Сергій розлучився з дружиною і був дуже засмучений.
Відволікала тільки робота, але вечори здавались довгими й темними. Вихідні ще гірші. Тільки друг Олексій допомагав, заспокоюючи його:
– Не ти перший, не ти останній… Що вдієш, не кисни. Поїхали до мене в село на рибаловлю. Зараз щука добре ловиться. На наше з тобою улюблене місце, га?
Сергій погодився. Вони поїхали на два вихідні, з п’ятниці, а збирався Сергій майже тиждень.
Налагоджував снасті, виправ рибальську свою форму, приготував консерви, купив свіжого хліба і ковбаси.
Риболовля вдалася. Була чудова погода. Олексій мав свій човен, і рано-вранці друзі виходили туманним полем до озера.
– Гарні тут місця, позаздрити тобі можна, – сказав Сергій. – Є до кого приїхати, батьки живі… А в мене на селі нікого. Окрім твоїх ось тут, звісно…
– А що тобі заважає? Давно тебе кличу. Будинків у нас багато, і занедбаних, і на продаж є недорогі. До міста, знову ж таки всього сім кілометрів, що тобі ще треба?
– Та раніше дружина і чути нічого не хотіла про будинок у селі… – почав Сергій.
– Так тепер ти сам собі хазяїн, Сергію! Живи як тобі подобається, – сказав Олексій і Сергій ніби отямився.
Тепер він тільки й думав про переїзд до озера. Невдовзі Олексій підшукав йому пару будинків, і Сергій, обравши найміцніший, взявся за його відновлення.
Сумувати вже не було часу. Усі вихідні Сергій займався ремонтом. Олексій допомагав йому і радів:
– Ну ось. Тепер я тебе впізнаю! І, чесно сказати, дуже радий. Ось побачиш, у місто і їхати не захочеться, коли все буде облаштовано. Земля, вона притягує людину…
Так і вийшло…
Все літо Сергій займався своїм новим житлом.
Він провів від колонки воду до будинку, зробив каналізацію, відремонтував пічку, підлогу, дах.
Звісно, не обійшлося й без допомоги майстрів.
У вересні Сергій привіз на новосілля батьків із міста.
Мати з батьком вийшли з машини, глянули на будинок і застигли від побаченого…
– Це що жарт?! – тільки й змогла промовити мати.
Батьки прямо ахнули, побачивши охайний будиночок, із садом та новим парканом…
Вони спочатку навіть не зрозуміли, що відбувається.
– Ми думали, що ти тут щось на кшталт рибальської халупки влаштовуєш собі, щоб на риболовлю можна було приїхати, – здивувався батько. – А в тебе повноцінний будинок, хоч заїжджай і живи…
– Ну, синку, порадував. Я б і сама тут залишилася… А село красиве яке! – посміхалася мати, задивляючись на вулицю з горобиною і кленами.
– А я ось і хотів серйозно з вами поговорити, мамо, – сказав Сергій. – У мене в місті робота, будинок цілий день без хазяїна. Може приїдете до мене сюди пожити? За будинком придивитеся?
Батьки одноголосно погодились. Почали вони будинок обживати. А Сергій після роботи тепер тільки сюди повертався. Тут і борщику мама наварить, і пирогів напече, і батько рибки свіжої наловить.
Зиму прожили вони дружно, намічаючи справи на наступні весну-літо.
– Хочу бджіл завести, тату, – сказав Сергій. – Пам’ятаю, як ти розповідав, що в юності тримали ви з дідом бджіл.
Батько витер очі й відповів:
– Я б із великим задоволенням, синку. Навіть не знаю, як дякувати тобі. Для мене це як нове життя. Тепер уже в місто й не заманиш…
– Так я вас і не жену. Мені добре, що ви поряд. Допомагаєте. І разом веселіше.
Мати і батько про щось пошепотілися ввечері, а наступного дня сказали Сергію:
– Ми вирішили теж собі невеликий будиночок купити, якраз по-сусідству, поки він не проданий. Як ти на це дивишся? Чого нам ті гроші збирати? А квартиру у місті здавати в оренду можна. Гроші підуть на ремонт нашого будиночка.
– Та хіба я вас жену? – образився Сергій. – Чи вам місця мало?
– Не в цьому справа, синку, – сказав батько. – Ти ще молодий, тобі господиня в хаті потрібна. Ми бачимо, як на тебе сільські жінки заглядаються. Заважати не хочемо. А поряд, у своєму будинку, то це і нам спокійніше, і ти у своєму будинку – господар.
Сергій погодився і знову закрутилося. Батьки купили будинок і розпочали ремонт.
– Ну, ви й виробили, – реготав Олексій. – Всім сімейством до нас перебираєтесь. Оце молодці!
– Всією родиною буде тоді, коли сестра Наталка ще сюди перебереться. Проте, вона працює в місті, там і діти закінчують школу, тож скоро на неї не чекай.
Як вирішили, так і зробили. Облаштуванням двох ділянок та будинків керували чоловіки, батько і син, а мати поралася з обідами.
– Ви мені й сарайчик для курочок полагодьте. Це обов’язково! – просила мати. – Щоб насамперед курей завести.
Мешканці села часто приходили подивитися на новеньких.
– Здрастуйте, переселенці, як справи? – питала листоноша Марія.
– Як бачиш, Марійко, – стараємося і радіємо життю, – відповів Сергій. – Заходь на чай, мама пиріжків з капустою насмажила.
Марійка, рум’яна молода жінка років тридцяти п’яти, посміхаючись, проходила на кухню, знявши туфлі на ґанку.
