– Ці речі належать моїй матері. Що ти надумала з ними робити? – не своїм голосом спитав чоловік.
– Викину. Навіщо вони нам, Дмитро? Половину шафи займають, а мені місце потрібне, я ковдри зимові складу сюди і зайві подушки, як попало все у нас валяється.
Тамара діловито продовжувала знімати з плічиків простенькі блузки, спідниці та літні сукні свекрухи, якої нещодавно не стало. Надія Артемівна майже весь одяг дбайливо розвішувала, щоб зберегти гідний зовнішній вигляд. До цього вона привчила й сина. У Тамари ж у шафах завжди був безлад: щоранку вона пірнала в надри полиць, намагаючись відшукати ту чи іншу річ, плакалася, що нема чого носити, і пихкала з відпарювачем над зім’ятими кофтинками.
Минуло лише три тижні, як у Дмитра не стало мами. Надії Артемівні потрібні були процедури та догляд. Дмитро перевіз матір до себе. Вона пішла за місяць. І зараз, коли він, повернувся після роботи, побачив її речі посеред коридору, то просто застиг. Що, і це все? Отже, ось таке і було ставлення до його матері? Викинули і забули?
– Що дивишся на мене? – відсахнулася Тамара.
– Речі не чіпай, – невдоволено процідив Дмитро.
– А навіщо нам цей непотріб! – вигукнула Тамара. – Будинок-музей хочеш влаштувати? Твоєї матері більше немає, змирись! Краще б ти так про неї піклувався, поки вона ще була. Відвідував би частіше, може, був би в курсі того, наскільки серйозно вона занедужала!
Дмитро від цих слів ледвсе стримував себе.
– Іди, поки я ще тримаюся, – сказав він нерівним голосом.
Тамара хмикнула:
– Та будь ласка.
Не знімаючи взуття, Дмитро пройшов до шафи в коридорі, відчинив верхні дверцята під самою стелею і, вставши на табурет, дістав одну з картатих сумок. Таких сумок у них було штук сім – знадобилися, коли переїжджали до новобудови. Він склав туди всі речі Надії Артемівни, причому не абияк накидав, а акуратно згортав кожну в квадратик. Зверху лягла мамина куртка та пакет із взуттям. Весь цей час довкола нього крутився молодший трирічний син, допомагав татові і навіть закинув у сумку свій трактор. Останньою справою Дмитро порився в шухляді тумбочки в коридорі, знайшов ключ і засунув у кишеню штанів.
– Тату, ти куди?
Дмитро кисло посміхнувся, взявшись за ручку дверей.
– Незабаром приїду, малюк, біжи до мами.
– Стривай! – захвилювалася Тамара і з’явилася в дверях вітальні. – Ти їдеш? Куди? Вечеряти не будеш?
– Дякую, наситився твоїм ставленням до мами.
– Та годі тобі, чого завівся на порожньому місці? Роздягайся давай. Куди на ніч дивлячись?
Дмитро, не повертаючись, вийшов разом із сумкою. Він завів машину, вирулив із двору і рушив з місця. Він долав шум траси в потоці машин, не думаючи про дорогу: все залишалося на задньому, несуттєвому тлі разом із робочими проектами, планами на літній відпочинок та веселими групами в соцмережах, які Дмитро любив час від часу погортати, щоб розслабитися. Повільною, тяжкою черепахою повзла в голові одна думка і все життя сприймалося через призму цієї думи. Через нього не стало мами – не додивлявся, не встиг вчасно, все справи, справи, турботи, розваги. А вона не хотіла його турбувати, не хотіла бути напружувати сина, і Дмитро частіше став відкладати до неї приїзди, менше дзвонив, менше слухав, укорочував і без того нечасті діалоги.
Проїхавши третину шляху, він зупинився біля придорожнього кафе, перекусив і наступні три години їхав без зупинок. Тільки один раз Дмитро звернув увагу на захід сонця. Вже по темряві в’їхав у село, їхав не асфальтованими вулицями в його кінець і заглушив двигун біля будинку матері. Будинки, в якому пройшло його дитинство та юність.
