Переїхавши до нової квартири, Олена почала обживатися, знайомитися з сусідами:
– Мені доведеться тут жити багато років, і з сусідами треба жити дружно, а на кого ще мені розраховувати? Я вже не молоденька дівчина, дякувати Богові під п’ятдесят, заміжжя в найближчому майбутньому мені не світить. Я самотня жінка, без чоловіка та дітей, тож краще мати добрі стосунки з сусідами, – так вона думала.
Олена поверталася з магазину, була субота, весна вже щосили вступила у свої права. Щоправда, сніг де-не-де ще виднівся брудними клаптями в кутках будинків, куди не заглядає сонце іх. Підійшовши до своєї квартири, дістала з кишені ключі і почула позаду звук дверей, що відчинилися, а потім і жіночий голос:
– Здрастуйте, ви наша нова сусідка? Мене звуть Оля, а вас?
– Здрастуйте, я – Олена, – відповіла вона і повернулася до сусідки.
Перед нею в дверях квартири навпроти стояла мила жінка, років тридцяти восьми, з акуратною короткою стрижкою, яка надавала їй задерикуватого вигляду.
– Дуже приємно, Олено, а не могли б ви мені допомогти пересунути диван до іншої стінки, він не дуже важкий, але мені не під силу. А чоловіка в мене немає, а друг сьогодні не прийде, він вдома зі своєю родиною, – чемно і спокійно спитала сусідка.
– Звичайно, допоможу зараз пакет із продуктами залишу вдома та зайду до вас. Сусідам треба допомагати, я, до речі, теж самотня.
Пересунувши диван, Олена озирнулася, у Олі двокімнатна квартира невеликого метражу. У квартирі дуже затишно, світло та акуратно, всі речі на своїх місцях.
– Як у вас світло та затишно, – зробила комплімент Олена сусідці.
– Якщо ви не поспішаєте, давайте пригощу чаєм чи кавою, побалакаємо, сьогодні вихідний.
– Я із задоволенням вип’ю чай, і звичайно треба познайомитися ближче, – погодилася Олена.
Поки сиділи за чаєм, вирішили перейти на «ти», і якось швидко порозумілися. Олі сорок років, вона виглядала молодо, вона на вісім років молодша за Олену, але інтереси багато в чому збігалися. Оля працює у будівельній компанії, заміжня теж ніколи не була, дітей немає, але вже дванадцять років ходить у коханках свого начальника.
Олена слухала сусідку і кожною клітиною відчувала переживання та образу Олі, вона переживала від того, що її сімейне життя не відбулося. Дуже хотілося їй звичайну сім’ю, чоловіка та дитину. Хоч і була Олена сама незаміжня, але такого розчарування в житті вона не відчувала. Вона давно вже змирилася, що заміжжя – це не про неї. Так буває у житті, на жаль. А ось Оля завжди мріяла та мріє стати дружиною та мати родину. І начебто не втрачає надії.
– Оля, ти така гарненька, просто красуня, знайдеш ще свою долю, сорок років – це не вік, у цей час у деяких життя тільки починається, навіть ще й народити можна. Це мені вже пізно народжувати, – казала Олена сусідці.
– Ой, знаєш Олено, я сама звичайно винна. Я з молодості почала неправильне життя, весь час ходжу у коханках. Слово це мені не подобається, але що робити всі називають речі своїми іменами. Це слово вже приклеїлося до мене міцно, нікому не подобається, щоб його так називали, але нічого не вдієш. Хоча коханки теж сподіваються на створення щасливої родини, як, наприклад, я, коли намагаються відвести з сім’ї чужих чоловіків. Але рідко хто з чоловіків йде з родини заради коханки.
Було видно, що вона давно розуміє свій статус у житті і не намагається щось зробити, змінити.
– Оля, але це все залежить від тебе. Ти маєш сама розпорядитися своїм життям, припинити зустрічатися з одруженим чоловіком, знайти вільного та створити свою сім’ю.
Хоч і казала Олена банальні речі, але не всім так щастить у житті, не всі знаходять свою половинку. Вона сама із цієї категорії.
– Багато чоловіків хочуть всидіти на двох стільцях одночасно все життя, – сумно та переконливо казала Оля. – Вдома у них звичний затишок, діти, а у коханки – веселощі та розвага. Мій Ігор каже, що в мене він відпочиває душею та тілом. А що йому заважає вдома відпочивати? А я підозрюю, він спеціально так каже, щоб мене заспокоїти, що йому зі мною краще, ніж вдома. Адже я вже давно не наївна дівчина. А ось вірю та чекаю.
