– Зіна Петрівна, це Віра.
– Яка ще Віра? – невдоволенно спитала Віра.
«Ось же, – подумала Віра, – адже чудово розуміє, що це я їй дзвоню. Можна подумати, у неї, крім мене, ще багато інших знайомих Вір є».
– Ну, Віра. Дружина вашого сина. Невістка Ваша.
– А-а, – байдуже відповіла Зіна. – Це ти.
– Згадали? Ось і добре.
– Чого тобі?
– Поговорити треба.
– Ніколи мені зараз з тобою розмовляти.
– Чому?
– Тому що ти відволікаєш мене від серйозних справ, – відповіла Зіна. Вона дивилася по телевізору серіал. – Пізніше передзвонити можеш?
– Пізніше не можу. А у Вас все одно серіал на паузі стоїть.
«Ось нахабна, – подумала Зіна. – Не проведеш. Доведеться говорити. Треба було не відповідати на її дзвінок. Бачила ж, що це вона дзвонить».
– Щось важливе? – спитала Зіна.
– Важливе.
– Ну добре. Говори своє важливе. Тільки не тягни.
– Я швидко.
– Знаю я твоє швидко.
– Дзвоню, щоб поскаржитися, – швидко промовила Віра. – На Вашого сина.
– Ти знхабніла, Віра. І заради цього ти відволікаєш мене від серіалу? І взагалі. Як у тебе язик повертається таке матері говорити.
– Що говорити? – Не зрозуміла Віра.
– На сина мого скаржитися вона надумала.
– А що робити, коли мого терпіння вже не вистачає.
– І що? При чому тут я?
– А кому мені ще скаржитися?
– Подругам подзвони. Їм і скаржся.
– Ви його мати. Ось я вам і скаржуся.
– Та ти маєш на нього молитися, а не скаржитися.
– З якого дива?
– Не гульбанить, не зраджує. Дотепний. Доктор наук. На гітарі грає. Двох синів виховав. Старший скоро університет закінчить, на червоний диплом йде. Молодший – без п’яти хвилин золотий медаліст. А ти скаржитися надумала? І слухати не хочу.
– Він каже, що я не надихаю його.
– І слухати не хочу.
– Не створюю йому умов для творчості.
– І правильно каже. Бо не надихаєш. І умови не створюєш. І нема чого тут скаржитися. Сама винна.
– А ще він каже, що запросто може іншу собі знайти. На моє місце.
– А чого йому не знайти іншу? Чоловікові всього 45! Доктор наук! Поет. Композитор. Просто знайде. Йому тільки свиснути.
– А ще він мене попросив йому принести каву до кабінету, а я забула. Так він – зануда – мені цілу лекцію прочитав, про мою погану поведінку.
– І що?
– Мені не приємно.
– Інший би на його місці взагалі одразу пішов би. А тобі всього-на-всього лекцію прочитали. Теж мені – горе! Було б через що засмучуватися. У тебе все?
– Прикро.
– Не набридло ображатись, га? Адже 44 роки вже. Двоє дітей. І взагалі, Віро, вистачить мені скаржитися. Сама винна. Розбалувала його, а разом із ним і дітей своїх, а від мене чого хочеш. Коли він з тобою одружився, він таким не був.
– Як це не був? Та він з перших днів так поводиться.
– Ну і йшла б від нього з перших днів.
– То я й хотіла піти.
– Чого ж не пішла?
– А ви забули?
– Що я забула?
– Я ж Вам, Зіна Петрівно, вже через тиждень після весілля зателефонувала і сказала, що розлучаюся з Вашим сином, бо він вибагливий егоїст. А ви мені що тоді сказали? Просили не кидати Вашого дорогого синочка.
– Скажеш також, просила. Нічого я не просила. Я нагадала тобі, що в тебе скоро буде дитина. І що не можна думати лише про свій добробут і позбавляти дитину батька.
– Не лише це Ви сказали. Ви ще сказали, щоб я трохи зачекала. І вже тоді визнали, що виховали егоїста. Забули? І через шість років, коли я другого чекала, Ви те саме мені говорили. Обіцяли, що все буде гаразд, що Володимир подорослішає і виправиться. Адже Ви мені сказали, що однієї дитини мало, щоб він відчув себе дорослим. Ви мене переконали в тому, що нам просто необхідний другий.
– Допустимо, так воно й було. А ти що? Своя голова в тебе на плечах є? Чи мало чого я тобі казала. А якщо я до тебе зараз прийду і скажу третього завести. Тоді що?
– Ви виховали егоїста, Зіна Петрівно.
– Чого ти хочеш від мене, Віра?
– Хочу, щоб Ви це визнали.
