– Хочеш заміж, тезка? – Ірина Геннадіївна стояла і посміхалася.
– Хочу, – раптом серйозно відповіла Ірина.
Ірина Геннадіївна була начальницею відділу, де працювала Іра. Вранці вона зупинила Іру в офісному коридорі і поставила це дивне запитання.
Чомусь цього разу Іра не захотіла уникати відповіді і щось брехати, сказала як є…
Так, вона хоче! Дуже хоче заміж у свої 35 років! Але досі не може це здійснити…
Не можна сказати, що навіть на горизонті нікого в неї не було. Були. Але після нетривалих стосунків знову йшли туди, звідки прийшли – за горизонт. І знову Іра залишалася сама.
Ірина Геннадіївна із загадковим виглядом прошепотіла:
– Тоді після роботи поїдеш зі мною?
– Куди? – здивувалась Ірина
– Дорогою розповім.
Заінтригована Іра ледь дочекалася закінчення робочого дня. Вони з Іриною Геннадіївною на її машині поїхали спочатку в аптеку, а потім у зоомагазин.
– Тепер – до Дениса, – сказала жінка і підморгнула Ірині.
Дорогою начальниця коротко розповіла таку історію: Денис – її сусід. Хороший хлопець, успішний, добре заробляє. Але не пощастило йому у житті – невдало одружився. Трапилася йому дуже гарна, але водночас не дуже хороша, на її погляд, дівчина.
Зустрічалися, одружилися. Прожили вже майже рік, коли молода дружина сказала йому, щоб віддав десь його улюбленого песика. Отак раптом. Ні з того, ні з сього. До цього мовчала, все влаштовувало. Дейк у Дениса жив уже кілька років.
Дружина мала народити, і перед самими пологами влаштувала сварку.
Довелося віддати песика знайомим знайомих. Добре, хоч знайшлися люди, пошкодували його. Тому що дружина важливіша за песика. До того ж вагітна. Та й кохана, до того ж…
– Дівчина вчинила нечесно до свого хлопця, – розповідала Ірина Геннадіївна.
Для Дениса вся ця історія стала несподіванкою. Можливо, якби він здогадувався, що його кохана не любить собачок, то й весілля не було б. Хто зна…
Народилася дитина. Незабаром – друга. Прожили разом ще 5 років. Але ось невдача. Не стали вони жити краще після тієї сварки. Не отримав щастя та любові у своїй сім’ї Денис ціною такої зради.
І з іншого боку, а що йому робити? Так, не позаздриш хлопцю. Адже якби він залишив дружину з дитиною заради собачки, його ніхто не зрозумів би. Навіть він сам. Сімейне життя продовжувалося, але зовсім не тішило чоловіка.
Молода дружина постійно сварилася. Хоч він і виконав її вимогу – віддав того песика. Не допомогло. І двоє дітей не зміцнили цей шлюб. Розлучилися вони в сумному підсумку…
– Але ж хлопець хороший! Прикро, – підсумувала Ірина Геннадіївна.
– Я зрозуміла. А як ми до нього приїдемо? До Дениса. Просто так? – запитала Іра.
– Ні, є привід. Учора ввечері до нас у під’їзд принесли цуценя. Немаленьке таке – всього два місяці, але вже велике. Ось Денис його собі й залишив. Взяв вихідний навіть сьогодні. Я зголосилася допомогти, купити, що треба.
– А я до чого?
– До того! Я вже зателефонувала, сказала, що дуже зайнята на роботі, замість себе дівчину зі свого відділу надішлю. Це ж шанс, погодься?
– Ірино Геннадіївно, та якось незручно…
– Ой, перестань! Все зручно. Я тебе в машині зачекаю. Віддаси пакети. Потім розкажеш, як він тобі, Денис, сподобався, чи ні. А то просто шкода мені його. Такий хороший хлопець і все один. Вже цілий рік. Та й ти… Теж хороша, подобаєшся мені. А раптом… Ну, щось вийде у вас. Гаразд, давай, іди. Номер квартири я тобі сказала…
Автомобіль начальниці зупинився біля під’їзду багатоповерхівки. Ірина взяла пакети, вийшла з машини і попрямувала виконувати доручення Ірини Геннадіївни.
Коли вона переступила поріг квартири, до неї назустріч викотився пухнастий песик і загавкав.
– Вже краще йому, – посміхнувся Денис. – Був слабий трохи.
– Привіт! Я Іра, – Ірина теж усміхнулася.
– А я Денис. Проходьте, будь ласка.
