Після трьох років шлюбу Ліза завагітніла.
Батьки її чоловіка Бориса навіть вже сумнівалися, чи правильну дружину собі вибрав їхній син.
На онуків чекали, але нарешті радісна подія!
Тільки у подружжя радість тривала недовго… Під час обстеження виявили важку недугу. Потрібно було терміново розпочинати лікування. А це недобре для малюка. Тягнути не можна було…
І так на нервах Ліза і втратила маленького…
– Не плач, кохана, – втішав дружину Борис. – Це може й не саме гірше зараз. Головне ти… Видужаєш тебе і буде ще у нас дитина.
Процедури йшли своїм ходом із хорошим прогнозом. Тільки от родичі дивували.
Батьки Бориса наполягали на розлученні, бо така дружина не потрібна їхньому синові!
Здорова жінка треба, а раптом і в дітей потім будуть негаразди.
Почали вони «обробку» Бориса…
…Якось він застав Лізу у сльозах. Виявилось, що його мати дісталася і до неї. Це була його остання крапля.
– Ще одне недобре слово про Лізу і ви ніколи не побачите ні мене ні своїх майбутніх онуків! – рішуче заявив він батькам.
– Та які можуть бути онуки, – одразу не стрималася мати.
Їй почала підтакувати сестра Бориса.
– Все! – схопив свою вітровку Борис. – Прощавайте. До мене більше не звертайтесь. У тебе, мамо, є онук, ним і займайтеся!
…Мати Лізи Олена Петрівна повелася інакше. Після виписки дочки вона завела з нею дивну розмову про квартиру.
Квартира в якій жили Ліза та Борис належала бабусі Лізи, матері її батька.
Вона виявилася єдиною спадкоємицею бабусі, коли тієї не стало. Був заповіт на внучку. Її батька не стало рано, Лізі тоді було п’ять років. Мати знову вийшла заміж. У Лізи народився брат.
І ось тепер мати вирішила, що квартиру краще переписати на неї…
…В той день Ліза вирішила приготувати олів’є.
– Так довго була у лікарні, що й забула, коли готувала останній раз, – подумала вона.
Вона відварила картопельку, яйця, дістала горошок… Раптом пролунав різкий дзвінок у двері.
Ліза побігла відкривати. На порозі стояла її мати.
– Ого, бачу вже й готуєш, – діловито сказала мати, пройшовши на кухню. – Я тут одну невеличку справу маю до тебе…
– Що сталося мамо? – насторожилась Ліза.
– Слухай, це добре, що зараз все обійшлося в тебе, – почала Олена Петрівна. – А якщо нове щось знайдуть в тебе? А якщо, не дай Боже, трапиться щось?! Квартира бабина випливе з нашої родини! А в тебе брат, я зрештою…
– Мамо, ти про що?! – ахнула Ліза.
– Сама маєш розуміти…
– Я розумію. Але ти вже мене ховаєш?!
– Та що ти таке кажеш?! Я просто щоб убезпечити сім’ю. Тож збирай документи, на мене квартиру оформиш. І живіть. Так воно спокійніше буде.
– Кому спокійніше?!
– Усім.
– Та ну вас всіх!
– Як ти з матір’ю розмовляєш?
– До цієї квартири ви взагалі відношення не маєте. А я зроблю, як вважаю за потрібне. Може взагалі на благодійність віддам.
– Ага! А сім’я живи, як хочеш?! Ми що до старості маємо жити з сім’єю твого брата? Він хоч і молодший, а в нього вже є діти.
– Діти! Як гучно сказано. Одна дитина. Одна. Брат нехай працює, якщо він не має спадщини. А ти матусю мене пережити зібралася? Не дочекаєтесь!
– Розбалувала тебе бабця. Даремно ми тебе їй віддали…
– Звичайно, даремно. Тепер ти шкодуєш про це, а тоді я вам просто заважала. Я хоч і мала була, але все пам’ятаю. А бабуся мені гарну школу життя дала. Самій треба піклуватися про себе. Тільки самій. Сама собі. І довіряти лише собі. Навіть близьких людей час перевіряє і їх вчинки. Ось тепер ми з Борисом знаємо все про всіх. Він єдиний, хто лишився зі мною. Одяг міняв, мив, ну а про інше і говорити не буду. Ти ж могла бути поряд зі мною! Ти ж – мама! Він вдень працював, а потім біг до мене!
– Ну добре. Не хочеш так, давай у тебе куплю квартиру. У мене є половина вартості. Тобі якраз вистачить на відновлення. І тобі добре, і мені.
– У нас є гроші. Більше мені пропонувати нічого не треба.
– Звідки у вас можуть бути гроші?
– А це неважливо. Це тільки наша справа. Дякую, що підтримали…
…Ліза повністю одужала. Через два роки вони продали квартиру і поїхали. Ліза була вже вагітна, тільки ніхто, окрім її, Бориса, і сестри покійної бабусі, про це не знав.
У бабусі Лізи була і є молодша сестра Іра. Вона, як і її сестра, рано втратила сина. Ліза для них була одна внучка на двох…
Баба Іра, дізнавшись про слабість Лізи, одразу приїхала. Усі свої заощадження віддала для онуки.
Бабусю Іру Ліза та Борис покликали з собою. Вона теж продала свою квартиру і поїхала з ними.
– Ви не думайте, що я стара. Я все розумію. Це вам на бізнес. Самі вирішуйте який, – баба Іра виклала всі гроші від продажу квартири.
– Бабусю, ти й так мені найголовніше вже дала! Життя. І науку. Без тебе було б дуже важко.
– Для мене найголовніше це Ліза. Її здоров’я. А тепер ще й ви. Я готовий зробити для вас все. Ви для мене теж головна людина у моєму житті, – сказав Борис.
– Ну що ви, діточки. Я така рада за вас.
Бабуся Іра прожила разом із ними сім років. Бачила розвиток їхнього бізнесу. Бавила трьох онуків.
Бабусі і життя навчать, і допоможуть у скрутну хвилину. Життя дає багато випробувань. Головне завжди залишатись людьми…