– Нехай так. Егоїста виховала. Але ти могла б його й перевиховати. Якби захотіла. Невелика трудність. Жінка що завгодно може досягти, при бажанні. Виходить, що не було в тебе бажання, Віро. Виходить, що тебе все влаштовувало.
– Так? А що ж Ви самі його тоді не перевиховали, коли зрозуміли, що Ваш син егоїст? А? Перш ніж одружити його! Теж бажання не було? Або думали, що дружина все зробить. Мабуть, раділи, коли мені його спихнули? Так? Зізнайтеся, Зіна Петрівно, думали? Раділи?
– Так, ти маєш рацію! Я так думала. І раділа, коли знайшлася нарешті та, яка зважилася забрати його в мене. Але я мати. Мене можна збагнути. І пробачити. Я не могла не потурати всім його забаганкам. Тому що материнське кохання – безмірне. Чи тобі це не знати. І зовсім інша річ – дружина. Ти просто зобов’язана була з перших днів прибрати його до рук. А ти пішла в нього на поводі. І за 25 років перетворила на ще більшого егоїста, ніж отримала від мене. Визнаю. На мені вина. Але ти, Віра, винна значно більше. Згодна?
– Згодна, – сумно відповіла Віра. – І чоловіка не змогла перевиховати. І дітей таких самих, як він, виховала. Я нічим не краща за Вас, Зіна Петрівно. І теж мрію, що колись знайдуться такі, які заберуть моїх синів.
– От і добре, – пом’якшала Зіна. – От і розумниця. Головне – це визнати своєчасно свої помилки. Тоді їх можна виправити.
– Я сьогодні хочу все виправити, Зіна Петрівно. Ви не проти?
– Я обома руками «за». У тебе все?
Віра знову зітхнула.
– Все, – сказала вона.
– Тоді бувай.
– Ой, ні, – схаменулась Віра. – Я чого дзвоню. Адже я Володимира виставила з дому. Ось вже й речі зібрала. І таксі викликала. Повертаю його Вам, Зіна Петрівно. Тим більше, що він прописаний у Вас.
– Що?
– Сил більше немає. І без того люди вже питають, чого я так довго закриваю на все очі.
– Невдячна ти, Віра.
– Нехай так. Я йому зараз теплі речі не збирала. За теплими нехай він згодом під’їде. Зубну пасту та мочалку поклала.
– Ну що ж, – відповіла Зіна, – маєш право. І я, оскільки я мати, зобов’язана його прийняти. Тим більше, що й моя вина є в тому, що він такий. Але тільки ти не думай, що я засмучусь.
– Я й не думаю.
– Мені на втіху, що мій Володя зі мною буде. А ось ти, Віро, ще сто разів пошкодуєш про це. Мочалку і пасту вона поклала… Схаменешся, тільки вже пізно буде. І захочеш повернути все назад, а не зможеш. Тому що він, найімовірніше, іншу собі знайде. А я мати. Я прийму.
– Отже, така доля моя, Зіна Петрівно.
– Все в тебе?
– Все, – сумно зітхнувши, сказала Віра.
– Всього доброго. Внукам моїм, Мирону та Івану, привіт передавай. Скажи, що бабуся їх любить. Щоби вчилися добре. Я ними пишаюся.
– То ви скоро з ними зустрінетеся. І самі їм це скажете, – відповіла Віра. – Я ж Володимира разом із дітьми виставила. Усі разом і приїдуть до Вас.
– Як із дітьми? Як до мене? Чому до мене? Щодо онуків ми не домовлялися. Сина прийму, бо й свою провину відчуваю. А онуки – це ти брешеш на себе, Віро. Твої діти – це твої печалі. Тобі й все виправляти.
– Згодна. Мої. Але ж Ви самі казали, що мати не може не потурати всім примхам дітей своїх. Тому що материнське кохання безмірне. І зовсім інша річ – бабуся. Тим більше, що вони прописані у Вашій квартирі. А Ви їх з перших днів прибирете до рук. Не підете у них на поводі. І за короткий термін зробите з них добрих людей. Якщо, звичайно, у Вас є бажання.
– Віро!
– Визнаю. На мені вина. Але, Зіно Петрівно, давайте справедливо. Як Ви мені колись підсунули Вашого сина, ось так само я зараз підсовую Вам своїх.
– Я тобі одного підсунула. А ти? Відразу двох?
– Вважатимемо, що 2-1 на мою користь.
– Віро!
– Зробимо так, – відповіла Віра. – Якщо до осені вони всі виправляться, візьму назад. Усіх трьох.
– А якщо ні?
– Тоді залишаться у Вас до наступної весни.
– Віро!
Але Віра вже вимкнула телефон і пішла проводжати з квартири чоловіка та дітей.
