у ванну, потім – у кімнату. Все можна спати!
А Віра зустрічалася з друзями, ходила в кіно та на побачення, їй було не до маминих переживань.
Мама і дочка жили вдвох, батька Віри не стало, коли дівчинці не виповнилося й двох років. Ольга, двадцятирічна дівчинка, тоді сама ледве пережила, свекруха тоді сказала:
– І не соромно тобі? До чого себе довела! У мене син… – Тут голос жінки здригнувся, але вона швидко впоралася з собою. – Сина не стало у мене, але я знайшла сили жити далі. А в тебе дочка росте, хочеш її сиротою лишити?
І з такою гіркотою, з почуттям, що нічого не виправити, були сказані ці слова, – Ольгу пробрало до глибини душі, вона більше не дозволяла собі переживати. Вона встала, струснулась, нафарбувалась і пішла жити своє життя заради Вірочки.
Ось тільки заміж Ольга більше не зібралася. Вона була дуже вразлива, надивилася і наслухалася, як дівчата з вітчимами живуть, і вирішила, що вони обійдуться якось без чоловіка в будинку. Тим більше, що помічники були – батько Ольги та свекру ніколи їй не відмовляли.
Коли підросла, дочка питала:
– Мамо, може, тобі вийти заміж? Що ти сама все життя?
– А хіба нам погано вдвох? – відповідала запитанням на запитання Ольга.
– Звичайно добре! Але я, може, скоро сама заміж зберуся… На кого я тебе залишу? – серйозно заявляла шістнадцятирічна Віра.
– Чи не рано заміж, Віро Сергіївно? – із усмішкою питала Ольга доньку, яка вже поспішала обійняти свою кохану маму.
Напевно, хотілося Ользі притулитися до сильного чоловічого плеча, відчути себе, як за кам’яною стіною, адже все життя все саме. Але вона віддала перевагу своєму і доччиному спокою горезвісному “жіночому щастю”.
Так і жили вони вдвох. Вірі виповнився двадцять один рік, вона була в пошуку того самого, єдиного та неповторного.
– Мамо, сьогодні приведу до тебе майбутнього зятя знайомитися! – вигукувала в телефонну трубку Віра.
Ну, і що, що це був уже десятий чи одинадцятий «зять». Дочка Ольги всіх кандидатів знайомила із мамою. Солодощі зазвичай купував молодик. Ну, а з Ольги був потрібний затишок і гарячий чай.
– Віро, і коли ти вже зупинишся? – бурчала Ольга, калейдоскоп із потенційних наречених вже добряче втомив її.
– Мамо, мені потрібен найкращий! – парирувала Віра. – І я його ще не знайшла.
На цей раз Ользі страшенно не хотілося вбиратися для сторонньої людини, вона зібрала волосся в хвіст і одягла найпростішу футболку з джинсами. Прибирати потреби не було, у них з донькою в квартирі завжди панувала чистота. Ольга поставила чайник і виглянула у вікно, наближався час, призначений дочкою.
– Боже! – Жінка побачила Віру, що йде під ручку із дорослим чоловіком. – Та він же дуже старий для неї!
Ольга прикрила долонею рота і почала гарячково думати, як би раз і назавжди відвадити цього любителя молоденьких дівчат. На думку нічого не спадало. Тут у двері подзвонили. На ватяних ногах Ольга попленталася відчиняти.
– Привіт, мамо! – Віра щасливо посміхалася і кинулася до Ольги з обіймами. – Знайомся, це Валерій.
– Здрастуйте, – пролепетала Оля, – Валерію, як Вас по батькові?
– Миколайович, але можна просто Валерій. Це Вам, Ольго…
– Ігорівна. Дякую!
Чоловік простягнув Олі гарний букет і торт, між іншим, її улюблений медовик.
– Тепер я зрозумів, у кого Віра така розумниця та красуня! – захоплено заявив Валерій, розглядаючи Ольгу без тіні збентеження.
А вона, навпаки, почервоніла, як дівчисько і мимоволі відзначила про себе, що чоловік їй приємний.
– Мамо, наливай нам чаю, – попросила Віра.
– Так, так, звичайно, проходьте! – Ольга зовсім забула про свої обов’язки господині, так засмутилася через вік майбутнього зятя.
Віра розділила торт, Оля налила чай. Почалася розмова ні про що, про погоду та про природу. Ольга чомусь соромилася нового залицяльника своєї дочки. Якби на його місці сидів молоденький хлопчина, вона давно б уже розпитала його про навчання чи роботу, про батьків та плани на майбутнє. А за Валерієм і так було видно, що у нього з роботою все добре, і плани на майбутнє грандіозні на пару з її донькою.
Ользі стало сумно, вона раптом подумала, що тепер її Віра точно вискочить заміж, а вона залишиться одна в своїй двокімнатній квартирі.