У темряві нічого не розглянути. Дмитро повозився із засувом на хвіртці, довелося підсвічувати собі телефоном. Побачив п’ять пропущених від дружини. Ні, сьогодні він нікому не дзвонитиме. Нехай і надалі залишається на беззвучному режимі. Солодко пахла вишня, що зацвітала. У вікнах будинку тьмяно відображалося нічне небо. Дмитро дістав ключі, відімкнув перші двері і намацав вимикач.
Стоять мамині домашні черевики біля порога, в яких вона ходила по двору. Біля других дверей, що ведуть безпосередньо до будинку – кімнатні капці, сині, стоптані, з двома червоними кроликами. Діма подарував їх їй років вісім тому. Він заціпенів дивився на них, потім труснув головою і вставив ключ у наступний замок.
– Доброго дня, мамо, не чекала?
Ні, більше на нього тут ніхто не чекав.
Пахло старими меблями і трохи вогкістю, наче з льоху. Будинок швидко сирів і потрібно було постійно протоплювати, щоб уникнути цвілі. На комоді – гребінець і скромний набір косметики. У вітальні виділявся новизною диван – це Дмитро купив його матері разом із телевізором. Відчинений холодильник на кухні наганяв сум і точно свідчив, що тут ніхто вже не живе. Мамина кімнатка навпроти – там її ліжко з пірамідою подушок, накритих пелериною. Дмитро сів у кімнаті мами. Раніше ця кімната належала йому, а батьки спали в іншій, яка більше. У ті часи впритул до стіни розташовувалося і друге ліжко, братове. Ще був письмовий стіл біля вікна. Тепер на його місці стояла швейна машинка – мама любила шити-вишивати. Друге ліжко мати змінила шифоньером, куди почала складати свої особисті речі. Дмитро сидів в абсолютній тиші і дивився збентежено на цей шифоньєр, ніби перед ним постав образ матері. Погляд його став скляним. Він запустив руки у волосся, і склався навпіл, уткнувшись собі в коліна. Плечі його здригнулися. Дмитро похилився на білу пелерину поверх подушок… і заплакав.
Він плакав через те, що так і не встиг нічого їй відповісти, коли вона тримала його руку в останній день свого життя. Він сидів над нею мовчки, бачив, що вона майже пішла, і тисячі недомовлених слів так і залишились у його голові. Мати сказала:
– Не треба, Дімо, не дивись на мене так… Я була з вами щасливою.
А він хотів! Хотів подякувати їй за подароване безтурботне дитинство, хотів сказати просте “дякую” за все те кохання, за турботу, за те відчуття опори… Просте “дякую” за фундамент, на якому він тепер стоїть, за той острівець, куди в будь-якому разі можна було повернутися, за те місце, де чекають на тебе, люблять і завжди приймуть назад, де неважливо, що ти наробив.
Але він сидів над нею, і не знаходив потрібних слів. З усього різноманіття мови часом важко підібрати слова. Все, що йому спало на думку, здавалося таким пафосним і застарілим, що було соромно вимовляти вголос. Це були слова з інших епох, надто пишномовні та нестандартні для сучасності. Наш вік ще не придумав свої власні, щоб гідно висловлювати ними почуття.
Дмитро вимкнув скрізь світло і заснув, не роздягаючись, намагаючись якнайменше турбувати заправлене ліжко. Знайшов вовняну ковдру на стільці, накрився і заснув. Сам не очікував, що так солодко спатиме. Вранці прокинувся о сьомій, як по будильнику. Все-таки дивовижна штука організм! У скільки б він не ліг, завжди прокидався рівно о сьомій ранку – саме час для зборів на роботу.
Він вийшов до машини, щоб забрати сумку. Спів птахів, свіже повітря… Як же добре! І як же йому пощастило, що він виріс не в місті. Він потягнувся, порозминав тіло і повернувся до будинку, несучи сумку до маминого шифоньєра.
Одн за одною Діма діставав речі матері з сумки та акуратно складав на полиці. Або розвішував на плічка. Її туфлі та черевики поставив унизу. Коли все було готове, він відступив на крок, щоб оцінити, чи достатньо все виглядає педантично. Перед його очима стояла мама, на ній мелькали ці вбрання. Вона посміхалася. Вона завжди посміхалася теплою, материнською посмішкою, без слів уміла сказати – люблю. Дмитро провів рукою по ряду блузок і суконь, що висять, потім обійняв їх усіх, вдихнув запах… Мовчки постояв перед шафою. Він не знав, що робити далі з цими речами. Нарешті згадав про час і дістав мобільний телефон.
