На залізничному вокзалі було спекотно та багатолюдно. Лариса зі своїм чоловіком Сашком та сімнадцятирічною донькою Катею їхали назавжди в інше місто, змінюючи місце проживання. Все що можна – розпродали, все що потрібно – відправили службою перевезення, все що можливо – взяли із собою у валізах. Ось саме на цих валізах і сиділи, чекаючи на свій поїзд.
– Пити дуже хочеться, – сказала Лариса.
– А мені їсти, – зітхнула Катя. – Ходімо купимо чогось? Тату, посидиш тут?
Взагалі Сашко не був рідним батьком Каті, але він її удочерив, коли дівчинці було сім років. Катя знала, що вона десь має рідного батька, який навіть її не бачив, тому й не цікавилася ним. Є хороший та добрий тато, та й добре!
Жінки вийшли надвір, ближче до колій залізничного вокзалу. Зовні теж спекотно, але хоч трохи вітерець обдуває. Лариса стала в чергу до кіоску, а Катя підійшла до літньої жінки, яка продавала пиріжки і стала з’ясовувати – які пиріжки смачніші. Лариса спочатку з усмішкою дивилася, як дочка весело спілкується зі старенькою, але в одну мить посмішка спала з її обличчя. Не може бути!
Лариса вийшла з черги, так і не купивши напої, і повільно підійшла до дочки, дивлячись на жінку похилого віку.
– Інно Вікторівно, це ви?
– Так, – розгублено відповіла бабуся. – Чим можу бути корисною?
– А ви мене не впізнаєте?
Інна Вікторівна знизала плечима, мовляв – ні, не впізнаю.
– Ну так, я лише епізод у вашому житті. Я Лариса в жовтій кофтині, пам’ятаєте? Коли ваш син був студентом і закінчував навчання.
Бабуся застигла – вона явно згадала. Вона подивилася на Катю і потім знову на Ларису.
– А це твоя дочка?
– Так, її звуть Катя.
– Господи, як на Толіка схожа! Просто копія!
– Мамо, може ти мені щось поясниш? – Попросила Катя.
– А що пояснювати це твоя бабуся! Бабуся Інна. Мати твого рідного батька.
Повисла пауза. Бабуся простягла Каті три пиріжки, Катя розплатилася.
– Як ти живеш, Ларисо? – обережно спитала Інна Вікторівна.
– Прекрасно, одружена, ось вирішили сім’єю переїхати в інше місто ближче до рідні чоловіка. За годину поїзд. Ну гаразд, до побачення.
Дорогою до своїх валіз мати з донькою розмовляли.
– Це моя бабуся? Ти ж сказала вона там якась багачка.
– Я не знаю, що сталося. Була багачка, мабуть, її це й підвело, хто знає.
– Це вона вас посварила з моїм батьком?
– Та ми всі потроху винні. Але що це змінює? У нас хороша сім’я, тато твій добрий, а решта не має значення, правда?
– Все одно цікаво, як ви розлучилися?
У пам’яті Лариси сплив той вечір, коли вона познайомилася з Толіком у кафе. Вона сиділа з подружками, він із друзями, вирішили поєднати столи, от і познайомилися. Обмін номерами телефонів, побачення, кохання. Лариса на той момент жила з батьками, а Толік один.
– Ти студент, і ти маєш свою квартиру? – здивувалася Лариса.
– Ага! Я сюди приїхав до бабусі, а заразом і до інституту вступив. Але бабусі не стало, зараз я спадкоємець, а батьки в іншому місті живуть. Тож ми можемо в мене жити.
– Ну як так – просто жити? Мене батьки так просто не відпустять лише після весілля.
– Тобі ж є 18 років? Тож маєш право закрити на них очі та піти.
Так, Ларисі справді місяць тому виповнилося 18 років. Коли вона сказала батькам про своє рішення, мати розплакалася, а батько суворо сказав:
– Цей хлопець тобі не пара! Я таких наскрізь бачу! Тож май на увазі, якщо наробите справ – якщо завагінтієш, він тебе одразу покине.
– Не наробимо.
Незважаючи на вмовляння батьків, Лариса все ж таки пішла, довелося навіть посваритися з батьком. Починалося все дуже добре – вона вміла смачно готувати, все чисто прибирала і навіть працювати не довелося – батьки Толіка добре його забезпечували та висилали гроші. Було одне «але!»: Толік не говорив матері, що живе з дівчиною, тож під час дзвінків Лариса мовчала. Толік обіцяв матері в усьому її слухатись і добре вчитися – це найважливіше.
Але вийшло так, що Лариса завагітніла. Думали про процедуру, але так затягли, що було вже запізно. Толік бігав кутами кімнати, але пообіцяв не лишати Ларису.
– Ось закінчу зараз інститут, а потім одружуся з тобою влітку, коли ти народиш. Мама приїде, я перед фактом її поставлю, я тобі це обіцяю.
Лариса бачила батьків Толіка лише на фото. Вони були вже літні, і Толік розповів, що мама народила його після 30 років, він у них єдиний довгоочікуваний малюк. Мама на фото така розкішна жінка, тато-бізнесмен на крутій машині. Очевидно багатії!
А на початку травня, коли закохані готувалися до сну, несподівано приїхала мати Толіка, навіть без попередження. Толік вже лежав у ліжку, а Лариса сиділа перед телевізором у жовтій в’язаній кофтинці.
– І хто це у жовтій кофточці? – суворо звернулася мати до сина, вказуючи на Ларису.
– Це просто знайома живе у мене! – Толік аж схопився з ліжка.
– Просто знайома? Сусідка мені зателефонувала і сказала: «Бачу через вікно як іде твій Толік, обіймає і цілує дівчину з округленьким животиком!». Толік, ти мені що обіцяв? Вчитися? А ти що? Так, дівчино, збирайте речі і на вихід, я тут житиму і контролюватиму сина!
– Мамо, ну у неї дитина буде від мене!
– Я не знаю, від кого в неї буде дитина, але тобі ще зарано про таке думати.
Толік замовчав. Лариса зібрала речі та пішла до батьків, хоч їй це було дуже складно. Вона потім дзвонила Толіку, але він сказав:
– Ти розумієш, що я втрачу все через тебе! Квартиру заберуть, машину обіцяли купити – не куплять. Я потім якось вас із дитиною заберу.
А потім він зовсім пішов із життя Лариси, навіть слухавку не брав. Вона все стійко пережила, а потім зустріла Сашка. Про все це Лариса зараз розповіла дочці, промовчала лише про те, що хотіла зробити процедуру.
– Ну й негідниця ця бабуся Інна. Та й Толік хороший – мамин синочок.
– Та й я хороша – пішла з дому, посварилася з батьком. Зате ти в мене красуня вийшла.
А перед самим відходом поїзда Лариса побачила Інну Вікторівну – вона бігла пероном з пакетом пиріжків у руках.
– Ось, Ларисо, вам у дорогу пиріжки, сама пекла, грошей не треба.
– А як у вас справи? – Запитала Лариса.
– Та ніяк. Чоловіка давно не стало, а Толік все гульбанить. Що я тільки не робила, багато грошей витратила – не допомагає.
Потяг рушив. Лариса побачила, як Інна Вікторівна махає рукою Каті, а та теж через віконце. Навіть шкода стало Інну Вікторівну.