– Валерій, мамо, я вас ненадовго залишу, – Віра підвелася з-за столу і пішла до своєї кімнати.
– Олю, Ви засумували? – м’яко запитав Валерій.
– Погода, мабуть, діє, – Ольга сказала перше, що спало на думку, їй було одночасно незручно і хвилююче сидіти за столом удвох із цим чоловіком.
– А погода чудова! – Зауважив Валерій, за вікном починався один із найкрасивіших літніх заходів сонця.
Ольга промовчала.
– Спробую Вас розвеселити. – Валерій розповів анекдот, потім історію зі свого життя.
Через п’ятнадцять хвилин Ольга та Валерій балакали, як старі знайомі. Виявилося, що Валерій старший за Олю на два роки, і колись у юності вони навчалися в тому самому технікумі. Могли навіть перетинатись, але зараз вже неможливо було згадати це. Натомість поговорили про спільних знайомих викладачів, про сам технікум, який переживав не найкращі часи.
Ольга налила їм із Валерою ще по чашці чаю. Вони не помітили, що відтоді, як пішла з-за столу Віра, минула вже майже година.
– Валерій, я піду подивлюся, куди поділася наша дівчинка, – раптом схаменулась Ольга.
Чоловік кивнув головою.
– Уявляєш, вона спить! – розвела руками Оля.
– Нічого страшного, хай відпочиває. Я, мабуть, теж піду. Приємно було познайомитись і згадати молодість!
– І мені теж, – зачиняючи двері за гостем, прошепотіла Ольга.
Пізніше, лежачи в ліжку, вона подумала про Валерія: “От якби і мені зустрівся такий чоловік! Але, мабуть, не доля. Нехай будуть щасливі з Вірою.”
Вранці Ольга прокинулася пізно і почувала себе погано. Віра вже готувала сніданок, співаючи щось собі під ніс.
– Мамочко, доброго ранку! – Дівчина підскочила до матері і цмокнула її в щоку.
– Доброго, доброго… Віро, що з тобою вчора сталося? Лишила свого нареченого на матір і заснула!
– Мамо, я сама не знаю, як так вийшло, вибач, добре?
– Незручно вийшло перед Валерієм.
– Ой, перестань! Я йому все поясню, він зрозуміє.
– А де ти з ним познайомилась?
– Та це випадково вийшло, – Віра не стала вдаватися до подробиць.
– Тобі, начебто, раніше молоді подобалися?
Віра тільки відмахнулася і не стала нічого пояснювати.
Пройшов місяць.
Віра, як і раніше, бігала на побачення, але про Валерія більше не говорила, мабуть, він зник з горизонту.
Ольга про нього згадувала, їй було соромно зізнатися навіть собі, але чоловік їй сподобався. Ось, здавалося б, саме час, щоб бути щасливою, дочка виросла, Ольга ще зовсім не стара, але, на жаль… Валерій – її майбутній зять. Так сказала Віра.
Робочий день Ольги давно закінчився, вона сиділа перед телевізором та сумувала. Віри знову не було вдома.
– Мамочко! – Дочка зателефонувала. – Ми зараз до тебе прийдемо!
– З Валерієм? – на душі у Ольги стало хвилююче.
– З ким? А ні, з Денисом! Познайомлю вас, – Віра скинула дзвінок.
– Денис ще якийсь намалювався, – дивувалася Ольга, – а де Валерій?
За півгодини у двері подзвонили, на порозі стояла радісна Віра та високий хлопець у окулярах із обов’язковими букетом та тортом.
– Я скоро в двері не пролазитиму від ваших тортиків! – видихнула Ольга.
– Мама! – суворо сказала Віра. – Знайомся, це Денис, твій майбутній зять. Про які це тортики ти говориш?
Здається, дочка не хотіла поширюватися на цю тему при Денису.
За столом посиділи недовго, Віра та Денис пішли до дівчини до кімнати і щось там довго й палко обговорювали.
Ользі сподобався цей хлопчина, він здався їй серйозним, та й за віком підходив доньці.
Наступні два тижні Віра десь пропадала, а потім викликала Ольгу на розмову:
– Мамо, Денис зробив мені пропозицію, і я сказала “так”. Ти ж не проти?
– А наречені зараз вже не просять руку коханої дівчини у її батьків? – буркливо запитала Ольга.
– Ну, мамо! – обурилася Віра. – Так не чесно! Я хочу сама за себе вирішувати!
– Ой, гаразд, вирішувати вона хоче! Ти і так давно сама все вирішуєш і матір не питаєш, – Ольга хоч і бурчала, але насправді була рада за дочку. – Напевно, доведеться кредит брати на весілля? Нині все так дорого!
– Мамо, жодних кредитів! Ми з Денисом не влаштовуватимемо бенкет на весь світ, батьки, пару друзів і достатньо.