– Здрастуйте, Андрій Павлович. Я сьогодні не вийду, термінові справи. Сімейні, так. Впораєтеся без мене? Так, звісно, завтра все буде готове. Дякую.
І дружині написав: “Вибач, образився трохи, буду ввечері. Цілую.”
Уздовж садових доріжок мама вирощувала квіти. Нарциси на повну силу розпустилися, а іриси тільки відкрили бутони. Дмитро нарвав і тих, і інших, а також конвалії біля далеких кущів агрусу. Ну, такий собі букет вийшов… Він вирішив, що поділить їх на три невеликі. Адже на цвинтарі на нього чекають троє. Проходячи повз магазин, Дмитро зрозумів, що ще нічого не їв. Зайшов купити молока та булку, прихопив шоколад.
– О, Дмитро! А що це ти знову тут? – Здивувалася продавщиця.
– Та ось… До мами приїхав, – неохоче відповів Дмитро, відводячи очі. Тільки не співчуття, тільки мовчіть, тітко Віра!
– Розумію. А бринзи не хочеш? Свіжа, я в одного фермера замовляю. Твоя мати завжди брала.
Дмитро глянув на неї.
– Ні не потрібно. Хоча гаразд… Давайте. А ви як, тітка Віра? Все добре?
– Ой … – махнула продавщиця Віра. Вони з Надією Артемівною були подругами. – Краще не питай. Ромко мій все гульбанить.
Він снідав прямо перед їхніми пам’ятниками. Різні букети квітів лежали по порядку: конвалії, нарциси та іриси. Брат, батько та мати. Брат був першим – не стало його рано. Йому було двадцять. Потім батько п’ять років тому. Тепер і мати. Дмитро розклав їм усім по шматочку шоколадки, мамі відділив шматочок бринзи. Вони тихо посміхалися йому із зображень. Дмитро подумки вів із ними діалог.
Згадував витівки, які вони творили із братом. “А пам’ятаєш, Василько?” Брат сміявся у відповідь своїм сміхом.
Він згадував у подробицях, як по зорі ходив із батьком на рибалку.
А мама! Бувало, як затягне гучно на все село: “Ді-і-іма! Їсти!”. Голос у неї був сильний, чути в радіусі двох кілометрів. Як йому в ті хвилини було соромно перед хлопцями! От би вона зараз його так покликала.
Дмитро встав і підійшов ближче до маминої могилки…
“Мамо, ти пробач мені… Не додивлявся я тебе. Начебто й окремо ми жили, незалежно, чому ж без тебе так порожньо? Стільки всього я хотів би тобі зараз сказати, і тобі, і тату, теж. Які ви у мене були чудові, найкращі на світі батьки, я вам так вдячний… Як у вас це виходило? Ми з Тамарою значно гірші. Ми – егоїсти. Я, я, собі, хочу, моє… Таке наше зіпсоване століття. Дякую вам за все. І тобі, Васильку, братику, теж дякую.”
Пора йти. Дмитро йшов польовою дорогою, дійшов до села. На першій вулиці йому зустрівся Роман, син продавщиці Віри. Він вже був добряче «веселий».
– О! Дмитро! Ти знову тут? – промимрив Роман.
– Так… До своїх ходив. А ти все гульбаниш?
– То сьогодні ж свято.
– Не знав. І яке?
Несподівано Роман витяг з кишені шорт календарик…
– День народження джинсів! Ось! – Задоволено прочитав він з виглядом знавця.
– Угу, угу… – іронічно скривився Дмитро. – Ти це, Рома… Матір бережи. Вона в тебе хороша. І не вічна. Пам’ятай це.
І пішов далі, залишивши колишнього друга розгубленим. Той схаменувся і буркнув йому в спину:
– Гаразд, домовилися… Ну, будь здоровий, Діма.
– Так, прощавай, – відповів Дмитро, не повертаючись.
