Головна - Життєві історії - Денис був на робочій нараді, коли несподівано пролунав дзвінок телефону. – Продовжуйте без мене, – попросив він свого зама та вийшов у коридор. – Тату, що сталося? – захвилювався він, піднявши слухавку. – Денисе, все добре! Ти тільки не хвилюйся, – спокійно сказав Юрій Борисович. – Я й і не хвилювався, але тепер почав, – відповів син. – Денисе, мені з тобою треба поговори та дещо розповісти, – важко видихнув батько. Денис вислухав батька і аж не по собі стало від почутого

Денис був на робочій нараді, коли несподівано пролунав дзвінок телефону. – Продовжуйте без мене, – попросив він свого зама та вийшов у коридор. – Тату, що сталося? – захвилювався він, піднявши слухавку. – Денисе, все добре! Ти тільки не хвилюйся, – спокійно сказав Юрій Борисович. – Я й і не хвилювався, але тепер почав, – відповів син. – Денисе, мені з тобою треба поговори та дещо розповісти, – важко видихнув батько. Денис вислухав батька і аж не по собі стало від почутого

Юрій насилу підвівся з ліжка. З якимось хвилюванням подивився на свою дружину, торкнувся за плече:

– Аня!

Та розплющила очі. Спробувала посміхнутися

– Юра, я пити хочу! – попросила пошепки. – Принеси водички!

– Зараз, зараз!

Він важко підвівся і подався на кухню. Налив води і акуратно ступаючи поніс до спальні.

Дружина попила води. Усміхнулася:

– Юро, пам’ятаєш, колись у нашій квартирі було багато народу: діти онуки. Шумно та весело. Зараз нас усі забули.

– Як це забули? Денис нам гроші щомісяця переказує, он хатнюробітницю найняв. Віка подарунки мало не щотижня надсилає.

– Її подарунки так у сусідній кімнаті і лежать, ми їх навіть не розпаковуємо, – старенька тяжко зітхнула. – Помремо ми не сьогодні-завтра. Хоч би на них подивитись наостанок.

– Ось я їм зараз подзвоню. Скажу, щоби приїжджали.

– Вони далеко…

– В обласному центрі – це хіба далеко? П’ятдесят кілометрів усього.

Взяв смартфон. Довго тицяв пальцями.

***

У величезний магазин, де господаркою була Вікторія Юріївна, прийшла велика партія товару. У такі дні роботи багато, а сьогодні і пообідати часу не буде. На телефоні вкотре заграла мелодія.

«Батьки?» – схвильовано зачепила зелену кнопку.

– Тату, що сталося?

– Віка. Все нормально! Просто зателефонував. Ти приїхала б до нас.

– Тату, зараз так ніколи. У вихідні постараюся приїхати.

– Ну добре! – тяжко зітхнув батько.

– Тату, може вам що треба? Я надішлю.

– Дочко, твоїми подарунками у нас ціла кімната заставлена. Ти сама приїжджай!

– Приїду, приїду! І вашу онучку привезу і правнука. Гаразд, тату, мені ніколи.

Вона вимкнула телефон і поринула в роботу. Думки про батьків відійшли на другий план.

***

У Дениса Юрійовича нарада ради директорів його підприємства. Телефонний дзвінок пролунав у самий невідповідний момент, а може навпаки, хоч усі заспокояться.

– Продовжуйте без мене! – кивнув він своєму заму і попрямував до приймальні, на ходу спитавши. – Тату, що сталося?

– Денисе, все добре! Скучили ми з мамою. Давно ні Віка, ні ти не приїжджали.

– Тату, зараз ніколи, трохи звільнюся і приїду, – і одразу перевів розмову. – Як у вас із мамою здоров’я?

– Яке там здоров’я?

– Давайте, я вас на море відправлю!

– Сину, яке море? Ми по квартирі, вже важко ходимо, – і батько теж перевів розмову. – Сам як?

– Нормально. Ти передай мамі телефон.

– Синку, привіт! – пролунав голос матері.

– Мамо, як у тебе здоров’я?

– Яке у нас старих здоров’я? Тебе хочеться побачити.