– А як же бабусі та дідусь?
Дідуся з боку батька Віри нещодавно не стало, залишився лише батько Ольги.
– До них ми з’їздимо окремо. Удвох із Денисом, – категорично заявила Віра.
– Я так розумію, що ні моє благословення, ні поради тобі не потрібні? Ти просто ставиш мене перед фактом.
– Мамо, тобі ж сподобався Денис?
Ольга кивнула.
– Ось і все! Решту ми самі. Цієї п’ятниці зустрічаємося в “Орхідеї”.
Віра поцілувала матір і знову кудись помчала.
– Отак і стають тещами, – сама собі сказала Ольга, – адже ніщо не віщувало…
Вона була незадоволена дочкою, чому не попередила раніше, чому не порадилася? Ех, молодь!
Ольга купила гарну сукню, яка підкреслювала її фігуру, записалася до салону краси на зачіску та макіяж. Вона хотіла виглядати на всі сто на день весілля своєї єдиної дочки.
Вранці у п’ятницю Віра, як завжди, пішла, коли Ольга ще спала. А потім несподівано зателефонувала незадовго до вечері:
– Мамо, в ресторані на тебе чекає невеликий сюрприз.
– Який сюрприз? Дочко, ти про що?
– Мамо, не хвилюйся, тобі має сподобатися. Цілую! – Віра відключилася.
Ольга захвилювалася: що ще за сюрприз? Сто років він їй не потрібний! А раптом вони оголосять, що чекають на малюка? І вона навіть не спитала, хто батьки Дениса! Може, якісь знайомі. Чи це сюрприз?
Бідна жінка вся звелася, думаючи про те, що приготували їй діти. Вона не отримала жодного задоволення, дивлячись, як впевнені руки майстра споруджують гарну зачіску та наносять вечірній макіяж. Навіть власне відображення в дзеркалі її не порадувало, хоча виглядала вона надзвичайно. Викликавши таксі, Ольга мало не поїхала додому. Так їй не подобалося повідомлення дочки про сюрприз!
Але, звичайно, жінка поїхала до ресторану, вона має бути поряд із Вірою цього дня.
Ольга йшла між столиками, її проводжала дівчина-хостес:
– Проходьте, будь ласка, ось Ваш столик!
Назустріч Ользі піднялися чоловіки: Денис, незнайомий хлопець, мабуть, друг нареченого та…
Жінка подумала, що їй ввижається, це ж Валерій! Вона привіталася з усіма присутніми та привітала молодих.
– Ольга Ігорівна, – звернувся до неї Денис, – це мій тато, Валерій Миколайович, адже ви вже знайомі?
– Так, але… Щось я заплуталася! – Ольга сіла на стілець і запитливо подивилася на Віру.
– Мамо, ми з Денисом вирішили познайомити вас з Валерієм Миколайовичем заздалегідь, щоб… щоб…
– Ми подумали: а раптом вдасться звести вас? – допоміг дружині Денис.
– Але навіщо треба було обманювати? – Ольга дивилася на дочку.
– Мамо… Так вийшло, – Віра опустила очі і вдала, що кається.
– Чому не можна було познайомити нас по-людськи? Як зазвичай знайомлять батьків? – Ользі стало дуже прикро за цю безневинну витівку, яку провернули Віра і Денис. – Вибачте мене!
Вона різко встала з-за столу і пішла до виходу, розуміючи, що псує дочці торжество, але нічого не могла з собою вдіяти. Зрадницькі сльози вже підступили і готові були ось-ось закапати з очей.
Ольга штовхнула важкі двері і опинилась на вулиці. Ну, і куди йти в цих страшенно незручних туфлях? Вона на мить забарилася і почула ззаду кроки.
– Оля! Олю, почекай! – її наздоганяв Валерій. – Куди ж ти?
– І ти все знав? – обернулася Ольга до чоловіка.
– Пробач, діти мене вмовили! Віра сказала, що знайомство на їхньому весіллі ні до чого не приведе. А мені дуже хотілося познайомитись у неформальній обстановці, Віра так хвалила тебе! Адже я вже багато років удівець, тільки Денис залишився в мене. Вони з Вірою вирішили влаштувати і наше особисте життя, – посміхався Валерій. – Я сам не знайшов би жінки краще!
Ольга дозволила собі повірити йому, вона й сама розуміла, що діти хотіли якнайкраще.
– Боже, я думала, що ти – наречений моєї дочки! Ще засмучувалася, що вона такого немолодого обрала.
– Та я будь-якому молодому ще покажу! – Валерій вдав, що пригладжує неіснуючі вусики. – Заради такої прекрасної пані я готовий на все!
Ольга розсміялася і взяла свого кавалера під руку. Вони не повернулися до ресторану, а пішли погуляти набережною. Над річкою розливався чудовий літній захід сонця