– Як добре у вас, ніби тут і жили завжди… – оглядала вона обстановку. – Ось ваша пошта.
Сергій давно помітив струнку усміхнену листоношу, але не поспішав знайомитися ближче. Все сталося зрозуміло, поступово.
День у день вони бачилися, бо жили по-сусідству, через дорогу.
Багато жінок проявляли до нього свою симпатію, але Марія завжди скромно відводила очі, якщо Сергій задивлявся на неї. Вона була трудівницею.
– Зарплата у мене маленька, а їжджу велосипедом по всіх навколишніх селах. Тому й тримаю хазяйство. І кізочок, і курей, і гусей. Треба дочку у люди вивести, і самій якось прожити, – пояснювала вона.
Марія не була заміжня, доньку народила, коли закохалася в одного хлопця-дачника, а він, дізнавшись про вагітність Марії, просто зник. Перші роки пліткували в селі про долю Марії, а потім замовкли, бачачи, як старається і працює жінка.
Марія жила з бабусею й дідусем, які виростили її, а матір і батька своїх дівчина не пам’ятала. Вони розлучилися і створили свої нові сім’ї, роз’їхавшись по різних містах.
– Ти дивися, Марійку не ображай, – якось сказала Сергію мати. – Вона й без того долею ображена… Або вже не мороч їй голову, якщо не маєш на неї планів…
– Сам знаю, мамо, нікому нічого не морочу, хіба ти мене цього вчила? – усміхнувся він.
І раптом обійняв матір і прошепотів їй на вухо:
– А ось візьму і одружуся з нею, га? Що скажеш?
– Сам думай, одружуватися треба, коли любиш. Ти вже знаєш, що таке шлюб і поспішних рішень приймати не слід… – відповіла мама.
Усією душею вона хотіла щастя синові, тим паче Марійка і їй подобалася.
Літо минало швидко, у клопотах. Сергій узяв відпустку, намагаючись побільше зробити запланованих справ, і на риболовлю з батьком та Олексієм вони встигали ходити теж. Там тихо розмовляли, і несли додому свій улов, задоволені і відпочивші.
– Марійко, привіт, – якось зустрів Сергій Марію, йдучи до озера.
– Привіт, Сергію…
– Як щодо вечірньої посиденьки біля озера? – запропонував чоловік. – Весь улов на вашу користь.
– Ну-у, рибу я люблю, – засміялась Марія.
Коли вони присіли біля озера, і Сергій поставив вудки, Марійка здалася йому настільки гарною в помаранчевому промінні заходу сонця, що він мимоволі потягнувся до неї і взяв її за руки.
Марійка відсахнулася, зазирнула в очі Сергію, і встала, щоб піти.
– Неприємний я тобі? – запитав Сергій. – Так одразу й скажи, і не ображайся. І мене не бійся образити.
– Та ні, – ще більше зніяковіла та. – Справа не в цьому. Не хочу я, щоб по селі знову про мене пліткували… У нас із цим швидко. Я це багато років терпіла, більше не хочу. А ти хороший. Я рада, що в мене такі чудові сусіди… Чесно.
– Хороший сусід, – задумливо промовив Сергій, а потім розсміявся. – Ну, що ж, дякую й на цьому. Скажи, а чи маю я шанс підвищити свою категорію? Із сусіда до друга, а потім і більше?
– Якщо захочеш, то все під силу, тим більше – тобі… – теж засміялася Марійка.
Вона сіла, взяла свою вудку. А Сергій одразу витяг гарну плотвичку.
– Ну, точно, я везучий, дивися, – сказав він. – І в тебе клює, а ти сидиш, підсікай!
Рибка клювала одна за одною, риболовля перетворилася на веселощі.
З кожною спійманою рибкою, навіть якщо вона була невеликою, настрій у рибалок ставав все кращим.
Вони стояли поруч, іноді торкаючись ліктями один одного, і незабаром невелике відерце було повним.
Ставало прохолодно, дзижчали настирливі комарі. Сергій зібрав вудки, Марійка підхопила відро, і вони пішли до хати.
– Дякую за рибку, може, все-таки навпіл? – запитала Марійка.
– Ні, риба вся тобі. І дякую тобі теж…
– За що, Сергію? – здивувалась жінка.
– За надію. Вона мене гріє. Але не тягни довго. Я закоханий. І давно…
Він у темряві наблизився до Марійки, і, підтверджуючи свої слова, поцілував її.
Та від несподіванки впустила відерце, але Сергій не випустив її з обіймів.
Аж через хвилину вони зі сміхом збирали рибу навпомацки і кидали її у відро.
До них звідкись прибігли кішки, підхоплюючи несподіваний улов.
Восени Сергій і Марійка зіграли весілля. Якраз був готовий будинок батьків Сергія, і Марія переїхала до чоловіка. На весіллі була сестра Сергія, Наталя.
– А чи не переїхати мені сюди? – жартувала вона. – Тут у вас вільні женихи ще є?
– Яка ж ти господиня будеш? – казала їй мати. – Он глянь на Марійку – і курочок, і кіз тримає, і з городом порається, і будинок у чистоті і порядку. А ти в нас яка?
– Навчуся, – сміялась Наталка. – Які ще мої роки? Марійка мені все й покаже й пояснить.
– Тоді ласкаво просимо, – кликав її Сергій. – Але спочатку курочки і кози, а потім женихи…
Усі сміялися. Настрій був святковим.
А Марійка, вибравши хвильку, коли молоді залишались одні, щасливо обіймала коханого чоловіка, радіючи своєму щастю…