– Ось звільнюсь і одразу приїду, – знову повторив син. – Мамо, якщо вам з батьком, що треба, одразу дзвоніть. Хатняробітниця як там?

– Вона хороша. Що не скажеш, одразу зробить.

– Мамо, мені зараз ніколи.

– Гаразд, синку, я розумію.

Денис відразу перевів батькам гроші на картку, вірніше, не батькам, а хатній робітниці, вона всім розпоряджається. Скільки грошей на тій картці його зовсім не цікавило. Потім подумавши, зателефонував до сина:

– Захаре, ти зараз де?

– Тут в офісі.

– Ось що. Забирай сестру та їдь до бабусі з дідусем.

– Тату, а що сталося?

– Нічого. Просто згадай, коли ти в них востаннє був. Побудьте з ними. Кудись їх звозіть.

– Гаразд!

***

– Йому все ніколи, – Ганна передала телефон чоловіку. – Так і не дочекаємось ми, ні його, ні Вікторії.

– Годі, тобі сумувати! Он Жанна йде, зараз приготує нам щось смачне.

Щойно та увійшла, на її телефоні пролунав сигнал:

«Гроші перевели щось раніше звичайного, – на її обличчі майнула задоволена посмішка. – Багаті у них діти. Картку мені віддали, ніхто не цікавиться, скільки там грошей і на що я їх витрачаю. Коробки з подарунками мало не щотижня машиною привозять. Я їх у кімнату складаю, господарів моїх, старих, ці подарунки особливо не цікавлять, – підвела очі до стелі. – Дякую небесам за таких господарів та їхніх багатих дітей!»

Поставила, принесені з собою пакети на кухонний стіл, зайшла до людей похилого віку в спальню.

– Як ваше здоров’я?

– Жанно, приготуй нам, що-небудь смачненьке! – попросив Юрій Борисович.

– Зараз! Тільки спочатку руку помию!

– Жанно, щось у мене, – старенька поклала руку на серце. – Мабуть, тиск.

– Ганно Геннадіївно, лягайте! Зараз вам виміряю.

Поміряла, тривожно похитала головою:

– Давайте, я вам щось дам, і ви трохи полежите, поки я готую сніданок.

Уклавши її спати, вона тут же, швидше сказала:

– Юрію Борисовичу, сідайте! Я вам також поміряю.

Помірявши, дала пігулку:

– Прийміть!

– Дякую, Жанно! Ти так дбаєш про нас!

– Може, полежите?

– Ні.

– Тоді посидіть на балконі. Там погода така гарна.

Усадивши його на балкон, Жанна вирушила на кухню, подумки посміхаючись:

«Та з такими, як у вас дітьми, я готова все життя доглядати вас. Тим більше мені своїх дітей одній без чоловіка піднімати доводиться».

***

Жанна приготувала смачний сніданок, нагодувала своїх підопічних. І тут пролунав дзвінок домофону.

– Хто? – Запитала вона.

– Ми до бабусі з дідусем, – пролунав упевнений чоловічий голос.

– Заходьте!

– Жанно, хто там? – Підійшов до неї Юрія Борисович.

– Кажуть: ваші онуки, – хатня робітниця відчинила двері.

– Дідусю! – Влетів у квартиру дорослий хлопець.

– Захаре, онучку! Олена, онученько!

– Бабуся!

– Онуки, – суворо промовила хатня робітниця. – Ваші бабуся та дідусь люди похилого віку, і їм потрібен спокій.

***

Важкий день видався для Жанни. Онуки повезли людей похилого віку на озеро. Довелося з ними їхати, взявши з собою все необхідне, за фахом вона медсестра. Старі, звичайно, щасливі. Ось тільки такі прогулянки вже не для них.

Повернулися ближче до вечора. Молодь навіть вечеряти не залишилася.

– Що ж ви вже йдете? – розчаровано запитала Ганна Геннадіївна.

– Бабуся, у мене завтра залік в інституті, – обняла її онука.

– Мені на роботу, – розвів руками онук.  – Я тепер у батька працюю, так би мовити, вникаю у всі тонкощі нашого з ним бізнесу.

