– Якщо тобі дитина не потрібна, то я хочу онука! Або внучку. Це вже як вийде. Я буду рада будь-кому! – казала Інна Петрівна своєму єдиному синові Борисові.
– Мамо, який син?! Я навіть не одружений! І дівчини я не маю. Я взагалі не розумію, навіщо нам такі проблеми? Зустрічаюся я з дівчатами і з мене досить! Ти вже сто п’ятий раз мені це говориш!
– Тобі ж тридцять два роки! – не вгавала Інна Петрівна.
– Я знаю. І мені добре. Жодних турбот!
– Та я всі турботи на себе візьму. І взагалі, можеш потім з нею розлучитися…
– Ага! Ти думай, мамо, про що говориш. Мені потім платити аліменти.
– Та ти візьми якусь молоденьку студентку. Куди вона подінеться, дитину нам і залишить.
– Тобі! Мені не потрібна поки що дитина!
– Так, мені! Але ти маєш відсудити у неї дитину. І аліменти платити не треба, і я з онуком. Потрібна бідна, щоб ні квартири, ні рідні не було. Я вже тобі підшукала…
– Знову знайомитись?
– Так. Скромна, сирітка. Ше не працює. Вчиться. От і аліменти платитимуть після розлучення.
– Якщо не заробляє, то які аліменти?
– Значить вже працюватиме, коли розлучитесь. Ще й без житла. Все на нашу користь!
– Ну-у-у, я подумаю… – пробурмотів Борис.
– А ти швидше думай. Такий товар швидко розбирають. Такі наречені самі недолугих шукають, щоб із квартирою. А ми хитріші будемо!
– Я подумаю.
– Думай швидше!
…Мати Бориса вже й справді дістала своїми розмовами. Легше зробити все, як хоче вона. Тим більше, вона все на себе хоче взяти. От і буде їй онук.
– Все, яирішив! Одружуюся! Веди свою, як там її звуть. А вона хоч гарна?
– От і чудово. Звісно красуня! Мені і красивий внук потрібен, чи внучка. Що ж я невідомо-яку в дім приведу?!
…Наталя Борису сподобалася. Вона і справді була красуня. Довгі важкі коси і легка повнота нагадували йому сільських дівчат зі старих фільмів, які любила дивитися його мати.
Такі усе зроблять!
Борис навіть трохи стрепенувся, побачивши її. Наталя була трохи вищою за нього, і трохи ширшою…
– Така й підняти зможе… А потім відставити, – подумав він.
Наталі наречений теж сподобався. Такий мамин синок, гульбанить рідко, симпатичний. А молодими все більше вітряні пішли, їм би все без весілля. А тут мама сама наполягає на весіллі!
Весілля відгуляли дуже скромне, а вірніше сказати просто розписалися. Наречений хотів запросити друзів, нареченою похвалитися, але мама не схвалила.
– Недолугий! Ти ж розлучатимешся! Менше знають – для нас краще.
І пішло сімейне життя. Наталя спочатку вирішила закінчити навчання, а вже потім дітей заводити. Вона дуже молода, встигне.
Інна Петрівна подумала, що правильно, грошей зароблятиме більше. До того ж невістка встигала ще й підробляти. Завжди свої мала гроші, у чоловіка не просила.
Свекруха її хвалила, хазяйська, працьовита, економна…
…Але ось навчання вже позаду і Наталя виходить із пологового будинку із сином.
Встигала все. Сніданок, обід, вечеря, порядок в квартирі. Свекруха не знала, до чого й причепитися. Все було добре.
А головне її син до неї так звик, що кроку без неї не зробить. І з дитиною гуляє, і в магазин ходить, сумки за нею тягає! А слова матері про розлучення навіть не згадує.
Вирішила Інна Петрівна нагадати сама.
– Мамо, ну це ти тоді таке вигадала, а мене все влаштовує зараз!
– А я їй візьму і розповім усе!
– Так розповідай. Вона вже давно все знає. До того ж, вона знову вагітна. А якщо тобі не подобається жити з онуками, то ми переїдемо.
– Куди?! – ахнула Інна Петрівна. – Нічого за душею нема!
– Ти б не поспішала тоді з моїм весіллям, може і про Наталю дещо б дізналася…
– А що не так? – аж побіліла Інна Петрівна.
– Ох, мамо, зовсім ти нічого не знаєш про Наталку!
Інна Петрівна застигла від несподіваної здогадки.
– Сирота вона, – продовжував Борис. – Батьків немає – це правда. Батьків не стало, залишивши їй три квартири. Вона їх давно здає і не потребує нічого. А зараз ми купуємо спільну. Вже на перший внесок назбирали. А ось здавати її або переїжджати туди ми ще подумаємо.
Ти Наталці сподобалася. А про твою мрію перед весіллям про наше розлучення вона просто посміялася. Та й ти онуків хотіла під боком. Тож думай сама тепер. А розлучатись ми не будемо. Це точно! Якщо й поїдемо, то тільки разом!
…Інна Петрівна вже не знала, що робити. Внука вона любила, а ще й онука буде, це вже достеменно відомо. А навіщо їй онуки без сина? Погарячкувала вона тоді. Сама не знала, що вигадала, щоб сина одружити. А воно як все вийшло. А дітей Наташа точно бабці не віддасть.
Народилася й онука. У двокімнатній квартирі стало тісно. Борис із Наталією взяли велику квартиру в іпотеку. Усі разом і переїхали. Інну Петрівну теж із собою взяли. Вона якраз на пенсію вийшла. З онуками займатиметься. А її квартиру здають. Але якщо що, вона завжди може до себе повернутися.
– Всі гроші зі здачі твоєї квартири тобі. Мандруватимеш, на курорти їздитимеш. Дивишся і чоловіка собі знайдеш. Адже мене вдало одружила.
– Ні. Мені не треба нікого. У мене онуки. Гроші для них складатиму. Все для них.
