Валентина Петрівна рік тому вийшла на пенсію, але постійно сидіти вдома їй було нудно, та й грошей стало не вистачати.
Ще й туга за чоловіком не давала спокою, два роки як Валентина овдовіла…
Дорослі діти, звичайно, іноді допомагали, але Валентині не хотілося надто їх обтяжувати. У сина та дочок свої сім’ї, діти підростають, тому витрат у самих повно.
І коли жінка дізналася, що в церкву, яка була неподалік від її будинку, потрібна прибиральниця, Валентина Петрівна без роздумів вирішила піти працювати.
А чому ні?! Сили ще є, та й зайва копійка не завадить.
Не можна сказати, що Валентина Петрівна була побожною. Раніше в церкві вона бувала не частіше, аніж кілька разів на рік, посту ніколи не дотримувалася, на служби не ходила.
Вона завжди вважала, що головне – це жити по совісті, зла нікому не бажати і не робити. І підлостей не робити.
Але робота у церкві дещо змінила її ставлення до Бога і до віри. Чи сприяли тому бесіди зі священником, чи сама заспокоююча церковна атмосфера, але згодом Валентина відчула, що відбуваються в її душі якісь зміни – інакше вона почала дивитись на деякі речі і навіть з’явилася в неї бажання спробувати писати ікони!
Адже колись Валентина дуже непогано малювала, у шкільні роки відвідувала художню школу, де викладачі завжди хвалили її роботи. Але згодом вона закинула це захоплення…
Після закінчення технікуму влаштувалася вона на роботу, потім зустріла свого коханого Бориса, з яким вони щасливо прожила майже сорок років, виховавши трьох дітей.
А ось тепер, дізнавшись, що при храмі малюють ікони, жінка зацікавилася і вирішила спробувати… А раптом вийде…
Не раз Валентина помічала у храмі одну літню пару. На вигляд обом було вже під вісімдесят. Чоловіку, можливо, й більше. Він увесь час був у темних окулярах, і Валентина здогадувалася, що ця людина або має проблеми або зовсім не бачить. Супутниця, мабуть, дружина, завжди тримала його під руку, а сам чоловік ступав дуже обережно, дрібними кроками.
Щоразу, приходячи в церкву, вони обов’язково ставили свічку за упокій, а потім довго стояли перед іконами та молилися.
Валентина помічала, як по їхніх обличчях текли сльози, і їй завжди ставало шкода цих, зважаючи на все, глибоко нещасних людей. Мабуть, тих, хто пережив велике горе…
А одного разу жінка прийшла в церкву вже без свого супутника і поставила за упокій дві свічки… І Валентині все стало зрозуміло…
Вона крадькома спостерігала за цією худенькою, змарнілою жінкою і в якийсь момент не витримала і наздогнала її, коли та вийшла на вулицю.
– Здрастуйте, – сказала Валентина. – Ви мені вибачте, я давно тут працюю і часто бачу вас. Можливо, вам потрібна якась допомога?
– Допомога? – літня жінка з подивом глянула на Валентину. – А чим ви можете допомогти?
– Я не знаю, але якщо ви мені розповісте про себе і своє життя, то, можливо, я зможу хоч чимось допомогти. Я бачу, що у вашому житті щось сталося. Ви часто приходьте в церкву і плачете… Знаєте, іноді буває, що людині просто треба виговоритися і вже на душі полегшає. Але, на жаль, не завжди поряд є така людина, яка просто вислухає…
– Виговоритись… – задумалася жінка. – Так, я б хотіла з кимось поговорити… Раптом, справді, стане хоч трохи легше. Неможливо носити в собі цей тягар…
– Якщо ви не поспішайте, то можете почекати на мене тут? Я вже майже закінчила свою роботу і хвилин через п’ятнадцять звільнюся. Ми можемо прогулятися і поговорити. А якщо хочете, то я можу запросити вас до себе, я живу зовсім недалеко… Як вас звуть?
