Жанна йшла по вулиці з невеликою валізкою в руках.
– Ось вона, дивись, йде як, бач, вся викаблучується! Знову у відрядження поїхала! – казала обурено сусідка Тамара Львівна. – Ні, ну ти бачила? Хіба ж це дружина? І так щомісяця, приїде, хвостом покрутить, потім валізку збере на коліщатках, стриб у таксі – і поїхала. А цей її недолугий сидить, вуха розпустив, чекає! І ніхто йому очі не відкриє на дружину його кохану! І дітей в них тому видно й нема, ще не нагулялася, тьху, дивитись неприємно.
– То вона може і справді у відрядження? Начебто вона жінка пристойна, завжди вітається, нічого їй такого поштою не надсилають. Ні стягнень, ні повісток усіляких, – спробувала заперечити їй Галина Опанасівна.
Вона на пошті працювала і про мешканців будинку мала свої міркування.
– Наївна ти, Галино, хоч і в літах! Ти подивися, як у неї очі бігають, коли вона у відрядження нібито їде. Відразу видно, що бреше чоловікові. А я його запитала – і куди ж твоя Жанна постійно їздить? Так Геннадій дуже довірливий, так і сказав, що по роботі, відрядження у неї часто. Ось як!
Галина Опанасівна головою похитала, чи здивовано, чи недовірливо – невже й справді?
Жанна доїхала маршруткою до автовокзалу і сіла на нічний автобус. Їхати шість годин, до ранку вона приїде. Засунула сумку під сидіння і заплющила очі – вона вже навчилася спати сидячи в автобусі, часто їздить. Головний офіс їхньої фірми з волі випадку знаходиться в її рідному місті. Жанну взяли на хорошу роботу з умовою – будуть часті відрядження, і коли стало ясно, що треба буде їздити до міста її дитинства та юності, Жанна спочатку навіть зраділа.
Живуть вони з Геннадієм вдвох, дітей у них поки що немає – Жанна ніяк не наважується після одного випадку, але Геннадій про це нічого не знає.
Перші поїздки до міста дитинства викликали у Жанни приємні спогади. Вона зустрілася в офісі з колегами, за договорами все погодила і вирішила прогулятися рідними вулицями.
На бульварі вже цвів бузок і його хвилюючий аромат нагадав Жанні шкільні роки. Вона закінчила школу і вступила до училища. З їхнього дитбудинку тоді багато хто вчинив, пощастило їм з учителями. А потім… Потім вона зустріла Стаса. Це був найгірший спогад у її житті. Стас сказав, що вони скоро одружаться. І вони почали жити разом, Жанна завагітніла, перевелася з денного на заочний.
Стас сказав, що познайомить її з батьками, що живуть вони десь в Карпатах. І вони тоді одружаться. Потім пізніше з’ясувалося, що батько у Стаса сильно гульбанить, та й сам Стас став дедалі частіше прикладатися до оковитої. З фабрики, де він працював, Стас через день приходив. Гаоласував, що грошей ні на що не вистачає. І взагалі даремно вони одразу вирішили дитину народити. На що вони будуть жити?
Дівчинка народилася слаба, Жанна не знала, що робити. Їй лише дев’ятнадцять, вона навчається, а дитина вимагатиме постійного догляду. На все життя. Лікарі кажуть, що немає сенсу її забирати, вона може навіть не впізнаватиме Жанну. Це Стас у всьому винен, його гульки! Та й сам він теж хороший, ось де він зараз?
Жанна плакала добу, їй навіть за допомогою нема до кого звернутися. А потім погодилася, написала відмову від дитини. Адже Стас, як дізнався про дівчинку – одразу в кущі. А одна Жанна не впорається, тільки життя своє загубить…
…Жанна підійшла до будівлі дитбудинку, вона років п’ять тут не була, як поїхала тоді до іншого міста. Треба зайти дізнатися, як Світлана Іванівна поживає.
– Жанно, невже це ти? Ти зовсім не змінилася, – Світлана Іванівна була такою ж енергійною.
Пригостила улюблену вихованку чаєм, розпитала. Жанна із задоволенням розповіла, що одружена з хорошим чоловіком. Що працює, але дітей поки що немає. Той період життя зі Стасом і про дитину Жанна, звичайно, не стала розповідати.
– Ну ти заходь, Жанночко, раз ти тепер будеш тут часто бувати, – на прощання попросила Світлана Іванівна.
Жанна з радістю погодилася, і наступного свого приїзду купила тортик і зайшла до Світлани Іванівни. Та поралася з молодшими дітьми.