І онуки пішли. Знову так порожньо стало в їхній величезній квартирі. Жанна теж поспішила. Вона хоч і живе у сусідньому під’їзді, але в неї діти у школі навчаються, дочка у п’ятому, а син у другому класі. Сьогодні навіть на хвилинку ніколи була до них зайти.

Нагодувала Жанна стариеньких, поклала спати, попередньо давши пігулки, і додому пішла.

***

Дзвінок пролунав вночі.

– Жанно, приходь швидше! Ганні зле.

Нашвидкуруч одягнувшись, вона побігла до них, по дорозі викликаючи по телефону швидку.

Ганна Геннадіївна лежала на ліжку, а Юрій Борисович, сидів поряд:

«Встигла! Слава Богу!”

Що робити далі, вона знала чудово.

За п’ять хвилин прибула швидка. Забрала Ганну Генадіївну. Жанна поїхала з ними. Дорогою зателефонувала їхньому синові та дочці.

***

За кілька годин Денис Юрійович та Вікторія Юріївна буквально забігли до платної палати, де знаходилися їхні батьки.

Відразу з’явився лікар:

– Що з ним? – кинулась до нього Вікторія?

– Зараз сплять.

– Можна мені до них?

– Так, але я ж сказав, що вони сплять. Із ними Жанна. Не знаю, ким вона їм доводиться, – сам зазирнув у палату та попросив. – Вийдіть, будь ласка!

Жінка вийшла, кивнула головою:

– Привіт!

– Зайдіть! – Запропонував лікар Вікторії Юріївні.

Коли їхня дочка зайшла до палати, а Жанна відійшла до віконця, Денис запитав:

– Що з ними?

– Зараз вже все позаду, але якби не ця жінка, – він кивнула головою. – Не виявилася так швидко поряд з ними і не мала б таких професійних навичок, то все б закінчилося плачевно.

– Я зрозумів.

– Ви їхній син?

– Так.

– Вас як звати?

– Денис Юрійович.

– Денисе Юрійовичу, у нас платна лікарня. Ваших батьків привезли сюди, бо Жанна сказала, що все буде сплачено.

– Звичайно. Запишіть номер телефону. Нехай зі мною зв’яжуться.

***

Вікторія залишилася в лпалаті, а Денис поїхав у квартиру до батьків, захопивши із собою їхню хатню робітницю.

– Жанно, – сказав він, коли його машина від’їхала. – Дякую тобі велике, що вберегла батьків! Розкажи, що сталося?

– Як я зрозуміла, вночі Ганні Геннадіївні стало зле. Юрій Борисович це відчув. Одразу зателефонував мені, я з ними про це наперед домовилася. Потім, схоже, йому здалося, що дружини не стало, і йому стало погано.

– Жанно, дуже сподіваюся, що з ними все буде гаразд.

– Я теж сподіваюся, – мимоволі вилетіло у жінки.

– Ось що хочу сказати. Я їм пропонував переїхати до мене, вони  відмовляються, кажуть, що тут їхні батьки та діди з бабусями, і вони не хочуть на той світ іти на чужині. Ми з сестрою теж не можемо постійно перебувати тут, – він подивився на жінку, яка уважно слухала його. – Жанно, вам доведеться ночувати з ними.

– Але в мене…

– Жанно, на вашій картці гроші ж не закінчуються, і звіту я ніякого у вас не питаю.

***

Невдовзі Юрія Борисовича та Ганну Геннадіївну виписали з палати. Вікторія, як і обіцяла, привезла до них на тиждень доньку та онуку.

А потім все поступово увійшло до колишнього русла. Давно скінчилося літо та осінь. Жанна почала ночувати у стариеньких, іноді замість себе залишала на ніч доньку. Їй уже дванадцять років. Іноді до них приходив її дев’ятирічний син.

Дітям тут подобалося, своїх дідусів і бабусь у них не було. І стареньким теж радість. Все ж таки краще, ніж одним весь день сидіти.

Жанна щодня молилася про здоров’я людей похилого віку. Адже гроші на її картці не закінчувалися.

А Юрій Борисович та Ганна Геннадіївна знову все чекали, коли їхні діти та онуки приїдуть у гості, але тим нема коли.

Plitkarka

Повернутись вверх