– Та ні. Я тільки пакети передам і піду…
– Велике вам спасибі!
– Та немає за що…
У Іри задзвонив телефон. То була начальниця.
– Ірочко, мені треба від’їхати на пів години. Ти почекай мене у Дениса, чайку попийте. Я тебе потім заберу і відвезу додому.
– Не треба, Ірино Геннадіївно! Я сама доберуся!
– Ніяких «сама»! Тобі на інший кінець міста їхати. І взагалі, мені ж цікаво, розкажеш, що та як.
– Добре, я зачекаю на вас…
Іра прибрала телефон у сумочку і розгублено подивилася на Дениса.
– Я зрозумів. Давайте пити чай, – сказав той.
Ірина Геннадіївна приїхала через півтори години. За цей час молоді познайомилися ближче, побалакали. І… Дуже сподобалися одне одному!
Цуценятко Денис залишив собі. Дав йому ім’я Дейк. Назвав, як і свого колишнього собачку…
…Денис з Іриною зустрічалися вже пів року. І справа явно йшла до весілля. Іра була на сьомому небі від щастя. Та й Денис теж був щасливим, як ніколи.
І раптом у його житті знову з’явилася Ольга – колишня дружина!
Чому вона раптом рішила налагодити стосунки з Денисом, було незрозуміло… Сама вона пояснила це так, що дітям батько потрібний. Хоч який-небудь.
Насправді Денис був хорошим батьком своїм хлопчикам, дуже їх любив. І раніше, до розлучення, та й зараз. Відвідував часто.
Так що, називати його «хоч якимось» було несправедливо…
І якщо Денис ніяк не міг зрозуміти, що ж сталося, то Іра одразу здогадалася, що це все через них із Денисом стосунки. Дізналася колишня, от і заграло в ній почуття власності. Передумала віддавати чоловіка іншій?
Почала Ольга гру після повернення чоловіка. Підключила всіх: своїх батьків, маму Дениса, навіть дітей.
Усі почали «виховувати» чоловіка. Хтось на жаль тисне, хтось на відповідальність. Всім виявився винен Денис. Усіх повинен ощасливити – зійтись із дружиною, повернутися до дітей.
І в цьому гармидері якось зовсім не виявилося місця Ірині. Вони стали рідко бачитися…
Засмутилася вона, звичайно, дуже сильно. Замислилась. Кілька ночей не спала, плакала. Потім подумала–подумала та й прийняла все як є. Подзвонила Денису і сказала:
– Напевно, тобі й справді треба повернутися до Ольги. Там діти, все ж таки. Хлопчики. Як вони будуть без батька? А за Дейка не хвилюйся, я його до себе заберу. Він мене любить, йому зі мною добре буде…
– А я саме до тебе збирався. Приїду, поговоримо, – раптом відповів Денис і поклав слухавку.
Через годину Денис подзвонив у двері квартири Ірини. Вона пішла відкривати. На порозі стояли чоловік і великий вже песик.
У руках Денис тримав букет квітів. Різних – білих і рожевих.
– Це тобі, Іринко. Від нас… Від мене та Дейка. З вдячністю за все, що ти для нас робила і робиш…
Дейк на крутив хвостиком, стрибаючи навколо Ірини.
– Проходьте, – Іра взяла букет, вона не посміхалася.
Денис теж не посміхався. Було видно, що він хвилюється.
– Чай? Кава? Чи не будеш, підеш уже?
– Ой, забув! Я зараз…
Денис раптом побіг сходами вниз, не чекаючи ліфта.
У машині залишилося ігристе, яке він купив спеціально, щоби відзначити з Ірою цей день.
День, коли він просить її руки!
Денис повернувся з ігристим у руках.
– Це ще для чого? – здивовано запитала Ірина.
Денис загадково посміхнувся.
Ірина не розуміла, що відбувається.
– Ірино, виходь за мене, га? Я тебе дуже люблю.
– А як же ж?.. – Іра розгубилася. Вона не знала, що сказати.
Почати його відмовляти? Нагадати про дітей? Ну ні, вона цього робити не буде! Вона думатиме лише про себе. А ще, про свою кохану людину, про їхніх майбутніх дітей.
Це Ірина Геннадіївна її так навчала. Сказала, що іноді в житті просто необхідно бути самозакоханою. Інакше ні за що не відстояти свої інтереси і своє кохання.
– Я згодна! – відповіла Іра після короткої паузи.
Через місяць Ірина й Денис одружилися. Відтепер вони були дуже щасливі. І Дейк теж…