– Оксана Василівна, – представилася жінка.
– А я Валентина Петрівна. Можна просто Валя.
– Добре. Дякую вам, Валю. А до мене ми можемо піти? – запитала Оксана Василівна. – Я теж неподалік живу.
– Як хочете, можна і до вас, якщо вам так зручніше…
– Так, я б хотіла, щоб ми поговорили в мене… Я хочу все розповісти і показати фотографії. Можна?
– Ну, звичайно, – Валентина злегка торкнулася руки Оксани Василівни. – Тоді зачекайте мене і підемо.
Через сорок хвилин Валентина Петрівна і Оксана Василівна сиділи на маленькій скромній кухні. Літня господиня налила чай у невеликі чашки і поставила на стіл нехитре частування. Вазочку з печивом та карамельками. І почала розповідати свою історію, яка вразила Валентину…
…Оксана з Анатолієм одружилися, коли обом було за тридцять.
Анатолій за плечима вже мав один шлюб, у якому залишилася донька. Для Оксани це було перше заміжжя. Жінці не щастило в особистому житті і, зустрівши Анатолія, вона думала, що, нарешті, і в її життя прийшло справжнє жіноче щастя.
А ще Оксані дуже хотілося стати матір’ю. Вона розуміла, що вік вже і тягнути з народженням дитини не варто. Проте йшов час, а завагітніти жінка не мала.
Обстеження, яке вона вирішила пройти, стало для неї остаточною крапкою. У неї не може бути дітей і вдіяти нічого не можна… Тільки прийняти цей факт і жити далі…
– Подумайте про усиновлення, – сказала заплаканій жінці, лікарка.
– Давай візьмемо дитину, – запропонувала Оксана чоловікові, коли минув якийсь час, і вона усвідомила, що, як і раніше, дуже хоче стати матір’ю, нехай і не рідної дитини.
– Давай, – погодився Анатолій, бачачи, як переживає його дружина.
І невдовзі у сім’ї з’явилася шестимісячна Іринка. Білява мала була так схожа на Оксану, що здавалося, ніби вона і є її рідна дочка.
Вони з чоловіком не могли натішитися на дівчинку. Вирішили, що назавжди збережуть у таємниці той факт, що вона їм не рідна, і тому прийняли рішення переїхати в інше місто, де ніхто не знав про те, що їхня дочка є прийомною…
Вони так переживали, що якщо залишаться в рідному місті, хтось із знайомих, чи родичів може ненароком, чи навмисне проговоритися… Ні, Іринка повинна вважати, що вони її рідні мама і тато!
…Оксана була щасливою. Вона так пишалася тим, що стала матір’ю! Не могла натішитися Іринкою, балувала її, ні в чому не відмовляла.
Згодом, коли дівчинка підросла, вони з чоловіком відкрили свою справу. Магазин одягу, де Оксана сама була продавчинею, а потім й Ірина, яка подорослішала, стала допомагати матері.
Дівчина заочно закінчила інститут, але працювати за фахом не захотіла, так і працювала в магазині, а іноді їздила з батьком по товар в область.
А потім сталося лихо… Коли Ірині було вже майже тридцять, вони стали раптом помічати дивацтва в поведінці дочки.
То вона раптом повідомляла, що хтось за нею ходить і тому не хотіла виходити з дому. То казала якісь дивні, незрозумілі їм речі. Плакала, або сміялася без причини…
Не розуміючи в чому справа, Оксана й Анатолій звернулися до лікарів і незабаром ті приголомшили їх звісткою, що Ірина слаба і це спадкове.
Їм довелося зізнатися лікарям, що Іринка їм не рідна, оскільки для встановлення деталей потрібно було вивчити спадковість.
Але прийомні батьки уявлення не мали, ким були справжні батьки Ірини…
Втім, незабаром їм вдалося отримати деякі відомості про рідних батьків своєї прийомної дочки. Анатолій вирушив у рідне міста і звернувся до однокласника, який мав звʼязки.