Олена мовчки слухала сповідь сусідки, видно було – накопичилося в неї. Олена впевнена на всі сто – відвести чоловіка з сім’ї, залишити дітей без батька, це великий гріх, але ці жінки намагаються не думати про це. Тому Олена на цей крок ніколи не наважилася б, а ось Оля дивиться по-іншому на ці стосунки.
Оля продовжувала:
– Я з Ігорем зустрічаюся дванадцять років, познайомилася з ним о двадцять вісім, коли прийшла до нього на роботу до офісу. А до цього теж були такі самі стосунки, але там нас вивела на чисту воду дружина, і вона була не така, як у Ігоря. Швидко повернула чоловіка до себе, а мені довелося йти в інший офіс. Я правда не знаю, як так живе дружина Ігоря, мені здається вона знає про наші стосунки, але принаймні її ніколи не бачила в офісі.
– Оля, а коли ти перестанеш зустрічатися з чужим чоловіком? – щиро спитала Олена. – Я бачу, тобі прикро за своє становище.
– Ніколи. І я не рахую себе винною – мені теж потрібен чоловік. Нехай тоді дружини не випускають своїх чоловіків із дому. Коханок усі сварять. А я ось вже дванадцять років зустрічаюся з Ігорем, і він йти від мене не хоче. З сім’ї теж йти не хоче. Спочатку я з ним зустрічалася просто так, щоб не бути одній. Мені подобалося отримувати дорогі подарунки, слухати гарні слова, отримувати увагу видного чоловіка, це сподобається будь-якій жінці. От і я розтанула, і сама, з власної волі, потрапила в таку ситуацію. Минули роки. І зараз я вже люблю цього чоловіка, життя свого без Ігоря не уявляю. Причому моє кохання з кожним роком стає сильнішим, дуже важко переношу з ним розлуку і дуже переживаю його втратити.
Олені було шкода цю симпатична жінка, вона справді відчуває образу за таку свою долю.
– А чому ти не народила дитину від нього? Тим паче він забезпечений. Міг би утримувати і цю дитину.
– Ігор не хоче. Більше того, завжди говорив, якщо народжу від нього, то він мене залишить, а я переживаю залишитись одною з дитиною. Тому роки йдуть, а в нас стосунки на тому ж рівні. Але я себе не вважаю винною. А перед ким я завинила? Я його не кликала до себе, це він мені не давав проходу. Мало того, я багато разів намагалася розлучитися з ним, розірвати наші стосунки, але він не погоджувався і знову повертав мене. Ти думаєш легко бути з людиною, яка тримає тебе на відстані? Я теж мрію про щасливу родину та дітей.
– Ну не знаю, Оля, треба було, мабуть, таки покінчити ці стосунки, хоча мені може й легко говорити, я не була на твоєму місці. Все залежить від людини, я так гадаю.
– Так, Олено, я всю свою молодість присвятила Ігорю, чекала, що він колись прийде назавжди до мене. Але я дійсно не просила від нього, щоб він розлучився з дружиною і одружився зі мною. А можливо, треба було наполягати на цьому? Я думала, що він сам зрозуміє це і ухвалить рішення. Але на жаль… Я й зараз чекаю, але сподівання на це тануть з кожним днем. А мені, крім нього, ніхто не потрібен, хіба я винна, що так люблю його?
– Оля, не заздрю я твоїй долі. Мені здається на таких жінок, як ти дивляться з засудженням.
– Я про це знаю, я навіть чула, як в офісі у нас обговорювали мене, просто я вдала, що не чула. Іра казала: «Замість того, щоб забезпечувати свою сім’ю, наш шеф несе гроші Олі. Вона забирає їжу в його дітей». Ох і неприємно мені це чути, але я пережила. І я не вважаю так. Якщо вже Ігор забуває про свою сім’ю, я тут до чого? Хіба я винна. Ігор приходить до мене відпочивати, заспокоїтися, почути ласкаві та добрі слова, принаймні він сам так каже. Бо його дружина весь час сварить. А йому не хочеться йти додому. Чи варто дивуватись, коли такі чоловіки заводять собі жінок на стороні? Я навіть вважаю, що винні їхні дружини. Нехай такі дружини ображаються на себе. Це їхні чоловіки проміняли їх на іншу.
Олена слухала Олю і дивувалася, думаючи про себе:
– Кожна жінка виправдовує себе. І адже Оля анітрохи не кається. Я звичайно не згодна з Олею, але не сперечатися ж з нею. Не зрозуміємо одне одного, адже кожна з нас дивиться на ситуацію під своїм кутом. Сама я ніколи б не вчинила так. Але й не можу вказувати їй, чи правильно вона живе чи ні. Це її життя, її вибір.
Довго сиділи сусідки за чаєм, Олена слухала сповідь Олі. Живуть вони дружно, по-сусідськи допомагають одне одному. Але кожна з них так і живе своїм звичним життям.