– Ой, Жанночко, яка я рада, що ти знову заїхала. А я ось все з дітками, все життя їх шкодую, так би всіх і забрала!
Ось глянь дівчинка яка, Маринка звуть, нещодавно перевели. Я як її побачила, так і ахнула, вона мені дуже тебе нагадала маленьку.
Мати від Мариночки відмовилася, їй сказали донька слаба, а виявилося, що вона здорова.
Удочеряти її остерігаються, як побачать запис у картці, бояться, що раптом усе потім проявиться. А дівчинка розумна, говорить добре, букви знає, вірші запам’ятовує. Глянь, навіть зовні на тебе схожа, ти тільки глянь, Жанно!
Жанна глянула на дівчинку і серце її стрепенулося. І справді вона на неї схожа. І вік підходить. Невже це її донька, від якої вона відмовилася? Не може бути, але очі такі схожі, і волосся. Мариночка до Жанни сміливо підбігла:
– Тітонько, дай цукерку?
– А які ти любиш? Я куплю і принесу, – присіла перед нею Жанна.
– Шоколадні і на них півник намальований, – чітко відповіла малеча.
Марина навіть здригнулася – півник – її улюблені цукерки!
І ось тепер щоразу приїжджаючи у відрядження Жанна обов’язково заходила до Мариночки та Світлани Іванівни.
– Ти щось зачастила до нас, Жанночко, – якось сказала їй Світлана Іванівна. – Може не треба дівчинку привчати? Ти їй подарунки привозиш, вона чекає на тебе, а потім тобі набридне, а Мариночка як?
– Світлано Іванівно, а я вдочерити її хочу, тільки трохи почекати треба, – видала Жанна.
З Геннадієм вона ще не говорила, поки не знала, як йому все пояснити. Адже, якщо все розповісти, то невідомо, як він сприйме. А раптом він її ніколи не пробачить, що вона свою дочку покинула? Адже Жанна майже не сумнівалася, що Марина – її дочка.
Жанна вирішила зачекати. Тому так і жила вона – можна сказати на дві родини. В одному місті у неї коханий чоловік Геннадій, а в іншому місті – майже донька Мариночка.
Якось Мариночка, як завжди зустріла Жанну радісним вигуком:
– Моя матуся Жанна приїхала!
А потім спитала:
– А коли ти мене додому забереш? А тато у нас хороший, чому він не приїхав з тобою?
І Жанна зрозуміла, що зволікати більше не можна. Вона приїхала з цього відрядження дуже втомлена. І на розпитування Геннадія відповіла:
– Нам треба поговорити, Геннадій, адже ти знаєш, що я виросла в дитбудинку. І коли я почала їздити у відрядження до рідного міста, я одного разу вирішила відвідати улюблену виховательку Світлану Іванівну. І там я побачила дівчинку, самотню і дуже схожу на мене! Геннадій, у нас поки що немає дітей, давай ми її візьмемо і удочеримо. У мене серце плаче, коли її бачу, вона зовсім одна! Поїхали, я тебе з нею познайомлю?
Через тиждень Жанна та Геннадій разом поїхали і Геннадій побачив малу. Його вразило, як дівчинка схожа на Жанну, і вона йому дуже сподобалася.
Невдовзі вони подали всі документи на удочеріння та змогли забрати Мариночку додому.
– Маринко, ось це тепер твоя кімната, це іграшки, а там наша з татом кімната, – показували Жанна та Геннадій квартиру доньці.
Марина захоплено притиснула до себе нового ведмедика, а потім раптом спитала:
– А що я тут зовсім одна? А з ким же я гратимусь? Я хочу сестричку, чи хоч братика, ну будь ласка!
А Жанна раптом зрозуміла, що в неї зник страх перед пологами, навіть якщо вона помиляється, і Марина не її справжня дочка.
Через дев’ять місяців у Геннадія та Марини народилися двійнята – Оленка та Дмитрик. Мариночка була в захваті, у неї тепер є справжні брат і сестра.
– Ну що, Тамаро Львівно, даремно ти на Жанночку наговорювала! Подивися, яка у них родина дружна, люди добрі, душевні. Удочерили дівчинку, і Бог їм у подарунок двійню дав, – миролюбно заявила Галина Опанасівна.
– Ох і не знаю, що й сказати, – роздувала щоки Тамара Львівна.
І хотілося б їй осудити Жанну, та начебто й нема за що.
У кожному будинку свої таємниці. Жанна тепер не знає, чи варто їй робити тест та говорити про свої підозри Геннадію?
Або залишити все, як є і більше не ворушити минуле, адже вони й так люблять один одного та своїх дітей Мариночку, Дмитрика та Оленку…