З його допомогою вдалося з’ясувати, що рідна мати Іринки мала такі ж проблеми, що не завадило жінці народити кількох дітей, які всі потрапили у дитбудинки. Хто був рідним батьком Ірини, залишилося невідомим…
Анатолій з Оксаною не знали, що й робити… Усі їхні мрії зникли. Вони так сподівалися, що Іринка вийде заміж і подарує їм онуків і дбатиме про своїх літніх батьків… А тепер виходить, що це їм доведеться дбати про дочку.
І невідомо, що буде далі. Хоча лікарі і стверджують, що завдяки процедурам можна нормально жити, але що як вони помиляються?
Передбачити нічого було неможливо… Хіба про таку старість вони мріяли? Подібна перспектива здавалася неймовірно сумною і лякаючою…
Поки Ірина була в лікарні, її прийомні батьки прийняли непросте, але на той момент єдине можливе, на їхню думку, рішення.
Коли дівчину виписали, прийомні батьки розповіли їй, що двадцять вісім років тому вони її удочерили.
– Ми дбали про тебе всі ці роки, виховували, як рідну. Але тепер ти доросла, і ми більше не зобов’язані дбати про тебе, – сказав Ірині Анатолій, намагаючись не дивитись дівчині в очі. – Ми купимо тобі квартиру і дамо грошей на перший час, а далі крутись сама… Ми чужі один одному люди…
Вони швидко продали свій бізнес і квартиру. Купили колишній доньці, як тепер вони між собою її називали, маленьку квартирку, допомогли з переїздом, а самі поїхали за тисячу кілометрів, не залишивши Ірині свою адресу. Вони вирішили викреслити прийомну дочку зі свого життя…
– Ось такий гріх на нас із чоловіком, – сказала Оксана Василівна Валентині Петрівні, яка уважно слухала її. – Тоді нам здавалося, що ми не можемо вчинити інакше. Ми побоялися труднощів, нам хотілося спокійної старості… А життя з Іринкою – це ж, як біля вулкана, який невідомо в яку мить прокинеться… Ви осуджуєте мене, Валю?
– Я не Господь, щоб когось судити, – відповіла Валентина, у якої мурашки пішли по шкірі від цієї історії…
– А життя покарало нас. Незабаром після того, як ми поїхали, Анатолій почав швидко слабнути і в результаті зовсім нічого не бачив. І процедури не допомогли… З’явилися й інші проблеми зі здоров’ям. І в мене, і в нього… А потім ми дізналися, що Іринки більше немає… Моя подруга повідомила, що її не стало. Ірина переходила дорогу… Машина… Не стало її… А ми навіть не поїхали її поховати… Ось так. А тепер і Толика нема. Я одна… І нема мені прощення…
– Бог усім прощає, якщо тільки людина щиро кається, – відповіла Валентина.
Що ще вона могла сказати Оксані Василівні? Їй було до глибини душі шкода нещасну Іринку, покинуту людьми, яких вона вважала найближчими… Як легко вони відмовилися від прийомної дочки. От цікаво, а якби це їхня рідна дочка так заслабла без шансів на одужання, вони б теж її покинули? Адже у цьому житті ніхто ні від чого не застрахований. Нещастя може трапитися з кожним і абсолютно будь-якої миті.
Тяжкий осад залишився у Валентини після розмови з Оксаною Василівною і чомусь її було зовсім не шкода, хоча жінка мала добре серце, яке вміло співчувати і розуміти чужі біди…
Цього вечора вона пішла на чергове заняття з іконопису.
За іронією долі, зараз вона працювала над створенням ікони святої Ірини…
Валентина писала ікону і ніяк не могла перестати думати про дівчину, про нелегку долю якої сьогодні дізналася…
А Оксану Василівну Валентина більше у церкві ніколи не бачила…
